Макс Рейнгардт Перейти до переліку статей номеру 2009:#5
Мова про актора


Театр бореться нині за своє життя. Однак не тільки через економічні труднощі, які існують завжди. Набагато більше він потерпає через слабкість власної крові. Не можна йому допомогти ані літературною поживою, яка віддавна є чи не єдиною, що постачає йому нове, ані суто театральними ласощами.

Сучасність змарнувала багато гарних акторів, викидаючи їх на берег. Хоча вони ще в повному розквіті. Проте цей єдиний животворний елемент театральної поезії просочується тонко, а наші справді драматичні часи слабко в ній відображаються. Творчий потенціал людини нині плине іншим руслом. У цій хвилині. Однак ми живемо в цій хвилині.

Оздоровлення може настати тільки через актора, бо тільки йому й нікому іншому належить театр. Усі великі драматурги були акторами, і не має значення, чи справді вони працювали в цій професії.

Шекспір є для театру найбільшим щасливим випадком, який ні з чим не можна порівняти. Він був поетом, актором і директором водночас. Своїм словом він малював пейзажі й споруджував архітектурні будівлі (…), створив чудовий, досконалий світ: землю, повну квітів, море разом із бурями, світло сонця, місяця й зірок; вогонь із його потворами і повітря з духами, а серед нього – людину. Людину разом з усіма пристрастями, людину, наділену від природи шляхетністю й водночас життєво правдиву. Всемогутність його безкінечна і незбагненна. Він був Гамлетом і королем Клавдієм, Офелією і Полонієм в одній особі, Отелло і Яґо, Фальстафом і королем Генріхом, Шейлоком та Антонієм. Ціла когорта потішних блазнів жила в ньому. Всі вони є частиною його недослідженої істоти. Адже сам він підноситься, немов божество, над тим усім, невидимий і непізнаваний.

Театр, покинутий усіма добрими духами, може стати найсумнішою професією, найнуднішою проституцією. Однак пристрасть дивитися театр, грати в театрі є засадничою рушійною силою людини. І та рушійна сила велить знову зустрічатися акторові й глядачеві у грі, аби створити той високий, рятівний театр, оскільки в кожній людині зберігається більше чи менше усвідомлення, туга за преображенням.

Усі ми носимо в собі потенційні різні пристрасті, різні долі й форми життя. «Ніщо людське нам не чуже». Хоч би там як, інакше ми не змогли б зрозуміти інших людей ні в житті, ні в мистецтві. Проте походження, виховання, індивідуальний досвід запліднюють і розвивають лише дещо з того, що зберігається в нас. Інше зазвичай всихає і відмирає.

Міщанське життя обмежене й убоге в почуттях. З усього убозтва воно зробило повсякденні цноти, серед яких почувається просто й вільно. Нормальна людина, принаймні раз у житті, пізнає повноту щастя в коханні, втішається свободою, ненавидить, із глибоким болем прощається з коханою істотою і, зрештою, сама вмирає. Однак цього замало серед даних нам природою здібностей: кохати, ненавидіти, втішатися, страждати.

Щодня дбаємо, щоб зміцнити наші м’язи, органи тіла, аби не атрофувалися. Проте наші органи духовні, створені для праці, впродовж усього життя залишаються невживаними й тому з часом втрачають свою пружність. Але ж наше духовне здоров’я, розумове й навіть тілесне, залежить від непорушного функціонування тих органів. Немає сумнівів, що відчуваємо, як нас розслабляє сердечний сміх, яке полегшення приносять глибокі ридання, яким звільненням є для нас вибух сміху. Так, часто несвідомо, ми шукаємо нагоди для таких розрядок.

Однак наше виховання противиться цьому. Перший наказ звучить: ти маєш приховувати те, що в тобі діється. Таким чином народжується відоме притлумлювання особистості, яке нині діагностують як істерію, а врешті-решт як пустопорожнє акторство, якого повно в житті.

Ми звикли до численних зобов’язальних форм вираження, які належать до засадничих суспільних благ. Ця зброя є такою жорсткою й тісною, що в ній уже немає місця для природних реакцій. Маємо десять чи дванадцять простих фраз на кожен випадок. Маємо готові для використання міни, які виражають зацікавлення, радість, готовність і стереотипні гримаси ввічливості. Під час шлюбів, хрестин і похорон наші дії складаються з рукостискань, поклонів, морщення чола, усмішок – театр із вражаючою пусткою почуттів.

Товариський кодекс зіпсував навіть акторів, людей за професією чуттєвих. Якщо виховується ціле покоління, яке вчать тамувати почуття, то вже не залишається нічого, що можна затамувати чи визволити.

Природа наділила кожного власним обличчям. Важко повірити в те, що вдасться побачити два абсолютно однакові листки на дереві. Проте в тісному міщанському житті, де всі є рабами повсякденності, немов гладенькі річкові камінці, всі виглядають однаково. Платимо за це шліфування власною фізіономією.

Суть акторства в найчистішому вигляді виявляється в дітей. Їхня незрівнянна вразливість і творча здатність, що виявляються під час гри, є неприборканими й справді креативними. Діти хочуть самі заново відкривати світ, заново його створювати. Інстинктивно вони захищаються від пізнання світу через повчання. Не хочуть насичуватися досвідом інших. За коротку мить вони набувають вигляду всього, що бачать, і перетворюють усе в що тільки захочуть. Сила їхньої уяви є невимушеною. Цей диван? Це поїзд, локомотив, він уже гуркоче, чмихає й рухається, вже через вікно хтось оглядає чарівні краєвиди, що пролітають повз, уже грізний кондуктор перевіряє квитки, і вже добралися до місця призначення. Що це? Театр, абсолютно ідеальний театр і невдаване акторство. А ще ясне усвідомлення того, що все це – гра, смертельно серйозна забава, якої прагне глядач, безмежно відданий і готовий співпереживати. Те саме діється і з актором.

Це неправда, що актор міг би забути про глядачів. Навіть у хвилини найвищого збудження актор, відчиняючи двері до свого внутрішнього світу, усвідомлює, що тисячі із затамованим подихом тремтять у напруженні, поспішають за ним.

Акторство з’явилося на початку діяльності людства. Людина, оточена в цьому світі щохвилі безліччю найрізноманітніших людей, що є такими близькими їй і водночас такими незбагненно далекими, має нездоланне прагнення переходити за допомогою гри фантазії з однієї постаті в іншу, з однієї ролі в іншу, з одного почуття в інше. Вроджені, хоча не запліднені в житті можливості, розгортають тоді свої темні крила й несуть її без її відома в центр зовсім незнаних пригод. Вона переживає тоді повне захоплення, що виникає з можливості перетворення, екстаз пристрасті, цілу неосяжність життя уві сні.

Якщо нас створено за подобою Божою, то й маємо в собі щось із Божого прагнення творити. Тому заново творимо світ у мистецтві разом з усіма його елементами, а в перший день творення – як коронування – творимо людину за власною подобою.

Вірю в безсмертя театру. Він є святим прихистком для тих, хто потаємно ховає своє дитинство в кишені й намагається невтомно грати життя до кінця. Однак акторство є визволенням від загальноприйнятої гри повсякденності, й завданням актора є не вдавання, а лише відкривання, проявлення себе.

Нині ми можемо перелітати через океан, бачити й чути понад ним. Проте дорога до нас самих і до близьких нам людей є далекою, ніби дорога до зірок. Актор стоїть на цій дорозі. За допомогою світла, даного йому поетом, він вривається в незбагненну безодню людської душі, своєї власної душі, аби перетворитися й випірнути з руками, очима й вустами, повними див.

Він є водночас творцем і твором; є людиною на найдальшому кордоні між дійсністю й маренням і обома ногами стоїть в обох тих королівствах.

Сила автосугестії актора є такою великою, що він здатен не лише виявити свої внутрішні зміни, а й насправді досягти – без допомоги технічних засобів – свого зовнішнього преображення. І коли думаємо про ті всім відомі дива, які траплялися в усі часи й у різних місцях, коли прості люди, переживаючи пристрасть, настільки ототожнювалися з героєм, що на їхніх долонях і ступнях виникали рани й вони плакали кривавими сльозами, тоді легко собі уявити, в який потаємний простір може завести людину акторство. Це є той процес, який описував Шекспір, коли говорив, що актор у видимий спосіб змінює міміку, жести, поведінку, всю свою істоту, аби оплакувати чиюсь чужу або вигадану долю – і доводить до сліз.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2009:#5

                        © copyright 2019