Ольга Скоморощенко Перейти до переліку статей номеру 2003:#2
Вальядолід-2002 : вселенське кінооко фестивалю
 
кадр з фільму «Кабальєро Дон Кіхот» Іспанія
  кадр з фільму «Кабальєро Дон Кіхот» Іспанія  
 


І знову іспанське місто Вальядолід розквітло восени могутнім кіносвятом, яким для древньої столиці Іспанії став 47-й Міжнародний тиждень кіно (SEMINCI), що проходив з 25 жовтня по 2 листопада 2002 року. В такій кінематографічній країні, якою є нині Іспанія, цей кінофестиваль стає одним із найважливіших і найвпливовіших, поступаючись, може, лише Сан-Себастьяну. Заснований як фестиваль релігійних фільмів у 1956 році, з 1960 набув статусу міжнародного, сьогодні SEMINCI — це відображення складного сучасного світу й нагадування про минулі здобутки світового кінематографа, без яких усе багатство і розмаїття сьогоднішнього кіно не було б можливим.

За висловом незмінного з 1984 року директора кінофестивалю Фернандо Лари Міжнародний тиждень не спеціалізується на соціальному кіно, але його симпатії, його тяжіння до цієї тематики очевидні. Саме тому цьогорічний фестиваль відкривався збіркою художніх та художньо-публіцистичних короткометражних стрічок під загальною назвою «11.09.01» («11 вересня»).

Всього на ньому було показано 220 кінофільмів (з них — 143 повнометражні). Якщо зважити, що на їх перегляд було відведено всього 9 діб, стає зрозуміло, що переглянути все годі було й мріяти, тому дорогоцінний час кожний з учасників розподіляв з повним усвідомленням цього єдиного драматичного моменту фестивальної реальності, надзвичайно чітко і злагоджено організованої. Центром фестивального життя, де точилася головна «битва за колоски», як завжди, став Театр Кальдерон на 750 місць і ще «на фестиваль» працювало 8 сучасних кінозалів 4-х великих кінотеатрів, зручно розташованих поряд із Кальдероном, де проходили паралельні програми, цикли і ретроспективи фестивалю, так що від дев’ятої ранку до першої години ночі можна було поринути у вир кінопереглядів, роблячи «монтажні перебивки» лише на прес-конференції, що відбувалися після показу кожної із стрічок.

Офіційна програма складалася з 22 повнометражних ігрових і 14 короткометражних фільмів, 20 документальних фільмів увійшли до конкурсної програми «Період історії» та 13 повно- і 12 короткометражних склали програму «Місце зустрічі», яка від цього року стала теж конкурсною, і перші переможці визначилися за підрахунком глядацьких голосів і були нагороджені 12000 і 3000 євро відповідно за найкращий повнометражний і короткометражний фільм. Це — одна з багатьох прикметних змін і нововведень фестивалю при збереженні певної традиційності (що виявилася, насамперед, у його структурі), які свідчать про безперервний рух і вдосконалення. Цьогорічне Міжнародне журі складалося із семи цілком рівноправних членів — представників різних країн світу. А церемонія відкриття, що проходила у Театрі Кальдерон, демонструвалася на гігантському екрані щойно відбудованого Музею сучасного іспанського живопису.

Вже згадуване «11.09.01» , що ним відкривався Міжнародний тиждень, явило світовій спільноті всю різноманітність поглядів на трагічну подію. Самих короткометражок, що складали цей збірник, було теж 11, і кожна мала символічну тривалість 11 хвилин. Ідея цієї колективної стрічки належить продюсерові французького телебачення Алену Бріґану, що запропонував одинадцятьом режисерам з різних країн світу (дві жінки і дев’ять чоловіків) створити фільм, який би синтезував їхні емоції, ідеї, роздуми з приводу подій 11 вересня 2001 року. Кожен із творців мав цілковиту творчу свободу і рівну кількість грошей — 400 тисяч євро, єдиним обмеженням було те, що ніхто не міг обмінюватися з колеґами інформацією з приводу власної постановки. І як результат — цей колективний витвір відобразив погляд вселюдського ока на трагічну подію в Америці, явивши при тому все розмаїття жанрів. Серед авторів поруч із молодими працювали всесвітньовідомі режисери, такі, як Клод Лелюш, Шон Пенн і Кен Лоуч. Останній був присутній на фестивалі двома своїми роботами, хоч особисто за станом здоров’я не приїхав. Тому найвищу нагороду фестивалю «Золотий колосок» отримував молодий актор Мартін Компстон, виконавець головної ролі в його фільмі «Солодкі шістнадцять».

Не такі вже й солодкі виявилися для хлопця на ім’я Лаєм ці шістнадцять, коли доводиться братися до небезпечного бізнесу — розповсюдження наркотиків. Але він зважується на це, щоб заробити грошей і зустріти матір, яка тимчасово звільняється з в’язниці саме з цієї нагоди — шістнадцятиліття сина. Відчуття власної дорослості надає хлопцеві певного імпульсу, і він прагне перебрати на себе роль голови сім’ї, де мати розплачується ув’язненням за злочин свого коханця, в той час як його сімнадцятилітня сестра лишається відповідальною за Лаєма і за свого маленького сина... Виконавець головної ролі ніколи не знімався в кіно, але йому добре відомо як про ситуацію в шотландському робітничому середовищі поблизу Ґлазґо, де відбуваються події і де було закрито корабельні, так і про цю єдину можливість знайти разду з усмішкою...

«Солодкі шістнадцять» дістав, крім того, Приз за найкращу операторську роботу (оператор-постановник Беррі Екройд). Автор сценарію Поль Лаверті здобув Гран прі на Каннському фестивалі 2002 року. Саме він і запропонував Кену Лоучу, з яким вони створили 4 попередні кінофільми (всього в творчому доробку англійського режисера їх 16), поставити ще одну «дуже особисту історію одного хлопця, що намагається знайти сенс свого буття». Лаєм прагне будь-що роздобути грошей, щоб почати нове життя, відвоювати розчленовану родину, де ніколи не було батька і де він сам зміг би відчути себе захищеним. Поль Лаверті признався, що «голос цього хлопця» він чув ще під час їхньої роботи над фільмом «Мене звати Джо», за якого Кен Лоуч отримав «Золотого колоска» на SEMINCI — 43 у 1998 році. Під час роботи над сценарієм, вивчаючи ситуацію в реґіоні Ґлазґо, названому одним з найбільших «мішків бідності», що роблять із Великої Британії «генератора» дітей з найнижчим у всій Європейській Спільноті рівнем життя, Поль Лаверті багато спілкувався із соціальними працівниками, що опікуються усиновленням дітей без сім’ї, і був глибоко вражений упертим бажанням дітей не поривати контактів з матерями...

«Все для моєї матері» — таку другу назву дали фільмові фестивальні журналісти-дотепники, натякаючи на оскароносну стрічку свого співвітчизника Педро Альмодовара. А один із повнометражних документальних фільмів «Періоду історії» так і називався: «Все про мого батька». Його автор, норвезький режисер Евен Бенестард одержав одну з двох Других премій цієї конкурсної програми «За сміливий і врівноважений портрет транссексуальності».

«Срібний колосок» Офіційної програми фестивалю дістався китайській стрічці «Щасливі часи» режисера Шанг Їму, який у 1990 році на SEMINCI-35 був удостоєний «Золотого колоска» за фільм «Насіння хризантеми». Головний герой «Щасливих часів» — Старий Цзао, робітник, який щойно вийшов на пенсію і відчайдушно мріє одружитися. Його обраниця, огрядненька жіночка, відразу ж висуває умову: 50 тисяч юанів на весільні витрати. Таких грошей у нього зроду не було, але він їх обіцяє, щоб не втратити жінку своєї мрії. Та меткий учень Старого Цзао знаходить вихід, він пропонує своєрідний бізнес: облаштувати старий автобус на задвірках фабрики як місце для інтимних побачень і придумує для нього назву «Щасливі часи». Старий Цзао не хоче проходити через усе це, та чого не зробиш для судженої, тим більше, що і вона повірила в існування готелю «Щасливі часи», директором якого є її обранець. Одного дня вона й примушує його супроводжувати свою сліпу падчерку та ще й знайти їй роботу в тому готелі. Режисер-постановник визначає жанр свого нового фільму перш за все як комедію, але разом з тим це і трагікомедія. Фільм дістав також Премію критиків (FIPRESCI) «За потужний заклик підтримувати людську надію на досягнення щастя, втілений в трагікомічному стилі». А ще китайська картина завоювала Приз молодіжного журі за Офіційною програмою , «...бо це фільм, що зворушує, примушує сміятися, плакати, думати та іронізує над життям. Це — поєднання надії на краще життя з суворою реальністю, але завжди в ньому присутні гумор і оптимізм».

Стати лауреатом того ж таки Призу молодіжного журі за програмою «Місце зустрічі» випало стрічці «Зозуля» («Кукушка») російського режисера Олександра Рогожкіна «За оригінальність сюжету, за прекрасну постановку і за трактування людських стосунків у їх сутності».

Серед конкурсних фільмів на сучасну тему особливо привертає увагу австралійська картина «Провідник», неквапна дія якої розгортається у 1922 році серед безлюдних пейзажів цієї країни. Перипетії трьох вершників, білих людей, що переслідують втікача і одного абориґена, допомагають режисерові голландського походження Рольфу де Ґіру в суворій, як навколишня природа, манері показати перші конфліктні контакти між двома культурами, такими далекими одна від одної. Режисерові довелося чекати 10 років, щоб дістати змогу поставити задуманий твір, бо політичні обставини унеможливлювали віднайдення коштів на подібний проект. Цей довгий шлях до глядача був винагороджений Спеціальним призом Міжнародного журі фестивалю.

Премія Пілар Міро, що традиційно присуджується у Вальядоліді найкращому режисерові-початківцю, дісталася тридцятишестирічному уруґвайцю Дієґо Арсуаґа за фільм «Останній потяг», де він також був співавтором сценарію. Цей фільм отримав іще й Приз глядачів за результатами голосування.

Могутній Голлівуд купив уруґвайський локомотив ХIX сторіччя для з’йомок свого чергового «вестерну». Та є ті, кого ця звістка не потішила, а, навпаки, засмутила. Це троє літніх людей, ветерани Асоціації друзів залізниці, що вирішують не віддавати пам’ятку історії і, запустивши старий потяг, та ще й з написом «Наше національне надбання не продається», об’їжджають на ньому вже порослими бур’яном коліями країну, навідуючись у найвіддаленіші куточки, знаходячи серед місцевого населення підтримку у боротьбі з поліцією, яка, звичайно ж, переслідує їх. Троє чоловіків і підліток ніби захищають самих себе, подаючи надію і тим, хто лишився відрізаний від життя через брак цього виду транспортного сполучення, що давно вже перестав існувати. Крім того, в роботі молодого уруґвайця виникає прихований ефект конфлікту між голлівудською продукцією розваг і серьйозним кіно, що заглиблюється в життя особи і соціуму. Свій успіх картина завдячує великою мірою участі трьох перших зірок арґентинського кіно, що не менш популярні в самій Іспанії, де відбувалося їхнє творче становлення, – це Ектор Альтеріо, Федеріко Луппі і Пепе Сорьяно. Саме вони утрьох і стали, за одноголосним присудом журі, дауреатами Призу найкращому акторові, що є безпрецедентним для фестивалю.

Приз найкращій актрисі також не дістався в одні руки, його поділили «ex-eaquo» головна героїня вже згадуваних «Щасливих часів» юна китаянка Донг Джи, яку відшукали з допомогою інтернету серед тисяч претенденток, та іспанська актриса Адріана Осорес, виконавиця головної ролі у фільмі «Життя нікого» іспанського режисера Едуардо Кортеса, що дебютував ним у художньому кіно. Роль щасливої матері і дружини нібито успішного економіста одного з найбільших банків Іспанії (його зіграв прекрасний актор Хосе Коронадо) блискуче проведена актрисою від перших кадрів, коли вона сповнена сліпої наївної віри, до трагічного фіналу. Поштовхом для створення сценарію, співавтором якого був режисер, стала газетна стаття про одного «співробітника», що на протязі двадцяти років симулював щоденний вихід на неіснуючу роботу, проводячи цілий день у парку на лавочці, а коли накоплена брехня мала перелитися через край, убив членів своєї родини. Герой Хосе Коронадо вкорочує віку лише собі. Режисер Едуардо Кортес став одним із восьми учасників традиційної для Міжнародного тижня кіно зустрічі з молодими авторами, чиї роботи демонструвалися у програмах «Іспанське кіно» та «Період історії», але він був єдиним, чий фільм потрапив до Офіційної конкурсної програми.

Поза конкурсом в ній було представлено нові роботи метрів іспанського і світового кіно Карлоса Саури і Міґеля Ґутьєрреса Араґона.

Сімдесятирічний Карлос Саура сам був присутній на кінофестивалі і брав участь у прес-конференції після перегляду своєї екранної «Саломе». Мовою класичного іспанського танцю фільм пропонує дуже особистісну версію біблійного сюжету про юну танцівницю, яка закохалася в Іоанна Хрестителя, а що він не відповів на її почуття, попросила вітчима Ірода відтяти йому голову. Роль Саломе виконала, чи, точніше, станцювала Аїда Ґомес, балерина і екс-керівниця Національного балету Іспанії, яка прийшла разом із Карлосом Саурою і охоче відповідала на запитання журналістів. Цей проект походить саме від неї, вона хотіла втілити Саломе. «А я спочатку налякався, бо все біблійне мене дуже лякає. Але історія цієї жінки мене заполонила...» — признався Карлос Саура.

Оскільки невмирущий роман Міґеля Сервантеса «Дон Кіхот» був визнаний найкращим твором тисячоліття, то кому ж, як не іспанцям, його знову екранізувати? Це зробив відомий іспанський режисер Мануель Ґутьєррес Араґон, який зняв у 1991 році серіал для телебачення, що базувався на першій частині роману. Нинішня двогодинна кіноверсія поставлена за другою частиною роману про мандрівного лицаря і має назву «Кабальєро Дон Кіхот». Головні ролі Дон Кіхота і Санчо Панси виконали відповідно Хуан Луїс Ґальярдо і Карлос Іґлесіас. Виконавця головної ролі довелося трохи «зістарити» за рахунок гриму, «бо треба мати неабияку силу, щоб у лицарському вбранні сідлати коня» — жартував актор. Звичайно, можна ще раз перечитати книгу, але хто ж відмовиться від справжнього задоволення дивитися гарне кіно?

У програмі «Іспанське кіно», складеної з 19 нових стрічок, лідирувала «Говоріть до неї» Педро Альмодовара, підтверджуючи невипадковість успіху його попереднього оскароносного фільму. Тепер це — трепетна розповідь про стосунки чоловіка й жінки та ще про те, як іноді важливо порушити офіційні настанови і вчинити за порухом серця, бо все інакше може призвести до трагедії.

На цьогорічному SEMINCI з успіхом проходила ретроспектива польського кіно, де було показано 15 повнометражних і стільки ж коротких мультиплікаційних фільмів, знятих між 1990 і 2002 роками. Серед них картиниАнджея Вайди, Кшиштофа Зануссі (який був особисто присутній), Романа Поланського і Кшиштофа Кісльовського. Останньому була присвячена фестивальна фотовиставка «Згадуючи Кшиштофа», яку представив його оператор-постановник і друг Пйотр Якса. Крім того, відбувся виступ Оркестру польського радіо під назвою «Концерт у червоному і білому», на якому виконувалась музика до кінофільмів, написана польськими композиторами.

Лауреат попереднього SEMINCI за документальний фільм «Et cetera...» російський режисер Андрій Осипов привіз цього разу документальну роботу «Охота на ангела, или Четыре любви поэта и прорицателя», присвячену російському поетові Андрію Бєлому. Вона не дістала нагороди, але Андрій Осипов повертався додому, до Москви, з попередньою, хоч і вважає своїм домом більше наші краї і ще й досі зберігає український паспорт...

А від України і цим разом не було жодного фільму, хоч у 1988 році стрічка Романа Балаяна «Філер» завоювала Приз найкращому акторові (О.Янковський).

Творчість всесвітньо відомого режисера із Ґонконґа Вонґ Карвая була репрезентована сімома повнометражними картинами, створеними за останні десять років. «Більшість моїх фільмів розповідає про людей, які перебувають у ситуаціях, що їх не задовольняють, — говорить Вонґ Карвай, — вони хотіли б змінити своє становище, але потребують чогось, що б їх підштовхнуло, і, думаю, що цим «щось» є передусім любов.»

Очевидно, саме любов до своєї професії надихала іспанського режисера і сценариста Басіліо Мартіна Патіно, інакше як би він міг так багато і плідно працювати в кіно. Документальні та ігрові фільми майстра демонструвались окремим циклом, хоч чіткої межі між двома жанрами в його творчості ніколи не було. Патіно присуджено Спеціальний «Золотий колосок» фестивалю у Вальядоліді.

Два покази документального кіно, що так високо поціновується на фестивалі, ARTE/Grand Format і Docs в Європі разом із представленою кіношколою при Каліфорнійському університеті (UCLA) остаточно доповнюють складну схему всієї фестивальної програми.

Програми, яку можна схарактеризувати трьома «п»: потужна, плюралістична, полемічна. Але така, що прагне осягнути сьогоденне буття.


Корисні статті для Вас:
 
Портрет трагедії2003-04-13
 
У дзеркалі і задзеркаллі «Молодості»2003-04-05
 
Лондонський кінофестиваль 2002: мова марґінальна й лімінальна2003-05-14
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2003:#2

                        © copyright 2017