Роксоляна Свято Перейти до переліку статей номеру 2009:#5
Актор зі славою інтелектуала й шармом аристократа


Світове визнання принесли Олегу Янковському ролі в «Дзеркалі» й «Ностальгії» Андрія Тарковського, а з кінця 1980-х він час від часу грав і в іноземних фільмах (у тому числі спільно з Малкольмом Макдауеллом і Джонні Деппом).

Та важливіше, мабуть, те, що за сорок років акторського життя не було в його чималому доробку (а це – понад сімдесят кіно-, а також не один десяток театральних робіт) «прохідних» ролей.

Здається, і зовсім примітивний сюжет міг «ожити» від самої лише його присутності в кадрі – хай то був парторг у «Премії» С.Мікаеляна (1974), проігнорований егоїсткою чоловік у «Солодкій жінці» В.Фетіна (1976) чи підлий член комісії в стрічці «Ми, ті, що нижче підписалися» Т.Ліознової (1981).

Ставалося й так, як у випадку з іншим фільмом Сергія Мікаеляна – «Закоханий за власним бажанням» (1982), коли моралізаторський і доволі банальний сюжет переродження людини під впливом високих почуттів став завдяки Янковському справжнім хітом, а самого актора потай вважали секс-символом радянського кіно.

Свого часу Роман Балаян назвав його «найорганічнішим аристократом радянського й російського кінематографа». І, напевно, це таки найточніше визначення його акторської суті, адже Янковський дивовижним чином умів ошляхетнювати й ніби непомітно надавати об’єму будь-яким ролям. А глядачі мимоволі починали симпатизувати навіть його негативним персонажам (як, скажімо, Євгену Пряхіну в стрічці «Чужі листи»).

Можна пригадати й роль у «Собаці Баскервілів» (1981) із «Пригод Шерлока Холмса й доктора Ватсона» Ігоря Масленникова. У цій екранізації Стемплтон–Янковський – не просто мстивий нащадок Баскервілів (як це, зрештою, і є в романі Артура Конан-Дойля), а справжній англійський джентльмен, людина з інтелектом, аристократичним шармом і... фатумом. Стемплтон тут, по суті, рівновеликий Холмсу, а боротьбу двох інтелектів символічно втілено в антиномічній парі – знаменитій люльці приватного детектива й не такій класичній, та все ж дуже промовистій сигарі ботаніка, які головні герої курять під час першої зустрічі на болоті1. Тож злочини його сприймаються вже не так з осудом, як зі співчуттям, і навіть набувають трагічного присмаку (адже неординарна людина зважилася боротися за своє місце під сонцем).

Деякі російські автори порівнюють його акторський талант з талантом Інокентія Смоктуновського. Та якщо в арсеналі знаменитого попередника було безліч мімік і жестів на будь-яку ситуацію, то Янковський значно ощадливіший у рухах і діях, майже зовсім позбавлений зовнішньої експресії. Однак щоб сказати все потрібне, йому досить було примружитися – так, як умів лише він.

Володів він і талантом лицедійства, в прямому сенсі – вмінням вживатися в дуже різних персонажів. А відтак і не було в нього єдиного сталого амплуа. Від барона Мюнхгаузена Свіфта та мудрого чарівника зі «Звичайного дива» Марка Захарова – до зрадженого вдівця в «Коханці» Валерія Тодоровського; молодого чоловіка, який втілює драматичне світовідчуття цілого покоління («Польоти уві сні та наяву», 1982); чи адвоката Комаровського з екранізації пастернаківського «Доктора Живаго» – в усіх цих ролях Янковський однаково переконливий. І щоразу трохи не подібний на себе попереднього.

Народився актор в Джезказгані (Казахстан), куди сім’ю вислали після арешту й смерті батька в таборі ГУЛАГу. Іван Павлович Янковський був колишнім штабс-капітаном лейб-гвардії Семенівського полку і походив із польського шляхетського роду. Після смерті Сталіна родині вдалося перебратися із Середньої Азії до Саратова, звідки й почався професійний шлях актора.

Сценічний дебют відбувся ще в зовсім юному віці – в 14 років Олег зіграв епізодичну роль у виставі «Барабанщиця» в Мінському російському театрі, куди приїхав до свого старшого брата Ростислава, випускника Саратовського театрального училища.

Звісно, на той момент про акторські амбіції ще не йшлося. А, за зізнанням самого Янковського, і вступ до театрального училища був випадковістю. Родинні легенди доносять неймовірну історію про те, як інший брат, Микола, здав вступні іспити, а вчитися в училищі замість нього почав Олег.

Так само відомо, що особливих талантів під час навчання актор не проявляв, і перші ролі в місцевому драмтеатрі пройшли майже непоміченими.

Фортуна підіграла йому знову ж несподівано. Янковський був у Львові, коли Володимир Басов знімав свій «Щит і меч» (1968). Випадково побачивши актора, він запропонував йому спробувати себе на роль Генріха Шварцкопфа. І, вочевидь, вже після цієї спроби стало зрозуміло, що на екрані з’явився справжній, хоча поки що й зовсім недосвідчений актор.

А вже після другої ролі – червоноармійця Андрія Некрасова у фільмі «Служили два товариші» Євгенія Карелова (1968) – Янковський, як люблять писати в пресі, прокинувся наступного ранку знаменитим. Його дует із Роланом Биковим і досі залишається серед класики радян-ського героїчного кіно про війну, попри те, що за сорок років суттєво змінилося і ставлення людей до тих подій, як змінилося, зрештою, і кілька поколінь глядачів. Та дивним чином Янковський умів бути близьким і зрозумілим для всіх генерацій.

Різні режисери відзначали тактовність Олега Янковського і його вміння порозумітися зі всією знімальною групою. В одному з останніх інтерв’ю, даному французькому кореспонденту, актор розповів про це так: «Одна з необхідних речей для актора – це вміння належати. Я не хочу порівнювати лицедійство з найдавнішою професією, але це десь поряд. Погодитися на роль, а потім руйнувати стосунки і, відповідно, тканину картини – аморально. Якщо ти вже прийшов, будь добрий стати співавтором»2.

Доказом правдивості цих слів є і стабільність, з якою актор упродовж багатьох років працював з різними режисерами. Він знявся в чотирьох фільмах Марка Захарова, в шести – Романа Балаяна, двох – Андрія Тарковського, ще двох – Валерія Тодоровського. Здається, кожен із режисерів, хто вже спробував працювати з Янковським, рано чи пізно повертався до нього.

До речі, його поява у фільмі Тарковського була ще однією подією із серії тих, які актор називав щасливими випадками. Коли актор якось ішов коридорами «Мосфільму», асистентка для чогось запросила його зайти в приміщення, де сидів режисер (а той саме планував знімати одну з найбільш біографічних своїх стрічок – «Дзеркало»). Тарковський одразу ж завважив зовнішню схожість Янков-ського і свого батька, тож не втратив нагоди запропонувати йому цю роль. Хай і не головну, але концептуально дуже важливу. Особливо для самого Тарковського, на всій творчості якого так позначився культ батька.

Наступною ж роллю в режисера – російського письменника, який приїжджає до Італії розшукати сліди одного композитора («Ностальгія»), – Олег Янковський дуже пишався. Особливо – знаменитим епізодом проходу зі свічкою: триста метрів, зняті без жодних перебивок чи втручань режисера. Цей епізод був, за словами актора, чистою й несподіваною імпровізацією – «імпровізацією нервової системи, психіки й біоенергетики»3.

Гра у фільмах Марка Захарова – зовсім окремий етап у його житті. Добрі, дотепні й трохи повчальні (але тільки в міру) сучасні казки Євгена Шварца, мабуть, завжди асоціюватимуться в глядачів із ролями Олега Янковського. Чого вартує хоча б «саме той» барон Мюнхгаузен – трагіко-ліричний герой, страшенно некомфортний для загалу через свою принципову чесність і невміння пристосуватися під суспільні правила. Як зізнався недавно хтось із його колег, спершу більшість людей зі знімальної групи вважали, що Янковський зовсім не пасує на цю роль (адже досі він ніколи не з’являвся хоча б у трохи подібному амплуа) – до моменту, коли той вперше вийшов перед камеру.

Або чарівник зі «Звичайного дива» – мудрий і добрий, що вміє непомітно повернути долю в потрібному напрямку, аби казка, зрештою, завершилася «хепі ендом».

Співпраця ж актора з Романом Балаяном цікава для нас із кількох причин. Уже тому, що завдяки їй Янковський є причетним і до українського кінематографа.

«Польоти» і в акторському, і в режисерському сенсі виявилися знахідкою для свого часу. Численні кінокритики одразу після появи стрічки (1982) почали пропонувати найрізноманітніші трактування персонажа Янковського – і як зайвої людини, і як представника втраченого покоління тощо. І зважуся припустити, що така смислова глибина є наслідком того, що інтуїція Балаяна-режисера наклалася на інтуїцію Янковського-актора. Так і зміг з’явитися цей проблемний персонаж, дуже неоднозначний у своїх діях і поведінці, та все ж дуже симпатичний і близький глядачеві своєю своєрідною безпорадністю. Таким чином з’явився і фільм – доволі простий за сюжетом, але з глибшим підтекстом, прив’язаний і до конкретного часу, і до універсальних людських проблем.

Останньою спільною роботою (а також однією з трьох останніх у житті актора) стала роль у «Райських птахах» (2008), яку Балаян вважає своєрідним продовженням «Польотів…», бо ж відбувається все в ті ж таки 1980-ті, час прослуховувань і переслідувань КДБ. Янковський – який у «Польотах» грав молодого чоловіка, в «Птахах» уже значно старший. Тут він – дисидент, що хоче скористатися своїм умінням літати, аби втекти за кордон. Проте, зрештою, ця ідея зазнає провалу.

Вочевидь, немає змоги зупинятися на всіх ролях, хоча така спокуса й виникає.

Назву хіба що роль Позднишева в «Крейцеровій сонаті» Михайла Швейцера (1987) – фільмі, знятому за мотивами однойменної повісті Льва Толстого, де з найтоншими психологічними нюансами з’ясовуються темні сторони людського життя і досліджуються не підвладні контролю людські емоції. А згадати цю роль варто тому, що Янковський вважав її чи не найскладнішою у своєму кіноакторському доробку.

Насамкінець згадаю і про театральне амплуа актора, яке, зрештою, було для нього важливішим за екранне. Ще після перших кіноуспіхів Янковському почали пропонувати цікаві сценічні ролі – спершу в Саратовському театрі, де він зіграв у «Склянці води», «Ідіоті» й «Мільйонерці».

Трохи згодом, за рекомендацією Євгена Леонова, його запросили в «Ленком», де актор пропрацював тридцять шість років. І майже одразу після своєї появи в театрі він почав світитися в головних ролях: «Автоград 21», «Сині коні на червоній траві», «Гамлет», «Чайка», «Варвар і єретик», «Паяц Балакирєв» та ін. Керівником театру на той час був Марк Захаров, а серед відомих колег актора – М.Караченцев та О.Абдулов.

Був у житті актора й доволі кумедний епізод: Янковський майже півроку грав у французькому театрі, не знаючи французької мови. Завчивши свою роль напам’ять (так, як це зробив потім Олег Меньшиков у фільмі «Схід – Захід»), він із тріумфом виступав на сцені. Втім, потім таки визнав, що досвід цей був для нього певною авантюрою і повторити щось подібне він навряд чи зважився б. Бо ж «не можна виступати чужою мовою (…), не відчуваючи ментальності країни (…). Артист має грати в себе на батьківщині»4.

Вочевидь, із відходом Олега Янковського відійшов не просто талановитий актор. Відійшла також і ціла епоха в світовому кіно- й театральному мистецтві – епоха тривалістю в понад сорок років.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2009:#5

                        © copyright 2019