Роксоляна Свято Перейти до переліку статей номеру 2009:#5
Лекція Пітера Ґрінуея: режисер виходить за рамки


Приїзд Пітера Ґрінуея став, без сумніву, головною подією Київського МКФ. Власне, сама присутність британського режисера хоча б трохи виправдовувала «естетські» претензії фестивалю.

Зрештою, хто ще з режисерів має більше підстав апелювати до так званого елітарного кінематографа, як не Ґрінуей з його епатажними мистецькими експериментами («Валізи Тульса Люпера», мабуть, – найамбітніший з-поміж них), інтелектуальною та візуальною ускладненістю фільмів (від «Падіння» й «Контракту рисувальника» до «Таємниці “Нічної варти”») і відверто зневажливим ставленням до комерційного кінематографа (що не стає на заваді його світовій популярності)?

Крім прем’єри його нового фільму «Рембрандт: я звинувачую» (ще однієї роботи в напрямі малярських «реконструкцій»), на відкритті фестивалю режисер провів майже тригодинну лекцію у театрі ім. І.Франка. Весь цей час кількість слухачів, яких назбирався повний зал, майже не меншала, попри постійні технічні проблеми, через які зникало то зображення, то звук на великому екрані, де Ґрінуей показував фрагменти своїх нових «віджеївських» експериментів.

Схильний до провокацій не лише в ділі, а й на словах, режисер відповідав своєму амплуа і перед київською публікою, час від часу приправляючи свій виступ гострим, а то й нецензурним слівцем.

«Кіно вмерло», – з цієї улюбленої для себе сентенції Ґрінуей почав лекцію, і все сказане після цього можна сприймати як поступове розгортання насправді вже давно не провокативної тези.

Як художник за освітою, Ґрінуей цілком логічно наголошує на візуальному складнику фільмів. «Візуальна неграмотність» (простіше кажучи, відсутність художньої освіти) є, на його думку, головною причиною, через яку переважна більшість глядачів не може адекватно сприйняти його власні режисерські задуми. Люди звикли до розповідного, зіпертого на літературний сценарій, кінематографа. Найуспішніші голлівудські блокбастери – він згадав у цьому контексті лише «Володаря перснів» і «Гаррі Поттера», хоча насправді апелював ледь не до всієї світової традиції кінематографа – є нічим іншим, як переказаними кінематографічними засобами книжками. І «позбутися диктату сценарію», зрештою, як і «диктату літератури», – один із рецептів для майбутніх режисерів.

Тож хоча знаний британець і констатував смерть кіно, він усе ж не втомлювався повторювати, що саме за візуальним мистецтвом (а власне, за новітніми відеотехнологіями, що дають режисерові-віджею набагато ширші можливості) – майбутнє.

Відхід від «літературоцентризму» Ґрінуей пророкував і глядачам, які поступово мають ставати візуально освіченішими й переставати сприймати світ і мистецтво крізь призму тексту.

У дусі авангардизму режисер розправлявся з ідолами минулого. Та, чесно кажучи, заяви про диктат камери (бо ж в об’єктиві опиняється лише один відсоток світу – і глядачеві, до того ж, нав’язують, який саме), диктат актора (знову ж головний закид – на адресу голлівудської галереї «зірок») і диктат рамки (frame), крізь яку людину привчили дивитися на світ – і кадр фільму, й рамка картини тощо, зовсім не звучали революційно-новаторськи.

Режисер, як видається, і сам не до кінця позбувся принаймні «диктату літератури». Бо, обґрунтовуючи свої погляди, апелював головним чином таки до текстів – від Бенедикта Спінози до Мішеля Фуко й Умберто Еко. Можна посперечатися і про «сюжетність» його малярських реконструкцій (скажімо, показаної киянам спроби «оживити» «Таємну вечерю» Леонардо да Вінчі). Хоч там і немає слів, але кожною зі своїх напівдокументальних робіт Ґрінуей розповідає певну історію, до того ж робить це за найтрадиційнішими літературними канонами.

Власне, все сказане на лекції набувало сенсу не в останню чергу тому, що сказав це Пітер Ґрінуей – режисер, який, без сумніву, здобув собі право на будь-які епатажні заяви й навіть дуже суперечливі теорії.

До того ж він один із тих режисерів, хто чи не завжди так чи інакше втілює свої теоретичні пошуки в практичній сфері. Тож, дивлячись його найсвіжіші роботи навіть у такій поганій якості, було цікаво спостерігати, наскільки почуте відповідало побаченому. І знаходити для себе пояснення, звідки походить той або той елемент у картині (хоча це слово, може, й не відповідає вимогам нового жанру).

Фільми Ґрінуея можна переглядати не раз, щоразу відкриваючи для себе не зауважені раніше деталі або й цілі пласти змісту. Для теоретиків не так важливо, як коментує свої роботи сам автор (бо твір, як відомо, має власні, не залежні від його волі, інтенції). Та насправді немає і особливих підстав відмовлятися послухати ці коментарі. Особливо, коли коментує Пітер Ґрінуей.

«Віджей», VJ (за аналогією з «діджеєм») – людина, яка створює відеомікси, монтуючи короткі відеофрагменти в реальному часі. Якщо DJ змішує музику з вінілу й дисків, віджей у потрібний момент виводить на великий екран завчасно підібрані відеофрагменти (це можуть бути і зняті ним матеріали, і епізоди, створені в різних графічних програмах, і відеоарт, і шматки чужих фільмів, старі знімки, цифрова графіка, текстури тощо). Все це віджей обробляє відеоефектами. Віджеїв називають також майстрами нелінійного монтажу.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2009:#5

                        © copyright 2019