Ірина Ковбаса Перейти до переліку статей номеру 2009:#6
Інтелектуальна чуттєвість – це не парадокс, а Жанна Моро


Її життя почалось 23 січня 1928 року в Парижі. Батько був французом, мати – англійкою, що вперше приїхала до Парижа як танцівниця. У віці 15 років Жанна починає відвідувати курси акторської майстерності Дені Дінеса. Згодом навчається у Паризькій консерваторії. У 1947 році бере участь в Авіньйонському театральному фестивалі, після чого її зараховують до трупи «Комеді Франсез». За 300 років існування цього театру Жанна Моро стала його наймолодшою актрисою. Проте доволі знаково, що вже через 4 роки вона покидає національний, класичний «Комеді Франсез» заради бульварних, напіваматорських театрів. У 1948 Жанна дебютує в кіно, але в малопомітній картині Ж.Стеллі («Остання любов»). До 1954 року вона грає майже в тридцяти виставах різних театрів. Проте багато режисерів не можуть примиритися з надмірною індивідувальністю, своєрідністю актриси. А саме ці риси найбільш характерні для кіномистецтва «нової хвилі». Жанна починає грати у фільмах різних режисерів нового напрямку. І відтепер Л. Маля, Ж.-Л. Ґодара, Ф. Трюффо, а також М. Антоніоні, Л. Бунюеля, В. Вендерса об’єднує не лише прагнення до авторського кіно, а й ім’я Жанни Моро.

Першу і велику популярність приносить їй фільм «Ліфт на ешафот» Луї Маля (1957). Це екранізація однойменного роману Ноеля Калефа з музичним супроводом відомого джазового виконавця Майлза Девіса. З першого кадру видно тільки очі героїні Флоранс Карали, які вже й так промовисті, камера віддаляється і відкриває нам майже незворушне обличчя жінки. Але за ним неможливо не відчути шаленого виру емоцій. Це одна із найяскравіших особливостей Моро-актриси: зовнішня дисциплінованість внутрішнього шквалу переживань. Навіть її жести, хода виражають, як вона легко контролює важко стримувані емоції. Тому доволі часто героїня Моро може сказати менше, аніж всі інші, навіть другорядні персонажі стрічки. Оскільки її рухи, погляд чи просто вигляд говорять більше за нескінченні діалоги (приміром епізод, коли вона, хоч і сповнена переживань, проте зібрана, розважливою ходою іде під зливою). Далі в «Ліфті на ешафот» ми чуємо від Флоранс слова, які в інших стрічках Жанни Моро почути буде практично неможливо: «Я тебе люблю». Жульєн відповідає їй так само, проте і закохані, і всі їхні зізнання розділені телефонним зв’язком. Але вже й до тієї фрази Флоранс ми їй повірили, повірили, що вся історія буде справді про сильне почуття двох, навіть якщо за два дні їхнього екранного життя вони так і не зможуть зустрітися. Безумовно, режисер «нової хвилі» не міг вкласти таке сильне почуття в серця традиційної пари закоханих чи подружжя. Урешті, кожна героїня Жанни Моро є несподіванкою у вираженні свого кохання. І це ще одна характерна ознака образів актриси, та й самої Моро (шлюб з Ж. Рішаром, дворічний шлюб з В. Фрідкіном, причина розлучення Т. Річардсона та зміна орієнтації з нетрадиційної П. Кардена). Тому за сценарієм «Ліфту» Флоранс одружена з власником нафтової компанії Симоном Каралою, але кохає Жульєна Таверньє. І оскільки він є одним із найдовіреніших працівників-кілерів її чоловіка, то це дає змогу без особливих підозр убити Симона. Вбивство було продумане обома закоханими і здійснене заради свободи їхнього почуття. Проте Жульєн через недогляд залишив один доказ свого злочину. Коли він зайшов у ліфт, щоб піднятися на потрібний поверх компанії і все виправити, з приміщення виходив уже останній охоронець, який вимкнув світло. Герой безнадійно застряг між поверхами. А в одному з кафе його вже чекала Флоранс. Зрозуміло, він не прийшов. Не знаючи, що трапилось із Жульєном, але відчуваючи небезпеку, вона шукала коханого в нічному Парижі аж до п’ятої ранку. Паралельно розгортається сюжетна лінія молодої, легковажної пари, яка викрадає машину Таверньє з-під будинку компанії, встигає покористуватися його фотоапаратом, вбити двох туристів його ж пістолетом і втекти з місця події. Зрозуміло, у цьому злочині звинувачують Жульєна, маючи як доказ його зброю. Але Флоранс, яка знайшла справжніх винуватців, намагається повідомити це поліції, не викривши власних почуттів до Жульєна. Урешті-решт слідчі виявляють справжніх злочинців завдяки фотоапарату, яким необдумано таки скористалася ця пара. Проте серед проявлених світлин є й знімки закоханих Флоранс і Жульєна. Поліція тепер розуміє і всю ситуацію вбивства Симона Карали. А Флоранс спостерігає, як проявляється фото, на якому закохані разом. Так стала видимою для всіх і їхня любов, остаточно зробивши їх вільними.

Чи не найяскравішою картиною за участю Жанни Моро є «Жуль і Джим» Ф.Трюффо (1961). Це, здавалося б, цілком звична ситуація любовного трикутника: Катрін, Жуль і Джим, але подана в незвичному ракурсі. Власне, «Жуль і Джим» – це гротескний фільм, оскільки в ньому часто поєднано непоєднувані речі, що для нас врешті-решт постають доволі комічними і чудернацькими. Перш за все, дорослій героїні Катрін, так само Жулю і Джиму, надміру властива інфантильність. Вона – велика дитина, що живе/грається разом із двома своїми друзями у великому безтурботному світі: бігає наввипередки, катається на велосипеді, збирає на галявині покришки, коробки, банки, навіть вдає із себе хлопчака Тома. При цьому з її обличчя не сходить якась розсудливість і споглядальність. Драматичне звучання у стосунках цього тріо починається після одруження Катрін із Жулем, коли всі мали б подорослішати. Жуль набирається чоловічої мудрості на війні, як і Джим, а батьківської – з народженням доньки. Лише Катрін, хоч і стає більш жіночною, залишається дитинною. Вона не може існувати без своєї тотальної свободи та безпосередності, імпульсивності й непередбачуваності. Як мовить Жуль: «Це стихія, яка проявляє себе катаклізмами». І свою вільність як індивіда Катрін виражає саме через неприхований вияв любові (так само і героїня «Ліфту на ешафот»). Проте, коли для Флоранс бути вільним індивідом означало виразити свою любов до іншого, то Катрін незалежна тому, що, перш за все, любить саму себе. Та все ж, ця любов не навмисна і горда, а цілком наївна, така, що, наче дитині, дозволяє хотіти і пробувати все, аби пізнати світ. Через те звично і невинно звучать розповіді Катрін про стосунки з різними чоловіками. І відповідь Джиму: «Я безсердечна. Я не люблю тебе. І нікого ніколи не полюблю», – лунає цілком невимушено. А от раритетну фразу «я люблю тебе» героїня вимовляє лише після неймовірно милосердних слів Жуля: «Я ніколи не зневажатиму тебе. Я завжди буду любити тебе, що б ти не зробила, що б не сталося». Хоч він і був її законним чоловіком, проте втілював, радше, батьківську опіку над цією безпосередньою та примхливою дитиною-Катрін: він змирився з її зрадами, пожертвував собою як чоловіком, щоб його місце зайняв кращий друг Джим, і простив її гріхи далеко наперед. А все це лише заради того, щоб Катрін не пішла, була поруч, хоча б в одному з ним будинку, бо тільки так він міг її оберігати. Героїня не змогла-таки утримати біля себе Джима, якого в Парижі чекала наречена. Для неї це було нестерпно, бо, як дитина, вона хотіла, щоб її любили і обожнювали всі. І ось Катрін, Жуль та Джим знову зустрілися. Виїхавши на природу, вони спинилися біля кафе на березі ріки. Героїня спокійно звертається до Джима і запрошує його в машину, щоб поговорити. Свого ангела-охоронця, Жуля, Катрін залишила на березі і наказала спостерігати: вона веде машину через міст, жодного слова, її обличчя, як завжди, емоційно виважене, на мить з’являється ледь помітна усмішка, а тоді – вираз задоволення і... вже очікуване падіння зі зруйнованого моста. Джим і Катрін гинуть. Щоб для неї більше не існувало недосяжного, вона вирішила знищити і недосяжне, і себе.

Інтелектуальна жіночність Жанни Моро знайшла своє неповторне втілення у фільмі 1962 року – «Єва» Джозефа Лоузі. Це модерна інтерпретація біблійної історії про спокусливу Єву та спокушеного Адама (Тайвен Джонс), які зрештою покидають рай. Із перших епізодів ми спостерігаємо за самовдоволеним, але все-таки нервово-схвильованим містером Тайвеном – він переживає час свого кар’єрного злету. За його опублікованим романом нещодавно зняли фільм – це приносить славу і режисеру, і письменнику, яких запрошено на кінофестиваль у Венецію. У Тайвена Джонса є успіх, гроші та кохана наречена, проте досить скоро він усього позбавляється. Неквапливо і солодко Єва руйнує все, що мав цей чоловік, і передовсім його гідність. Ця жінка входить у життя письменника несподівано і нечутно. Крізь вікно, розбите її ницим залицяльником, вона потрапляє у Тайвенів будинок, але тільки, щоб знайти прихисток на ніч. Оскільки її човен зламався, на вулиці пізно, темно і ллє дощ. Додому повертається містер Джонс, і реакція Єви нас шокує. А, власне, ніякої реакції нема. Цілком спокійна, безмовна і невимушено зваблива вона далі походжає будинком, купається у ванні, відпочиває біля каміна, і на якусь мить змушує нас засумніватися – можливо, будинок її… До речі, це ще одна із неповторних ознак акторської гри Жанни Моро: цілком непередбачувана реакція, що жодною мірою не відповідає характеру ситуації. Проте її аж ніяк не назвеш безглуздою, просто вона незвична: коли коханий не з’являється після вбивства, то Флоранс не панікує істерично, а зібрано і віддано шукає його під паризьким дощем усю ніч («Ліфт на ешафот»); коли Жюлі мститься п’ятьом чоловікам, вбиваючи їх, то не заходиться плачем у конвульсіях від душевного болю, сумніву чи жалю, а цілеспрямовано й розважливо здійснює свій план («Наречена була в чорному»); Катрін взагалі є суцільною стихією непередбачуваності: стрибає з моста без крику чи якоїсь гримаси на обличчі, під час спокійної та розміреної бесіди вибухає реготом, а щодо своїх любовних перипетій з іншими чоловіками радиться зі своїм чоловіком Жулем. Через те кожен кінообраз Моро оригінальний, несподіваний та сповнений очікування. Єва також дивує своєю непередбачуваністю не лише нас, а й інших героїв фільму. Тайвен Джонс узагалі стає нею одержимий: витрачає на неї всі гроші, зраджує нареченій, покірно приймає образи і готовий навіть плазувати, аби бути поруч. Вона ж, убивши в ньому все гідне і забравши все корисне, відштовх


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2009:#6

                        © copyright 2019