Лана Гарон Перейти до переліку статей номеру 2009:#5
РОЗПОВІДЬ НЕВІДОМОГО


Лана Гарон: Мої дорогі, улюблені львівські артисти! Розпочнемо, на жаль, дуже коротке обговорення вашої вистави. Хочу сказати кілька слів про те, що цей фестиваль виявився дивовижним: тут перекликаються різні теми. Ось виникає тема простору, робота в просторі. І ми бачимо, як у вашій виставі, в дуже обмеженому просторі, де є три стільці, портрет Чехова та мала колона, відбувається абсолютне проникнення в Чехова. А ще допомагає чеховська садиба.

Ось ця тема простору перегукується в наших обговореннях, в наших роздумах і поглядах.

На виставі була присутня Тетяна ШахАзізова, наша улюблениця, колега, надзвичайно поважна людина, чудовий чеховознавець. Вона подивилася виставу, але їй потрібно було їхати. І вона написала кілька слів, які я вам зачитаю, а потім зможу подарувати вашому театру. І, звичайно, ви це покажете Аллі Бабенко.

«Про львів’ян.

Я знаю цей театр давно. Вперше побачила «Дядю Ваню» в Москві, в Українському центрі на Арбаті. Всіх нас: Бичкова, Шевлякова і мене вразило поєднання лаконізму, вишуканої, ледь польської культури та українського темпераменту, непідробного, але не стихійного, в чітких рамках форми. Потім львів’яни почали приїжджати до Меліхова. Щоразу з чимось новим, і враження були ті самі. Як і цього разу.

Тріо чудових акторів розіграли, наче вишукану музичну п’єсу, одну з найскладніших повістей Чехова. Як у них поєднується точність і пристрасть, лід і полум’я, захід і схід!

Коли восени я була у Львові, дещо зрозуміла. Адже місто хоча й українське, та із західним відтінком. Польща, Відень, якась особлива культура... Й Алла Григорівна така ж патріотка Львова, закохана в Париж. У цьому шарм її нервових, вишуканих, розумних вистав, де з читанихперечитаних чеховських творів раптом несподівано викристалізовується новий зміст.

Так тримати!

Вітання майстру!

Т.ШахАзізова».

Олександра Лаврова: Загалом принцип побудови цієї вистави, робота з прозовим текстом той самий, який я бачила минулого разу в «Іоничі», коли ретроспекція накладається на реальність того, що відбувається, коли ви надзвичайно віртуозно, миттєво швидко змінюєте розповідний стиль на ефект присутності. Ось така неймовірна акторська техніка, закріплена режисерською конструкцією постійних взаємопроникнень і переключень. Це чудово! І тут, на відміну від «Іонича», присутній персонаж потойбічний.

Для Чехова важливим є прозріння в буденщині, коли певний момент, певна подія не стають екзистенційним вибухом, моментом смерті. А тут присутня смерть. І ви яскраво, майже погоголівськи, вводите персонаж жінки, яка померла, але оживає в спогадах і суперечках чоловіків. Вона ще й присутня як якийсь потойбічний образ, що видимо живе і бере участь у житті цих двох людей. І це так неймовірно зроблено, коли актриса вперше відходить до стіни і починає сміятися на репліку: «Вона померла?..». І тут у мене виникає асоціація з гоголівською панночкою. І це прекрасно, тому що в кожному разі не ламає чеховську інтонацію, чеховську тему. Та всетаки у вас головним є не вибух події, а саме відчуття моральної провини, необхідності морального переродження, зміни. Воно стає основним, незважаючи на виразність форми блискучого акторського існування. І, звичайно, я анітрохи не сумнівалася, що так надзвичайно працюватиме вже знайомий артист (прим. перекладача. – актор Ю.Чеков.). І надзвичайно добре у вашому тріо присутній і третій , трохи молодший артист (прим. – актор Ю.Хвостенко). Тому і виникають два таких типажі. Чоловіка, який нібито зовнішньо не повинен приваблювати як коханець, та все ж таки внутрішньо наповнений таким об’ємом, любити неможливо, й абсолютно віриш, що він повинен, повинен був викликати, міг викликати таке кохання. У ньому все так перемішано, настільки все зібрано та зосереджено – і те, що він чиновник, такий собі Каренін; і те, що він живе ідеями, які не збігаються з його службою, однак свою службу сприймає як першочерговий обов’язок; і те, що він насправді любить, але не знає, як дати собі раду з таким вулканічним коханням цієї жінки; і те, що він, слабодухий, втікає від цього кохання; і те, що він, нібито не проявляючи почуття провини, відчуває її постійно. Все це так неймовірно представлено в цій виставі, що просто вражає. І цей юнак (прим. – актор Ю.Хвостенко), нібито красеньневрастенік, але в його ході, в його миттєвих спалахах зневаги в рисах обличчя видно, що ця людина – жертва. Це людина, котра кохає, та не має взаємності. І ось цим вашим тріо так дивовижно зіграно не тільки характери, а й тонкі переходи у взаєминах. Загалом просто чудово! Якщо говорити про пісню, то коли ми слухали цей романс у варіанті іншого театру, ми думали про те, що не можна так довго співати один і той же романс. А у вас все це було надзвичайно точно і дуже важливо. Так, як і ваш сміх. Так, як і ваша потойбічна осудлива і водночас така, що поневолює живих чоловіків постійністю своєї присутності. Там прозвучала вражаюча фраза: «Нам вигідно думати, що вона померла». Нам вигідно думати, що вона померла, зручно – так це прочиталося. «Нам зручно...», та ми бачимо, що ви обидва ніколи не будете так вважати. І життя доньки... На першому плані він нібито повернув доньку в полон, з якого вирвалася мати і кохана. Та ви зіграли так, що, незважаючи на цей пансіон, не звертаючи увагу ні на що, зрозуміло: життя доньки буде зовсім іншим. І ви її не залишите. І вийшла ось така поема про кохання, про відповідальність, про те, що людина, перебуваючи в жахливих обставинах, здатна на вчинок внутрішнього росту і на перемогу над собою. І смерть була недаремною.

Лана Гарон: І ще хочу сказати декілька слів. Всі артисти просто чудові, не буду повторюватися. Але, оскільки Олександра Лаврова не виділила одну сцену...(пауза). Не завжди ми можемо спостерігати, коли актор, не промовивши жодного слова, так довго тримає увагу. Так хочеться на нього дивитися, таке відчуття, що він говорить. Ось цей внутрішній його монолог, його реакції, коли він, Орлов, ходить на задньому плані і дивиться, і вдивляється, і відвертається з абсолютно нібито нейтральним обличчям. Ось це дивовижне вміння передавати життя людського духу, коли воно виривається крізь оболонку і якимось чином просочується до мене, до глядача – ось це я вважаю найвищим досягненням актора. Для мене таким актором є ще Любшин. Одначе я не бачила в нього таких мовчазних сцен, тому що у нього зазвичай усетаки монологи, спілкування тощо. Це я вперше побачила. Не знаю, скільки це триває, але ти дивишся і дивишся. І, звичайно, виникає Арбенін. І чомусь у мене в голові виник, не згадаю, персонаж із «Покірливої» Достоєвського. Ось ці моральноетичні переживання закоханої людини, яка не вміє любити, що врештірешт доводить у цьому образі жінку до жаху. Ось так мені це все побачаилося.

Олена Стрєльцова: Ці дивовижні примхи кохання в Чехова! І оповідання «Три роки» – це теж є у вашій виставі. Хочу сказати про три речі. Перше: велика подяка вам, тому що таке важке завдання (прозу Чехова ставити в принципі складно), але це... справді, має рацію Тетяна Костянтинівна, коли говорить, що це одне з найскладніших оповідань чи повістей, там настільки переповнено таємною сутністю, що іноді стає страшно.

Рідкісна вистава відкритого темпераменту. Ми відвикли зараз взагалі від цієї акторської, виконавської манери. Тому що, якщо це відкритий темперамент, всі артисти входять у зовнішню гру, в жестикуляцію, в перебільшення. І краще цього не було б. Зважаючи на те, що ви починаєте з дуже високої емоційної ноти, далі якимось незрозумілим для мене чином (ось це справді акторське та режисерське переплетення, енергетичний сплав) ви впродовж усієї вистави вмієте при цьому відкритому темпераменті економити сили і не впадати в жодні, з одного боку, перебільшення, з іншого – не втягуєтеся в якісь глибини, з яких потім важко вилізти. Для мене це взагалі було відкриттям. Торік я бачила «Аріадну» Алли Бабенко, там було про це заявлено, але не зовсім вийшло (ми про це говорили, коли обговорювали). Але ось прийом грати на відкритому темпераменті Чехова, не вульгаризуючи, не пережимаючи – це дивовижно. І дякуємо вам і Бабенко, що ви обрали цю складну вершину. І ви її подолали, залишивши враження, якщо не говорити про катарсис, коли ми виходимо після якихось геніальних вистав шекспірівських трагедій, то взагалі ви на ось цьому відкритому темпераменті зіграли, якщо хочете, трагедію чеховських навіть не героїв, не персонажів – просто людську трагедію.

Друге: дивовижний малюнок мізансцен. Трикутник. Весь час то героїня, герой – вершина – один персонаж, то, навпаки, ви міняєтесь. Такий логічно, здавалося б, побудований малюнок допомагає зрозуміти цю розповідь. Оповідь про те, як терорист найнявся на службу до цього Орлова із завданням вбити. Однак ця теорія руйнується людськими стосунками. І ось цей мізансценічний малюнок, геометричний, відсилає взагалі просто до... (Кареніна, а якщо є Каренін, є і Анна, і Вронський), і далі, до ряду асоціативного, зовсім такого ж класичного і традиційного у всій російській літературі, таким же вкоріненим моментом людських стосунків.

І третій момент: а взагалі про що це? У вас виходить, що ви витягнули все можливе з усієї цієї історії, до якої Чехов повертався, залишав її і знову повертався. Ось це і є ці дивовижності кохання. Що таке любов? Що це за таємниця, яка є і в його «Трьох роках», і в п’єсах? Утім, зрозуміло, не таким трикутником. Коли чоловік завойовує жінку, кохає спочатку він. Що відбувається потім? Вона йде назустріч цьому коханню. Що жінці потрібно? Кохання, звичайно! Надалі в ній, жінці, відбувається щось таке, що чоловіка лякає, підживлює його страхи. Звідси – ви відьма, ви панночка в якийсь момент, щось раптом гоголівське, коли якось так от викручуєтесь: «Не потрібно! Необхідно відступити. Треба відійти, сховатися. Я нічого цього не хочу!». Чеховське «не одружуйтесь на єврейках, візьміть щось скромніше, сіріше!» і так далі. Ось всі ці теми тут не тільки закладені – ви їх граєте, прекрасно граєте.

Але що відбувається з нею? З ним – зрозуміло. Що ж з нею відбувається? Куди їй іти з тим, що він у ній відкрив? Що таке кохання? Коли «я без тебе не можу» (грубо кажучи). І ось вона більше не може, вона так його любить, що більше не може без нього жити. Що їй робити? Він її покинув, вигнав. Усе! Їй залишилося померти. Іншого виходу немає. Є ще спасіння – почати нове життя. А тут вступає в гру наш персонаж – терорист, ось цей сухотний, котрий також повинен померти. Він також знає, що смерть, ось вона, через якийсь час. Він – зброя смерті, але й він тепер її заново полюбив. Та вона його любити не може. Бачите, ось тут, у цьому трикутнику, найтонші переплетіння.

Що робити йому? Їй – це зрозуміло – померти. Що ж йому робити? Вона народила – життя продовжується. Що йому робити? І ось ці жахливі чеховські перетворення, в яких ми тільки намагаємося розібратися і нічого не можемо зрозуміти. І ви з цієї зброї смерті, від тої ролі, на яку вас на початку автор пропонував, терориста, месника, ви раптово перетворюєтеся на Людину ... ось це перетворення в зворотний бік. Ви хочете жити... Це бажання жити, жінка та дитина вас настільки збуджують, що вам уже нічого не страшно. І навіть прихід до згубника – це акт милосердя. Замість того, щоб його вбити, ви говорите йому про доньку... (правильно я кажу українською?) Господи, яка мова, розкішна мова, як ви це смачно говорите! Мене вже понесло в інший бік... На мою думку, ваша вистава – одне з небагатьох попадань сюжетних. Адже це не п’єса, а проза, одне з найскладніших оповідань. Попадання в «десятку». Практично те, про що можна було б говорити... Знаєте, тільки не хочеться, аби сприймали нас, мене, як у радянські часи, приходили і говорили: «Це не Чехов, а ось це – Чехов! Ось це НАШ Чехов, а це НЕ НАШ Чехов». Тільки не так. Але, оскільки ми вже так довго всередині якихось чеховських колізій живемо, розбираємо, намагаємося щось зв’язати або розв’язати, то вже з впевненістю можемо сказати, що такого типу, такого плану вистава, така режисерська робота, як зараз модно говорити, – мінімалістська: мінімальні засоби зовнішньої виразності і намагання все виразити через внутрішні почуття і переживання (вибачте за банальні слова), мені здається, що це і є чеховське. Спасибі вам велике. І бажаю, щоб у цьому чеховському просторі ви надалі продовжували так плідно з Алою Бабенко творити. Дякую.

Майя Романова: Я півтори хвилини, тому що практично все сказано. Єдине, що я хочу додати... Я вже дев’ять років це кажу. Я не розумію, яким чином Аллі Бабенко вдалося знайти цей шлях до чеховських розповідей, як їй вдається з будьякого чеховського оповідання зробити ось таке театральне дійство, яке не зрозуміло яким чином і яким жанром окреслити, це щось неймовірно, як мені здається, особливе. І про що я говорила сто разів, і це вже було сказано, що кожна зустріч з вами – це просто іменини серця, радість, котру ми чекаємо на кожному фестивалі, і жодного разу не помилилися. Торік ми відкрили двох прекрасних акторів (прим. – Ю.Чекова та О.Люту). Ми побачили вас в «Іоничі». І це було для нас відкриттям. Ми вас запам’ятали, полюбили і бажали зустрічі з вами. Цього разу ви подарували нам знайомство з чудовим актором (прим. – Ю.Хвостенка), і ми так само будемо чекати, що Алла Григорівна робитиме далі. І справді, це прекрасно... Єдине, про що я не можу не сказати. Я не могла від Юрія (прим. – Чекова) відвести очей. Доки тут вирують пристрасті, щось відбувається. Він там жодного слова не промовляє. Боже мій, що у нього на обличчі!? Чого тільки немає! Які тільки суперечності на його обличчі не відображаються. І ось він мовчки просто ходить, ми спостерігаємо, і це надзвичайно цікаво. Справді, цей трикутник існує, він ні на хвилину не розривається. Дякуємо вам, рідні, улюблені, дорогі. Чекаємо, що традиції збережуться. Аллі Григорівні передайте ще раз наше бажання нарешті побачити її. І дай Боже, бо все ж таки такі радощі в театрі дуже рідко трапляються.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2009:#5

                        © copyright 2019