Лариса Іванишина Перейти до переліку статей номеру 2009:#6
Йосип Найдук і його заповідь


Йосип Найдук – український актор театру і кіно, композитор, заслужений артист України. Народився 1934 року в селі Ліщава Горішня на Лемківщині (Польща). Доля його характерноа для українця ХХ століття.

В родині було дванадцятеро дітей. Живих залишилося десятеро. Життя українців у Польщі не було безхмарним, часто вони відчували дискримінацію й намагалися відстоювати свої національні права. Батько був православним священиком. За свої патріотичні переконання неодноразово потрапляв до в’язниці в Березі Картузькій. Вийшов з польської тюрми 1939 року. Під час війни разом із двома старшими синами – Мирославом і Юліаном – воював в УПА, всі троє загинули 17 вересня 1945 року в бою під Ліщавою Горішньою. Після тої битви вояків УПА й дивізії СС «Галичина» залишилося 17 тисяч, вони прорвалися коридором з території СРСР, пішли через Чехословаччину на Захід, де й перебували кілька років у таборах для переміщених осіб.

Мати Йосипа – овдовіла жінка з вісьмома дітьми, як і багато родин у Західній Україні, зазнала незаслуженої кари – їх виселяли до Сибіру як рідню «злочинців». Це було в березні. Не дозволивши нічого взяти з дому, на фірах родину Найдуків повезли в Рибутичі, де й завантажили у товарні вагони. Та у Львові їхній вагон чомусь відчепили від по-їзда. Старшому – Йосипові – було 11, а найменшій дитині усього три місяці. Не було чого їсти, діти замерзали, і мати з розпачу хотіла кинутись під поїзд. Та саме в цей час над’їхав ешелон з солдатами, які поверталися з Німеччини. Вони її врятували, тоді вона розповіла, що діти гинуть від холоду й голоду. Покликали якогось солідного чину військового, і він наказав принести в той вагон пічку-буржуйку, а також кашу, якою почали годувати виснажених дітей. Офіцер запитав: «Куди б ти, матка, хотіла?». Мати вже знала, що в Тернопільській області чимало хат по селах спорожніли, і відповіла: “В Чортків» (це місто тимчасово було обласним центром, адже Тернопіль був зруйнований). Він передав по рації повідомлення, родину посадили на дизель до Чорткова, де на них уже чекали, і вантажівкою завезли в село Колендяне й поселили в хату, яка перед тим належала польській родині (під час операції «Вісла» поляків з України виселяли в Польщу, а українців звідти – в Україну). Привезли крупу, пшеницю, аби мали на перших порах що їсти. Проте тої ж ночі прийшли якісь бандити – і все забрали. Мати плакала, просила не забирати – чим же дітей годувати? А у відповідь прозвучало: «Ничего, не подохнут твои выродки...». Але допомогли добрі люди, жителі села: приносили, хто що міг.

1947 року Йосип закінчив сім класів (до школи треба було ходити за три кілометри), але часто пропускав уроки, бо доводилося мамі допомагати – обробляти город. Якраз тоді в Чорткові відкрилось кулінарне училище, і хлопець подався туди вступати. Чоловік без ноги, фронтовик, подивився свідоцтво і сказав: «Як же ти вступатимеш, якщо тут самі трійки?». Подумав і додав: «До екзаменів ще тиждень» – і дав хлопцеві літературу, поселив у кімнатку в приміщенні училища. Йосип підготувався, все вивчив напам’ять. Склав на п’ятірки і його прийняли. Навпроти училища відкрили ресторан, і Йосип попросився туди підсобним робітником. Після занять працював за харчі, адже дома було ще семеро дітей. До села носив ці харчі щосуботи за 18 кілометрів. За першу стипендію купив сестричкам платтячка і подарунок мамі.

Закінчив училище в 1952 році, і його направили шеф-кухарем в один із тернопільських вузів. Він добре організував справу, зібрав хорошу команду. Але 1954 року його забирають в армію, і потрапив він до Прикарпатського військового округу. Новобранців привітав командир дивізії Купін (цей генерал мав 33 роки). А старшина запитав: «Музиканти є?». Йосип вискочив: «Є!», бо ще дитиною в Колендяному місцеві музиканти довіряли бити в бубона, коли грали на весіллях. Його взяли у військовий оркестр, де за майже чотири роки (стільки тривала служба) він здобув непогану музичну освіту. Коли ж закінчував службу, побачив у газеті оголошення, що в Києві в музичне училище імені Глієра приймає студентів, надаючи перевагу демобілізованим воїнам. Знаменитий Павло Муравський був головою приймальної комісії. Йосип на тих іспитах успішно диригував три пісні, а перевірка музичного слуху показала, що він може навчатися музиці. Запропонували відразу 3-й курс, але юнак попросився на 2-й. Так він знамените училище закінчив достроково, за чотири роки.

Коли навчався, в театральному інституті, на Хрещатику, 22, бували цікаві вечори, і він відвідував їх. Вступати на акторський було вже запізно (вік!), тому вступив на театрознавчий. З викладачів добре запам’ятав Верхацького. Після першого курсу перевівся на заочний, адже мав уже родину. І повернувся до Тернополя, де й почав працювати актором Тернопільського музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка. Був задіяний переважно в класичному українському репертуарі. Грав Дениса Лободу в «Обороні Буші» за М. Старицьким, Івана в «Ой, піду я в Бориславку» за повістю «Борислав сміється» І. Франка, Остапа в «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», Омелька у «Дай серцю волю, заведе в неволю» І. Карпенка-Карого. Паралельно займався з дітьми: у школі № 6 керував хором, а в третій школі вів гурток баяністів.

1969 року в Тернополі Йосип Найдук верхи на коні брав участь у театральному дійстві. Перед трибуною його кінь несподівано для нього «зробив свічку». Побачивши це, присутній Микола Вінграновський занотував його прізвище і запросив зніматися у своєму фільмі «Дума про Британку». Так Йосип прийшов у кіно. «Кінь мене вивіз у кіно», – жартує.

Знімався у багатьох фільмах: «Родина Коцюбинських» (1971), «Дума про Ковпака» (1976, «Карпати-Карпати...»), «Шлях до Софії» (1977, телевізійний), «Вир» (1983), «Таємниця корабельного годинника» (1983), «Женихи» (1985), «Пароль знали двоє» (1985), “Небилиці про Івана» (1989), “Мелодрама із замахом на вбивство» (1992), «Кайдашева сім’я» (1996), «Острів любові» (1996, фільми 1, 9), «Час збирати каміння», 1996, фільм 5), “Розстріляне весілля» (1996), «Пристрасть» (1998), «Тарас Шевченко. Заповіт» (2000), «Залізна сотня» (2008), «Богдан Зиновій Хмельницький» (2008), “Таємничий острів» (2008).

Мешкати в Києві його вмовив Тимофій Левчук ще 1970 року, оскільки пропозицій надходило тоді чимало. Й хоча то не були головні ролі, він часто ставав потрібним режисерам.

Пісні почав писати ще в армії: на слух наспівав «Марш нашої бригади”. Коли вже працював у кіно, під час знімання п’ятисерійного телефільму «Випадок в Єршові” в Рязанській області Василь Ілляшенко написав текст і попросив його написати музику. В містечку було училище, а там невеликий хор, з ним він і вивчив ту пісню. Сьогодні має близько 250 пісень. Писав пісні пам’яті акторів Віктора Мірошниченка (помер у 44 роки), Леоніда Яновського, режисера Станіслава Клименка.

Коли знімався у «Женихах» Станіслава Клименка у селі Сокілець Вінницької області, наприкінці серпня почувся звук журавлів. Найдук написав пісню «Як жаль, що відлітають журавлі». Минулого року режисера не стало. В Будинку кіно на річниці по смерті Станіслава він заспівав цю пісню, яку приурочив його пам’яті. У нього він зіграв опришка у «Камінній душі» – той опришок співав «Попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький». Грав сина у його ж фільмі «Вир» за романом Григорія Тютюнника.

Сьогодні авторські пісні Йосипа Найдука вийшли на окремому диску (запис, щоправда, не дуже якісний). Актор був незмінним учасником концертів, які організовували і в Києві, і на виїздах члени Спілки кінематографістів, нерідко ставав душею товариства. З болем згадує тих, кого вже немає з нами: «Приїхав якось у середині 90-их в село під Києвом, де Кость Петрович Степанков нудьгував, кіно вже не знімали, він дуже через це страждав. Побачив мене, запросив посидіти, в розмові й горе зникає. А потім згадав нашу улюблену, заспівали… Він казав: «Покладемо оту пісню»...

В далекому минулому важке дитинство, голодні братики-сестрички. Але обов'язок допомагати іншим залишився. Колеги-кінематографісти знають Йосипа Михайловича як добру і чуйну людину. Він охоче допомогає колегам в скрутну хвилину, опікується хворими. «Роби добро» – так називається одна з його пісень. Такою християнською заповіддю він керується в житті.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2009:#6

                        © copyright 2017