25 лютого 2021 року – 150 років від дня народження української письменниці

Пізнаючи світ Лесі Українки

Лариса Брюховецька

---

Коротке життя Лесі Українки вражає творчою інтенсивністю. Вона створила цілий світ – універсальний і безмежний. Для театру і кіно є два шляхи до діалогу з цим світом: перший – пізнати його і висловити мовою свого мистецтва. Другий – деструктивний, і втілюють його ті, кому її світ недоступний і для кого на першому плані власне «я» і свобода, яку розуміють як вседозволеність. Але, на щастя, до Лесі Українки вони інтересу не виявляють, зокрема й тому, що українська тема їх не цікавить.

Леся Українка як драматург творила в один час з Ібсеном, Гауптманом, Метерлінком, Чеховим. То був час радикального оновлення літератури, мистецтва, модернізації драматургії. У свої права входила повсякденність з точки зору психологічних проблем людського життя і стосунків між людьми, які опинилися в нових, значно динамічніших, аніж досі, умовах. На початку ХХ століття життя людської цивілізації і в економічному, і в політичному сенсах ставало дедалі напруженішим, а отже множилися й проблеми – економічні, політичні, соціальні, психологічні.

Однак герої Лесі Українки, на відміну від персонажів згаданих авторів, перебували в зовсім іншому просторі, сказати б, сакральному.

....

Досвід стосунків Лесі Українки з театром не назвеш позитивним. Герої її першої драми виявилися чужими українському театру. Й не дивно, адже театр корифеїв змушений був розвиватися в суворо обмежених рамках, визначених імперською політикою Росії, й уже виробив свою естетику. У «Блакитній троянді» йшлося про стосунки між чоловіком і жінкою, зображені з позицій феміністичних. Уже сама назва твору була семантично навантажена: пов’язана з квіткою, яка в лицарських романах символізувала чисту, поетичну любов. Росла вона в «містичному лісі» серед таємничих символічних рослин. Доступити до неї міг тільки лицар «без страху і докору», що ніколи не мав нечистої думки про свою даму серця, ніколи не кинув на неї жадібного погляду, не мріяв про шлюб, а тільки носив у серці образ єдиної дами, за найвищу нагороду мав її усміх, слово або квітку з її рук. Це була перша психологічна й до певної міри символічна драма в українській літературі [1]. Леся Українка блискуче знала європейські мови, читала зарубіжну літературу, писала про неї. Психологізм у «Блакитній троянді» постає в дискурсі нової європейської драми вже згаданого Ібсена, коли над персонажами тяжіє фатум, проти якого вони безсилі. Закохані не можуть одне без одного, але й бути разом їм заважає якась ірраціональна сила. Драма окреслилася в колі тих ідей, якими жили європейські інтелектуали. Її легше освоїли б зарубіжні театри і сприйняли б зарубіжні глядачі. Однак на заваді стали проблеми адекватного перекладу. Тому їй не щастило на сценічні прочитання.

Прагнучи сценічного втілення своєї першої п’єси, Леся Українка переклала її російською мовою в надії на постановку за межами України. 1899 року її поставила трупа Марка Кропивницького, але вистава не здобула схвалення критики, її вважали невдалою, несценічною, вбачали в ній суміш натуралізму з українською мелодрамою. Леся Українка не погоджувалася з такою оцінкою. 1907 року драму поставили в Музично-драматичній школі ім. Миколи Лисенка. І результат знову той самий. Критики зійшлися на тому, що в п’єсі бракує дії, невиразні образи, розтягнуті діалоги. Насправді український театр був не готовий її освоїти. Твір намагалися подати в жанрі побутової драми, а це призводило до втрати його складної та інтенсивної думки, загальної філософської спрямованості. До 100-річчя з дня народження письменниці (1971 року) «Блакитну троянду» поставив Львівський театр ім. Марії Заньковецької. Через років десять кінорежисер Олег Бійма втілив її і на екрані на студії «Укртелефільм».

Як же театр і кіно пізнають світ Лесі Українки і як висловлюють його мовою свого мистецтва?

Мабуть, в Україні немає театру, який не ставив би «Лісову пісню». І це зрозуміло, настільки милозвучною є поезія, драма справді пісенна. 2011 року в Луцьку відбувся Перший всеукраїнський фестиваль за п’єсами Лесі Українки в Луцьку, де переважала «Лісова пісня», але були і «Камінний господар», і «Бояриня». Цікавою і своєрідною була моновистава «Лісова пісня» Раїси Недашківської в супроводі симфонічного оркестру, поставлена Миколою Мерзлікіним в Дитячому театрі опери і балету. Твори поетеси – це широкий діапазон тем та історичних епох. Крім того, творчість Лесі Українки є тестом на інтелектуальні сили українського театру, на його професійний рівень. Опановуючи твори будь-якого автора, а Українчині – особливо, режисер розкриває власну сутність, власну свідомість і навіть підсвідомість. «Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає білі груди, серденько виймає», – оцінка не тільки Лукашевої гри на сопілці. Йдеться про силу мистецтва. Услід за давніми греками називаємо це катарсисом. Якщо мистецький твір не торкається серця, то чи варто братися за справу?

Щоб ставити Лесю – на сцені чи на екрані, – треба мати музичний слух, чуйне серце і тонку душу. Але спершу про ази такого явища, як екранізація. Кіно і література – різні види творчості, різна у них мова: візуальна – в кіно, словесна – в літературі. Вести діалог між кіно і літературою складно: з одного боку, постановник не може залишитися на позиціях ілюстратора. До того ж режисер – це читач із власним сприйняттям і баченням твору, і від глибини проникнення у твір залежить результат. Повноцінний діалог виникає, коли режисер обізнаний і з твором, і з його контекстом, коли він здатний слухати автора. Якість бесіди з класиком, який уже висловився своїм твором, залежить тільки від режисера. У випадку Лесі Українки спілкування ускладнюється. По-перше, не всі розуміли її устремління до європеїзації та прагненні вирвати українську літературу і театр із колоніального статусу. По-друге, твори Лесі Українки досконалі, вивершені, а тому мало місця залишають для маневру.

Ми не беремо до уваги комерційні й ідеологічні резони – твори Лесі Українки з ними не сумісні.