Світлана Максименко Перейти до переліку статей номеру 2010:#1
Регіональна політика нацистів стосовно діячів театру в Галичині (1941


За роки Незалежності України сучасним ученим не вдалося створити нової наукової концепції вітчизняної історіографії загалом та історії українського театру зокрема. Науковці найближчих країн-сусідів Росії та Польщі перебувають у більш виграшному становищі порівняно з українськими дослідниками, для яких закрито фонди московських архівів, де, можливо, зберігаються і документи ЛОТу періоду Другої світової війни. Мовні бар’єри ускладнюють багатьом вітчизняним ученим вільний доступ до німецьких документів, англомовних джерел. Має рацію Ярослав Грицак, стверджуючи, що історія, написана державою-переможцем СРСР, «була імплантована не лише у свідомість мільйонів радянських громадян, але навіть здобула прихильників на Заході»1. Настав час змінити таку ситуацію.

У Росії цей процес активізувався в масовій свідомості з виходом публіцистичних книжок В. Суворова: «Ледокол: Кто начал Вторую мировую войну?» (Москва, 1992); «День М: Когда началась Вторая мировая война?» (Москва, 1994) та iн., які, при всій своїй суперечливості та неоднозначності, засвiдчили реальну потребу «знизу» переглянути радянські офiцiйні версії Другої світової війни. В цьому контексті один із сучасних російських істориків Михайло Мельтюхов зазначає: «Справді, чимало документів досі залишаються невідомими, але не тому, що їх шукали і не знайшли, а тому, що багато важливих архівних фондів закрито для незаангажованих дослідників [...] Тому дослідники змушені скрупульозно реконструювати минуле на основі доволі обмеженої документальної бази, котра все ж значно розширилась в останні роки, що в сукупності з іншими матеріалами дає можливість перенести дискусію на твердий ґрунт фактів»2 (переклад з російської. – С.М.).

У сучасній Україні необхідність переосмислення та створення нової історіографії, позбавленої ідеологічних догм та цензурних заборон, була зініційована «згори» провідними вітчизняними та зарубіжними українознавцями, істориками Володимиром Косиком, Романом Кирчівим, Олегом Романівим, Михайлом Ковалем, Ярославом Грицаком, Наталією Антонюк та ін. Їхнє прагнення «ґрунтовного переосмислення усього історичного шляху українського народу» без «ідеологічних догм»3 досі, на жаль, залишається сферою зацікавлення вузьких наукових кіл. Тут, очевидно, дається взнаки державотворча «інфантильність» молодої держави, яка належним чином не протегує наукових пошуків, не має визначених наукових пріоритетів.

Діяльність драматичного сектора Українського театру Львова – Львівського Оперного Театру (1941–1944 рр.) в роки Другої світової війни стала епіцентром національного, політичного, культурно-освітнього, мистецького життя регіону. Тому цю діяльність неможливо розглядати без урахування особливостей регіональної політики німецької окупаційної влади. На різних територіях окупованої фашистами України ця політика була різною: від жорстокого придушення будь-якого вияву національної ідентичності в Райсхскомісаріаті «Україна» (на чолі з гауляйтером Еріком Кохом, якого німці вважали «другим Сталіним») – до показної лояльності стосовно галичан губернатора Генерального губернаторства Галичини Ганса Франка, виваженого і досвідченого політика. В багатьох радикальних діях Гітлера Франк виступав його опонентом (кілька разів подавав заяву на звільнення, яку фюрер не підписував).

Різною була і довоєнна історична біографія українців на Сході, у складі Російської імперії, затим – СРСР зі сталінськими експериментами: українізацією, Голодомором, колективізацією; та на Заході України. На цій різниці наголошувалось, зокрема, на зборах редакторів міських і районних газет Львівщини: «Специфіка нашої роботи полягає в тому, що населеня західних областей України не пройшло тої жорстокої школи класової боротьби, яку пройшов наш народ в східних областях»4. В Галичині від 1939 до 1941 року «червоні» встигли «екстерном» виявити свою справжню суть, викликавши жах і масову неприязнь галичан. Тому має рацію доктор історичних наук М.Коваль: сучасні історичні дослідження повинні базуватись на «розкритті місцевої специфіки» без «тенденційного нівелювання історичного процесу»5.

«Обстановка в останніх (західних – С.М.) на початок Другої світової війни відрізнялася від решти областей тим, що переважна частина населення західноукраїнських земель постійно перебувала під всебічним політичним та ідеологічним контролем надзвичайно розгалуженої напівлегальної військово-політичної структури – організації українських націоналістів»6.

Вченого дивують позиції обох гілок: мельниківської і бандерівської фракцій в їхній ставці на третій Рейх щодо української самостійності. «Можливо, тут відігравали свою роль, по-перше, якась дивна необізнаність оунівських політиків у планах Гітлера та його оточення щодо України і, по-друге, нездатність їх розрізнити німців кайзерівських часів, що так чи інакше підтримали українську державність, від гітлерівців, які майже не приховували колонізаторських замірів»7.

Власне, ця паралель новоприбулих фашистів із «добрими австрійцями», на відміну від антиукраїнських польських панів та більшовиків, активно підтримувалась німцями у масовій свідомості галичан. Зокрема, засобами інформації – преси (яка жорстко контролювалась німецькими цензорами). Але навіть на шпальтах найпопулярніших львівських часописів 1941–1944 рр. «Львівські вісті», «Краківські вісті» «Наші дні», де питанням культури і театру приділялось достатньо уваги, спостерігаємо різні ступені пильності німецької цензури. Так, створений у липні 1941 український театр, що почав роботу 19 липня під назвою «Український Театр міста Львова», після приєднання Галичини до складу Генерального Губернаторства (ГГ), за вимогою німецької влади змінив назву у серпні того ж року на нейтральнішу «Львівський Оперний Театр» (ЛОТ). Проте у різних часописах, незважаючи на «бажання» окупантів, українські журналісти продовжували вперто наголошувати на першій назві. Річ у тім, що щоденні «Львівські вісті» друкувались і писались у Львові та підпорядковувались уповноваженому шефу преси – німцеві Г. Леману. Значна ж частина преси за допомогою В.Кубійовича, К. Паньківського, К. Левицького перейшла до «Українського видавництва». «Періодика «Українського видавництва», яке офіційно не підлягало упововаженому шефа преси у ГГ для дистрикту Галичина – щоденник «Краківські вісті», тижневик «Холмська земля», літературно-мистецькі часописи «Ілюстровані вісті», «Наші дні», «Вечірня година», часописи для молоді «Малі друзі», «Дорога» тощо – мали відносно більшу свободу»8.

«Горожани і горожанки! Жахливі роки терпіння і гноблення безглуздим самовільним режимом варшавської правлячої кліки й жорстоке панування насилля совєтів лежать поза Вами. Тисячі Ваших братів і сестер упали безвинно жертвою жидівсько-большевицького шалу крови... Ім’я Адольфа Гітлера дає Вам запоруку, що всі ці часи страхіття ніколи уже не повернуться», – звертався у прокламації до населеня Галичини Ганс Франк 1 серпня 1941р.9.

Висловлювання Франка «на маси» й у «вузьких колах» кардинально різнилися. «Франк рекомендував своїм співпрацівникам уникати в офіційних промовах випадкових висловлювань про Велику Україну і застерігав також, аби не вивішували надто часто українські прапори та не вважали українців представниками території власної держави. На думку Франка, українці були приналежними до Великої Німеччини, а не представниками Великої України на землі німецькій»10. Ці настанови звучали на спецнарадах. Важко не помітити подібності у діях Гестапо та НКВД: у своїй суті окупант завжди однаковий. «Місцева інтелігенція в західних областях має свої особливості й їх треба ураховувати, коли ми прагнемо використати її на нашій роботі. (...) Ці люди виховувались при багатьох режимах: вони бачили й австро-угорський режим, і польський, і німецький. Вони хиталися і перекидались від одної влади до другої протягом цілого покоління. Але наше завдання виховувати в них цю принциповість», – «орієнтував» газетярів заступник завідувача відділом агітації і пропаганди ЦК КП(б)У тов. Золотоверхий у 1945р.»11. Після довготривалої політики панської Польщі в Галичині радо зустріли появу радянських військ у вересні 1939 року. «Ми сподівалися української влади, але за два роки 1939–1941 зрозуміли: совєти ще страшніші за попередніх. Масові арешти, вивезення в Сибір дуже скоро показали суть червоних визволителів»,– згадував очевидець тих подій12. «Єдине, що зуміла зробити нова влада – це накласти намордника всьому населенню, застрашити його терором поліційної системи, арештами, вивозами, відібрати у кожного яку-небудь ініціативу та охоту до спротиву. Ніколи раніше тюрми не були так переповнені, як під час цієї першої (від 1939 до 1941 року – С.М.) окупації, а десятки тисяч громадян були вивезені в далекі райони Азії»13, – згадував журналіст і театральний оглядач Остап Тарнавський у книжці своїх спогадів вже на еміграції.

Особливо активно «заопікувалась» театром у Галичині радянська влада: у Львові 1939 р. були створені Державний театр опери та балету (у приміщенні колишнього польського Великого театру) та Державний драматичний театр ім. Лесі Українки (у будівлі графа Скарбка, яке одразу почали капітально ремонтувати). Нарешті галицькі актори після десятиліть праці у мандрівних театрах мали стаціонарні приміщення, стабільне матеріальне забезпечення. Але... поневолений дух. Новоприбулі партійні і радянські керівники, у більшості неукраїнського походження (євреї, росіяни) почали «активно» переучувати «політично неграмотних» галичан. «Усі працювали інтенсивно під наглядом «спєц-отдєла» НКВД, актори мусили здавати «історію ВКПб». Той «предмет» був обов’язковим без огляду на вік,» – згадував колишній актор ЛОТу Михайло Івасівка14. Підозри, шпигунство стали нормою в театрі.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2010:#1

                        © copyright 2018