Віра Горбатюк Перейти до переліку статей номеру 2009:#6
Драматична студія Театру ім. І.Франка 1946-1949 років


Понад шість десятиліть пролетіло, а згадаєш, – і ніби все те було вчора.

Пригадую, як хтось із розпорядників запросив нас зайти до приміщення театру. Затамувавши подих ми, абітурієнти, тремтячи, підіймаємося на другий поверх і зупиняємося перед дверима великого репетиційного фойє. Там – приймальна комісія. До неї входили відомі актори, прославлені майстри української сцени, а також досвідчені педагоги театральної школи. Головував народний артист України П.Сергієнко (директор студії). Набирав курс народний артист України О.Ватуля.

З багатьох вступників вимоглива комісія відібрала лише 20 осіб!

Метод навчання студійців у театрі був дещо відмінний від встановленого в інших навчальних театральних закладах. Хоча система К.Станіславського була основним дороговказом в оволодінні театральним мистецтвом, проте навчання активно поєднувалося з безпосередньою участю студійців у академічних виставах театру.

Як учасники масовок, ми виходили на академічну сцену! Стояли поряд з легендарними акторами – А.Бучмою, Н.Ужвій, В.Добровольським, наприклад, у драматичній сцені біля корчми («Украдене щастя» І.Франка). Ми – в ролі молоді невеличкого гірського селища. Збиралися на високому місточку в глибині сцени, поблизу корчми. Парубки й дівчата з нетерпіння виглядали музик…

А в цей час, ще задовго до появи в гурті односельців, Бучма – Микола Задорожний – вже готувався до виходу. Нам зі сцени було добре видно, як він ще за кулісами починав поволеньки ходити туди-сюди. Хода ставала все важчою. Плечі згиналися нижче й нижче, важка голова хилилася долу, і коли, нарешті, він виходив на сцену – це вже був не Бучма, а Микола Задорожний – прибитий, розгублений. В його очах причаїлася туга, така невимовна печаль, що він, здається, нікого не впізнавав. Дивився на всіх нас, його односельців, якось винувато, по-дитячому, ніби хотів щось запитати, а вуста безупинно бурмотіли чи то прокльони, чи то молитву… Його Анна з Михайлом у танці! Лише поглядом зустрілися вони, троє! Але ця німа, коротка й така трагічно-красномовна зустріч змушувала нас усіх, та й увесь зал, здригнутися у передчутті невідворотного лиха, завмерти у глибокому співчутті до них, трьох прекрасних, незахищених маленьких людей, у яких так безжально украли щастя.

Ми були свідками неповторної геніальності наших великих акторів.

Кожна вистава ставала не лише своєрідним уроком, а й святом для нас. Як завзято ми співали з театральним хором в урочистому фіналі, радіючи нарешті примиренню милих незабутніх Часника (народний артист СРСР Д.Мілютенко) та Галушки (народний артист СРСР Ю.Шумський) в життєрадісній комедії О.Корнійчука «В степах України»!

Йдучи з театру вже опівночі, вистави тоді закінчувалися пізно, я, ще перебуваючи в полоні одностайного гарячого прийому глядачів, чомусь пригадувала село Змагайлівку, що поблизу Черкас. Там я часто бувала у родичів і бачила, як жили й працювали колгоспники насправді. Їхнє життя аж ніяк не схоже було на те, що у нас на театральній сцені. З ранку до ночі в спеку і негоду люди гнули спину на полях, проте за свою працю нічогісінько не одержували, жили злиденно, надголодь! Справжнісінькі колгоспні раби. Їх, безпаспортних, знедолених, тримали, як худобу на прив’язі, біля їхніх бідних халуп, особливо в перші повоєнні роки.

Репліка героїні комедії «В степах України»… «поїду в невідомий край, аж на Донбас» сприймалася як нездійсненний жарт. Та й вся прекрасна постановка про заможне колгоспне життя (режисер Г.Юра) сприймалася тоді як недосяжна мрія, як сонячна нездійсненна казка!

Та й у місті було не краще. Дошкуляли труднощі повоєнного часу. Як мучилися люди без житла!

Будинок № 2 по вулиці Ольгинській, де мешкали актори театру, був перенаселений. Окрема родина якого-небудь відомого актора займала одну кімнату, а часом в одній кімнаті тулилися й дві родини.

Пам’ятаю, як у 1946 році в трупу театру прийняли молоду талановиту актрису Н.Копержинську, яка приїхала з Білої Церкви. В репертуар вона входила, але житла не було. Якийсь час вона зі своїм маленьким сином змушена була ночувати в театрі, після закінчення вистави, в ложі-бенуар. Та й з харчуванням було сутужно. Нонна Кронидівна одного разу на репетиції «Молодої гвардії» О.Фадєєва, в якій вона виконувала роль Любки Шевцової, танцюючи, якось дивно похитнулася і впала. Пізніше з’ясувалося, що вона зомліла від голоду.

То був тяжкий час для всіх… Київ, поранений і обгорілий, ще сходив слізьми, а театр ім. І.Франка вже розпочав другий повоєнний сезон. Ще в 1944 році, відразу після визволення столиці України, франківці повернулися з евакуації. Творчий колектив горів бажанням зігріти стражденні душі киян. Ми, студійці, не стояли осторонь. Хотілося теж зробити свій посильний внесок у відбудову мирного життя. Розчищали від цегляних завалів прилеглу до театру територію, садили молоді деревця.

Особливо незабутнім у моїй пам’яті залишився образ Миколи Харлампійовича Пилипенка (заслужений артист України) – прекрасного комедійного актора, надзвичайно доброї, поетичної людини! Як весело з ним працювалося! А як він любовно доглядав молоденькі деревця, посаджені нами! Щодня рано-ранесенько у своїх латаних-перелатаних черевиках виходив до них з відерцем і дбайливо напував їх свіжою водою. З роками розрослися вони буйно і красиво.

Але, на жаль, сьогодні нові «хазяї» знищили їх під корінь!..

Пригадується і вулиця Городецького, що до війни була архітектурною окрасою міста й вела від центральної магістралі столиці до театру. Виглядала вона тоді суцільною руїною. Та серед цього непролазного звалища люди протоптали вузеньку стежинку. Нею, тьмяно освітленою скупими ліхтарями, щовечора у будь-яку погоду, нескінченною вервечкою тягнувся нагору численний люд, туди, де сяяв вогнями величний Храм театру.

У переповненому залі затишно й тепло. Серця сотень глядачів б’ються в унісон з персонажами, що живуть на сцені, страждають і плачуть з ними. Щиро радіють і весело сміються усі разом.

І довго ще в пам’яті житимуть такі милі, сердечні, такі наївні і несхибні в своїх намаганнях люди, як, скажімо, в комедії Карпенка-Карого «Мартин Боруля». Г.Юра – Боруля – не грає, ні! Він живе на сцені!

І ти поступово, неусвідомлено стаєш співучасником його боротьби. Будь-що виборсатися з лабет безправності, навіть ціною втрати власного господарства, надбаного такою важкою працею, добитися бодай хоч якихось куценьких прав, щоб сина не ображали, не називали бидлом. Все марно. Комедія ніби стає драмою. Але в ній домінує дотеп, жарт, невмируща енергія простого українця.

Незабутні діалоги господаря Мартина Борулі, що ось-ось увійде в дворянство, з забитим, затурканим, наче байдужим і водночас кмітливим, винахідливим наймитом Омельком. Омелько – заслужений артист України Микола Панасьєв, – відповідаючи панові, не виявляв ніяких почуттів, такий ніби вахлакуватий, знеохочений мовчун, але кожна його репліка була такою гострою, разючою, що неодмінно викликала регіт у залі.

А хіба можна забути зворушливий трагікомічний образ люблячої матері, яка дозволила вчинити над собою глум заради забаганок свого синочка та його пихатої дружиноньки в комедії Карпенка-Карого «Суєта»? Її, огрядну молодицю, буквально сповили чужим для неї вбранням, так, що й рідний чоловік її не впізнав! Квилить-стогне бідна жінка, незабутня яскрава характерна актриса В.Чайка, благає розсупонити її, уболівальники в залі дружно й весело аплодують, співчуваючи батькам-хліборобам. Що не образ у цій виставі – то шедевр акторської майстерності!

Милий, дотепний, веселий козак-хлібороб Терешко Сурма – Гнат Юра. Закінчиться вистава, а глядачі ще довго будуть повторювати його закличні, гордовиті слова: «Матюшо! Катай на пам’ять “Гуси”»!

У пам’яті сцени безсловесні, напрочуд лаконічні й виразні. Їх могли так природно прожити актори неабиякого обдаруовання і найвищого професіоналізму. Як, скажімо, сцена мужнього, незаслужено скривдженого хірурга (В.�Добровольський) з тендітними вишуканими Лідиними (К.�Осмяловська) рукавчиками («Платон Кречет»). Або сцена з піджаком у виставі «Макар Діброва». Її неперевершено зіграв Амвросій Бучма, і про це багато написано, але я теж не можу оминути це справжнє диво акторського мистецтва.

Ми, студійці, набивалися у нашу ложу в бельетажі і, затамувавши подих, жадібно вдивлялися в очі, в поставу Макара Діброви – Бучми. Стежили за кожним його рухом, поглядом. А він мовчки сидів на приступці і дивився-вдивлявся у сірий напівзотлілий синів піджак. Сидів довго, непорушно і щоразу якось по-новому роздивлявся, ніби бачив його уперше… У батькових руках «оживав» той піджак. Ми бачили в ньому синочка-немовля, а потім хлопчика-підлітка, далі юнака… Макар сидів мов скам’янілий, а нам, глядачам, було зрозуміло, про що він думає і що бачить тієї миті у своїй уяві. Нарешті, коли артист пошепки вимовив лише два слова: «Сину мій!», залом прокотився тихий стогін, почувся плач, а далі й ридання. Ми були свідками неповторної, геніальної гри великого Амвросія Максиміліановича.

Нам дуже пощастило. Наш улюблений театр ім. І.Франка у ті повоєнні роки переживав зоряний час. Винятково вдалий склад талановитих режисерів, акторів, художників, композиторів – усіх, що творили театральну виставу, незмінно викликав захоплення, втягував у сферу потужного емоційного потоку. Для актора сцена – священне місце. Служити їй незрадливо й самовіддано – його найвищий обов’язок. І франківці цей закон берегли над усе.

Мене приголомшило, коли одного трагічного дня на виставу прийшла наша улюблена актриса Катерина Олександрівна Осмяловська. Цю чудову, скромну й прекрасну жінку любили всі, хто мав щастя спілкуватися з нею. У неї тоді померла матуся. Небіжчиця вже була прибрана в останню дорогу, лежала в домовині, а в Катерини Олександрівни – вистава. Дублера не було, відмінити ж виставу актриса категорично не дозволила. Усі, хто грав того вечора з К.Осмяловською, співчували їй, а вона трималася стійко й гідно, як того вимагала роль. Я думала тоді про складний фах актора: часом невідворотні особисті життєві обставини змушують замкнути свою душу найпотужнішими засувками, відсторонити найтрагічніші особисті події


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2009:#6

                        © copyright 2019