Лілія Бондарчук Перейти до переліку статей номеру 2009:#5
Сергій Якутович: мальована душа слова


– Сергію Георгійовичу, впродовж двотисячних ви активно працюєте, сказати б, за межами книжкового аркуша, не оминаєте кіно.

– Про такий «вихід» мріяв давно. Існує стереотип, мовляв, ілюстрація в роботі художника – це щось другорядне. Я ж, тривалий час співпрацюючи з видавцями, відчував: ілюстрація може жити не тільки в книжковому просторі. І ще за часів, коли формувався мій світогляд, на прикладі батька і його колег зауважував, що «в ілюстрації» працюють найкращі фахівці. Їхня робота була фактично роботою зі словом, літературою, одне слово – з формою. Знані художники авангарду (Ілля Кабаков, зокрема) мало не все життя трудилися на ниві книжкової ілюстрації.

До роботи у фільмі «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка я працював, так би мовити, у гравюрі, а час від часу – ще й у живопису. Останній додавав свободи, позаяк мистецтво гравюри – це п’ятдесят відсотків творчості, п’ятдесят – техніки.

Кіно подарувало нові обрії. Я отримав нагоду виплеснути те, що рвалося з підсвідомості, – свій хист. Кіно показало: якщо намальовані образи вирізати, вони, вийшовши з того простору, який я опановував під час малювання, житимуть у своєму автономному просторі.

Дитиною я малював і вирізав ляльок і солдатиків. Тих паперових персонажів роздаровував перехожим, бо не знав, як з ними грати. Батько пояснив: «Ти вже з ними граєш». Тож граю з дитинства…

– Виставки «Кінографіка» (її демонстрували під час кінофестивалю «Молодість–2008»), «Гоголь народився…», «Гомін»… Микола Васильович у повісті «Портрет» застерігав свого персонажа, художника Чарткова: «Будь обачним; тебе вже починає світ тягти. Воно заманливо, можна почати малювати модні картинки, портретики за гроші. Утім, на цьому занапащається, а не розгортається талант».

– Від «світу» мене рятує інстинкт самозбереження. Я виріс у середовищі, в якому люди добре знали, до чого призводять слабкості перед спокусами, згаданими Гоголем. У 25 років я став лауреатом Премії ленінського комсомолу, хоча комсомольцем ніколи не був. У такий спосіб чиновники оцінили мої ілюстрації до творів класиків: «Петро І» Олексія Толстого, «Три мушкетери» Олександра Дюма, «Полтава» Олександра Пушкіна. Упродовж трьох років за звичайним збігом обставин, щойно закінчивши одну роботу, я отримував замовлення на наступну.

Виставки організовую зрідка, а останніми роками – украй рідко. Виставкою «Гоголь народився…» ми з Павлом Гудімовим воліли засвідчити, що навіть за допомогою символічних коштів можна інформативно актуалізувати важливий ювілей. Мені нецікаво показувати свої роботи задля самого тільки показу. Вас цікавлять мої ілюстрації – купіть, будь ласка, книжку; чули про мою участь у кіно – перегляньте фільм.

– Книжок, які ви ілюстрували, у продажу нині практично немає…

– Їх немає через те, що йдеться про гарні тексти, гарні переклади, а не через те, що їх ілюстрував Сергій Якутович. Художником себе не називаю, я – імпровізатор. А імпровізатор мусить технічно і якісно трактувати той чи інший твір, щоправда, не занижуючи ні рівень твору, ні рівень його автора, навпаки – імпровізатор у змозі їх посилити. Якутович-художник, поза тим, інколи просочується в роботи Якутовича-імпровізатора.

Національний художній музей України, Спілка художників України жодного разу не запропонували мені (як і батькові) організувати власну виставку. Коли 2003 року Києво-Могилянська академія висунула мене на здобуття Національної премії ім. Тараса Шевченка, я був приголомшений. Академія надала залу для демонстрації робіт, Олена Замостян активно їх рекламувала (ми дали близько тридцяти інтерв’ю), я виступив перед студентами з кількома лекціями («Що є художник?», «Що є час?», зокрема). І, зрештою, замислився: люди цікавляться моєю творчістю, чому ж я не показую їм свій доробок? Водночас усвідомлював: роботи треба презентувати «в потрібний час, у потрібному місці», бо коли ти «приїдаєшся», то стаєш класиком або таким, як у згаданій вами цитаті з Гоголя.

Ті три з половиною місяці, впродовж яких ми працювали в Києво-Могилянській академії, вважаю, визначили успіх мого першого по-справжньому виставкового проекту. Друзі сказали: «Не можна все це кидати напризволяще, мусиш показати проект Україні». Тому 2004-го, приурочивши його 40-річчю з дня виходу в світ фільму «Тіні забутих предків», ми на альтруїстських засадах здійснили тур «Київ – Львів – Івано-Франківськ – Тернопіль – Кам’янець-Подільський – Київ». Він завершився 21 листопада, а 22-го розпочалася Помаранчева революція. Гадаю, збіг невипадковий. Те, що ми показали й показуємо, – певна альтернатива тому стереотипові, який сформувався в загалу щодо українського мистецтва. Принаймні батькові роботи з циклу «Гуцульщина», а він був художник-постановник фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», презентовані в турі, можу охарактеризувати як певні біблійні сюжети: зображень «гарненьких» Карпат не було. Батько впродовж десятиліть спілкувався з гуцулами, хрестив їхніх дітей, а когось і в останню путь проводжав – він знав і любив цих людей. Так само й Мазепа, презентований у моїх роботах (Сергій Якутович – художник-постановник фільму Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». – Л.Б.), відрізнявся від загальноприйнятого міфа про нього.

Той тур громадськість закарбувала в пам’яті. Два роки тому я працював у Кам’янці-Подільському на зйомках «Тараса Бульби». Міська влада запросила творців картини на зустріч, і мене раптом запитали: «А ви хто?» (бо як можна не впізнати, скажімо, Михайла Боярського). «Сергій Якутович», – відповідаю. «О! Пригадуємо!». Я – з тих, кого не знають, проте пам’ятають.

– В одному інтерв’ю ви сказали: «Точно знаю, який Тарас Бульба». У вашому творчому доробку – близько сорока портретів Гоголя. Який, на ваш погляд, Микола Васильович?

– Узявшись ілюструвати той чи інший твір, передусім намагаюся «влізти в шкіру» його автора. Завершення такої модифікації цікаве: зрештою, перестаю розуміти, який я сам. До речі, дотепер не знаю, який «мій» Мазепа: в роботах циклу «Мазепіана» він надзвичайно різний. Я знаю, який Тарас Бульба тому, що сам Гоголь знав, який його персонаж.

Якось уночі, дивлячись у вікно, я побачив на склі своє відображення і намалював… портрет Миколи Васильовича. А під час виставки «Гоголь народився…» мене запитали, чи свідомо я переніс риси російського актора Олександра Трофимова, який ще за радянських часів зіграв письменника у фільмі «Мертві душі» режисера Михайла Швейцера, у портрети Миколи Васильовича? Так, свідомо. Ми навіть були знайомі з Олександром.

У Гоголя є слова: «Пам’ять, наче проїжджа дорога: хай хто проїжджає – залишає свій слід». Або пригадаймо Пєтрушку – лакея Чичикова. Він читав практично кожну книжку, яка потрапляла йому до рук: без обкладинки – нехай, вища математика – нехай… Аналогічним чином працює моя пам’ять.

Не так важливо, Гоголь – російський письменник чи український, головне – він великий, і його велич ми в змозі відчути.

– Фільм Володимира Бортка «Тарас Бульба», на ваш погляд, російський чи проукраїнський?

– Ми пам’ятаємо про українців, які виїхали до Канади, і забуваємо про тих, які живуть поруч. Особисто для мене робота Володимира Бортка – це російський фільм, як, до речі, і для тих п’ятнадцяти мільйонів українців, які мешкають у Росії. Думаю, якщо ці мільйони, переглянувши стрічку, пригадають свою українську мову, свою гоноровитість (задля неї, певен, Гоголь і написав «Тараса Бульбу») і бодай замисляться: «Чому Володимир Бортко, а не Віктор Гресь зняв «Тараса Бульбу?», «Чому персонажі говорять про «руську» землю?», то, зрештою, зрозуміють абсолютно інші речі, ніж ми, сучасні господарі українських теренів. Скажімо, збагнуть, що за часів Тараса Бульби назви «Україна» не було... Українцями нас назвали тільки в ХVII столітті, тоді як події фільму розгортаються в шістнадцятому (на тогочасних польських мапах, зокрема, теперішні українські території позначали: «Руське воєводство», а його центр – «Київ»).

Думаю, доречно, не акцентуючи увагу на сьогоденні, невимушено прийняти фільм, який (на мій погляд) не найгірший із тих, де автори порушують питання історії українців.

– «Володимирові Бортку не треба було знімати блокбастер: краще він створив би щось на кшталт «Сьомої печаті» Інґмара Берґмана»... Це ваші слова, чи не так?

– Так. Гадаю, тоді фільм став би зразком високого мистецтва. Утім, це моє особисте бачення жанру кіно за «Тарасом Бульбою». Наразі картина Володимира – взірець високоякісного (а це вже немало) попсового мистецтва. Творча група воліла глядачевих сліз під час демонстрації картини – вона їх отримала. Режисер якось навіть пояснив: «Я знімаю фільм для тещі й мами – фільм, у якому все зрозуміло».

– Під час зйомок «Молитви за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка ви виготовили самих тільки декорацій із ДВП близько 1400 квадратних метрів. «Тарас Бульба» потребував більших зусиль?

– У картині Володимира Бортка, окрім мене, працювали ще два художники: Володимир Свєтозаров і Марина Ніколаєва. Кожен трудився у своєму сегменті, проте знавцем України виявився фактично тільки ваш покірний слуга. Одних розкадровок за два роки я зробив близько тисячі. Декорацій виготовив трохи менше, ніж для «Молитви», проте під час зйомок «Тараса» опікувався і костюмами, і реквізитом (від люльки головного героя до прапорів Запорозької Січі), і гримом… Зрештою, і Володимир, і Марина, і режисер повірили й довірилися мені. Створюючи фільм, ми об’єднали наші зусилля задля того, щоб уникнути кольорового розмаїття в картині.

Крім того, паралельно я працював над декораціями до фільму Ростислава Плахова-Модестова «Загублений рай».

Третина декорацій «Молитви» дотепер лежать у підвалі Києво-Могилянської академії, роботи до фільму «Тарас Бульба» – у моїй майстерні, а декорації «Загубленого раю» чекають на своє друге життя, позаяк режисер планує продовжити фільм (зняти півгодинну післямову).

– Розповідають, що, читаючи сценарій, ви часто малювали Богдана Ступку, вважаючи що він потребуватиме особливого гриму.

– Так, оскільки Богдан Сильвестрович через те, що одночасно знімався і в інших картинах, не міг голитися. Треба віддати належне гримерам, які намальований мною образ Тараса втілили в життя майже стовідсотково. Майже, бо чуба вони чомусь вирішили зачесати Богданові Сильвестровичу не назад, а набік... Я довго доводив, що це – помилка (з такою зачіскою козак під час стрільби мусив би повсякчас поправляти волосся), і, зрештою, таки відстояв свою правоту, щоправда, на той момент знімальний період уже було завершено.

Не тільки грим, а й костюми (самурайські аксесуари, гаптовані речі – передусім) кожного з персонажів «Тараса» зроблено на основі моїх малюнків.

Якось, повернувшись із Польщі, куди ми з Володимиром Бортком їздили на вибір натури, я занепокоївся: до проб – тиждень, а костюмів немає! Сів і намалював. Надіслав ескізи режисерові. Минув тиждень – тиша, другий – тиша… Через місяць він надіслав телеграму: «Дякую! Вчасно. Влучно». Цікавий нюанс: Михайлові Боярському написали роль… завдяки костюму. Побачивши шати одного з козаків, він заявив: «Хочу грати роль у цьому костюмі!».

– Художник-костюмер Катерина Шпакайц працювала під вашою орудою?

– Катерина одразу зрозуміла і задум фільму, і концепцію моїх ескізів: вона керувала процесом пошиття одягу. Щоправда, костюм польської панянки в кадрі – це не мій витвір. Режисер волів одягти дівчину, як «барбі», тому моє вирішення відкинув, пояснивши, що я не розуміюся на жінках.

Роботу художника-костюмера, помічників можна поставити врівень із подвигом: щодня вони вчотирьох одягали (і роздягали) близько семисот людей! Щодень прали, сушили, прасували. Зрештою, догляд за одним тільки пір’ям (пір’я автентичне – пташине; білий орлан) чого вартий!

Свого часу Катерина працювала у фільмі Олексія Германа «Важко бути Богом» за повістю Аркадія і Бориса Стругацьких. Режисер знімав його впродовж восьми років, і вона мужньо допомагала йому. Стрічка – оповідь про Середньовіччя, тож дещо з неї Катерина перенесла (у творчому сенсі) в «Тараса».

Один хлопчина за дорученням Володимира Бортка злічив усі предмети реквізиту, задіяні у фільмі, й повідомив режисерові: «У нас «експонатів» у півтора рази більше, ніж у Музеї козацтва!». Практично всі шаблі автентичні: їх на замовлення викували запорізькі майстри-ковалі. Навіть із люлькою Тараса ми не «гралися»: до її виготовлення поставилися вкрай серйозно. Майстер із Білорусії, втілюючи в життя мій ескіз, домігся того, що кресало в руках Богдана Сильвестровича спрацьовувало, як сучасна запальничка.

– Спостерігаючи за грою акторів, самі мріяли попрацювати перед камерою?

– Грати я хотів, навіть «справив» собі костюм писаря. Окрилений мрією, підклав (не скажу, що незграбно) ескіз режисерові, мовляв: «Погляньте, яка краса!». Зрештою, текст, який у картині актор читає за кадром, я писав перед камерою. Тож у кількох епізодах мене зняли, щоправда, під час монтажу їх вирізали, бо на роль писаря режисер знайшов іншого виконавця. Він сказав, що я гратиму єпископа-єзуїта, який посилає козаків на смерть. «Чому я?» – запитую. «Бо саме люди з такими добрими очима, як у вас, подібне й чинять…», – пояснив Володимир Бортко. То я й зіграв.

– 1960 року Андрій Тарковський зафільмував вас (тоді семирічного хлопчика) у фінальному епізоді фільму «Іванове дитинство» – у ролі маленького Івана. Інтерес до акторської професії зародився вже тоді?

– Так. А невдовзі трапилася ще одна нагода попрацювати в кіно. Якось під час зйомок своєї картини «Вечір на Івана Купала» Юрій Іллєнко звернувся до мого батька: «Друже, позич мені свого сина на літо!», тому моє прізвище серед акторів, зайнятих в епізодах, у титрах цього фільму зазначено небезпідставно. У «Захарі Беркуті» Леоніда Осики я грав (уже – буквально) сина персонажа, якого втілював перед камерою Микола Яковченко. Однак через смерть Миколи Федоровича серію «за моєю участю» скоротили. Бувало, парубком я й верхи скакав перед камерою.

Часто запитують, чи траплялися під час зйомок «Тараса» якісь містичні збіги? Останній знімальний день: «догорає» (з восьмого дубля) на вогнищі Богдан Сильвестрович (надзвичайно втомлений, виснажений)… Аж раптом над згарищем з’являється лелека… Бортко підбіг до другого оператора, який на той момент міг задіяти ще одну камеру, і попросив зняти птаха. Тож коли герой Михайла Боярського говорить: «І відлетіла душа козака до самого Господа Бога…», глядач бачить лелеку.

Працюючи в цій картині, я не раз стикався з відчуттям «дежавю»: розумів, що і хутір, який на острові Хортиця сам «побудував» (практично з нуля), вже колись бачив, і на місці Остапа – сина, чиєю долею переймається батько, – був… І чомусь саме впродовж створення фільму Володимира Бортка мене знімали для стрічки «Якутовичі» (режисер Юлія Лазаревська; 2007. – Л.Б.).

Зрештою, з упевненістю скажу одне: сукупність усіх тих маленьких перемог над собою, які я здобув під час зйомок картини «Тарас Бульба», – це щастя.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2009:#5

                        © copyright 2018