Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2009:#4
«Просто живу!»


У польському перекладі вийшла книжка «Жерар Депардьє. Просто живу!», в якій французький актор відповідає на запитання про своє родинне життя, про батьків, своє дитинство, прихід у кіно, про акторські роботи, про режисерів і колег-акторів. Пропонуємо невеличкий фрагмент з книжки.

– Як ти готуєшся до ролі?

– Емоції. Тільки це береться до уваги. З емоції народжується краса, з емоції береться творчість. Я переважно керувався інстинктом. Ніколи не був заручником американського методу. Акторська студія – не для мене. Я знав американських акторів, які за багато тижнів перед початком зйомок влазили в шкуру свого героя і, не вагаючись, скидали по 30 кг, аби до нього уподібнитися. Парадоксально: у США цей метод має дедалі менше прихильників, зате поширюється в кіно французькому. Я ніколи у той спосіб не працював і не збираюся. Праця актора починається під час читання сценарію з його підсвідомості. Постать поволі торує собі в ній дорогу. Незалежно від фільму, процес протікає однаково: слова, які вимовляє мій герой, почуття, які пізнає, і ситуації, які переживає, викликають у моїй підсвідомості спогади. Хоча я необов’язково це усвідомлюю, постать стає відлунням мого минулого. Однак найважливішою є та довга, немов вічність, секунда, коли режисер гукає: «Камера! Дія!». Саме в цей момент починається творчість, і актор мусить видати з себе все. В цей і тільки в цей момент здійснюється творчий акт. Не маю нічого більше робити. Все вже написано. Треба тільки бути... Щоб втілитися в Боба з «Вечірнього одягу», я не мусив стати геєм, ані волочитися ночами геївськими клубами столиці. Адже, повторюю, незалежно від того, яку маю роль, комічну чи трагічну, мого життя, мого особистого досвіду і спогадів вистачає.

– Вистачає тобі настільки, щоб ти міг зникнути за своїм героєм – про це йдеться? Як назвати такий метод? Може, це антикреація?

– У певному сенсі так. Жове стверджував, що той акт виштовхує почуття. Досить потягти за власну емоцію, немов за вовняну нитку, як з’явиться цілий клубок. Коли ж роль вдала, можеш бути певний, що на 80 відсотків створив її несвідомо. Мірою здобування досвіду я настільки вдосконалив свою техніку, що нині можу зіграти із задоволенням будь-яку річ. Я перебуваю в невпинному русі, як колись Пікассо. Щойно загорається – я чую в собі цей жар. Дуже важко мені це пояснити. Можливо, це стається тому, що кожна роль нагадує мені події з мого минулого, хоча свідомість того і не реєструє. У кожному разі домагаюся пізнати ту артистичну свободу.

– Чи ця антикреація справді звільняє тебе від підготовки? Перш ніж зіграти Родена, ти пішов до Академії мистецтв, зібрав документи про його роботу і життя, про часи ІІІ Республіки. Для потреб «Останнього метро» зачитувався книжками Саші Гітрі...

– Очевидно, я пробую тобі передати словами, що входжу в стан креації тільки в тому щільно окресленому моменті, коли камера іде в рух. Знаю акторів, які повторюють свою роль за багато тижнів до зйомок. Я так не вмію працювати. Анджей Вайда хотів провести репетицію деяких сцен, зокрема, довгої промови Дантона, яку мав намір зняти однією монтажною фразою. Я послав на репетицію замість себе іншого. А потім, у день зйомок, прийшовши на майданчик, запитав, де моя позиція. О сьомій годині Вайда сказав: «Камера!», а о сьомій тридцять: «Добре. Більше не повторюємо». Якби я наперед почав думати, які жести повинен робити і як рухатися, нічого з того не вийшло б!

– Однак проходив фізичні метаморфози, аби краще увійти в роль...

– Ніколи! Якщо щось таке трапляється, завжди це мимовільне. Американський актор ніколи не зрушить з місця без своїх особистих кухаря, дієтолога і тренера. Я – ні! Іноді починав фільм, важачи 90 кг, а закінчував на 130! (Сміх.) Коли для ролі Сірано треба собі приклеїти штучний ніс, не називаю це фізичною метаморфозою.

(Gerard Depardien. Po prosia zyje! Rozmowy z Laurentem Neumannem. – Wydawnictwo

literackie. – Krakow. – 2005).


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2009:#4

                        © copyright 2017