Олеся Моргунець-Ісаєнко: любов’ю можна домогтися більшого
Розмовляв Юлій Швець
З молодою режисеркою Олесею Моргунець-Ісаєнко ми зустрілись на фестивалі «Корона Карпат», де вона презентувала свій новий документальний фільм «Депортація 44–46», який був схвально прийнятий публікою. До цього у неї вийшла іще одна актуальна документальна стрічка «Рубіж. Грубешівська операція», а також повнометражний дебют в ігровому кіно – «Казка про гроші» за повістю Володимира Короленка.
– У «Депортації» відчутна позиція. Чи були у вас особисті мотиви для роботи над цією історичною тематикою: боротьбою УПА і її взаємодією з АК у фільмі «Рубіж» та темою виселення українців з їх етнічних земель в інші регіони?
– Тарас Лазер, сценарист обох фільмів, родом із Херсонщини, у нього таких мотивів, наскільки я знаю, не було. У мене ж це, як кажуть, щось «кармічне». Мого діда, коли йому було п’ятнадцять років, відправили з села Яблунівка під Прилуками в Латвію воювати з «лісовими братами». У діда вибору не було: за ухиляння – розстріл. Там, у лісах, його контузило. Взагалі, з усього їхнього класу випуску 1945 року в живих залишилось тільки двоє – мій дід і його товариш. Ось зараз я своїми фільмами, мабуть, і спокутую гріхи предків.
– Як складалася робота над цим диптихом? У кого з’явилась ідея такого кіно?
– Продюсери запропонували подати «Рубіж» на конкурс патріотичного кіно, тому що їм моя «Казка про гроші» сподобалась. Коли я читала сценарій, то взагалі нічого не розуміла у цій темі. Лише згодом подумала: буде привід дізнатись! З Тарасом Лазером нас познайомила співачка Іра Скрипнікова (вона зіграла роль енкавеесниці в «Депортації»). Тарас дуже копіткий і робить все дуже серйозно. Коли ми працювали над фільмом «Рубіж», на поверхню вийшла історія «Депортації». Ми ходили разом в архіви, аби потім усі ці факти скласти в єдине ціле. Для «Рубежу» Тарас запропонував форму «діалогу» між командирами УПА і АК, а я запропонувала анімацію. А в «Депортації» ми не зовсім розуміли спочатку, як будемо розказувати цю історію. Очевидці – старі люди, записане з ними інтерв’ю дуже важке для перегляду. Тому ми й придумали вигадані художні образи. В «Депортації» є ігрові сцени, але з професійних акторів – тільки дівчинка-студентка Дарина Новікова, котра грала молоду маму, яка народжувала в потязі. А всі інші, наприклад, жінка з коровою – це просто жінка з коровою. В неї таке виразне обличчя, що ми не могли не взяти її. Я люблю «типажних» людей, які без слів кажуть про головне в характері.
– Переглядаючи фільм «Рубіж», можна подумати, що це типово чоловічий фільм, «Депортація» – більш жіноча.
– При тому, що тональність «Депортації» задав автор сценарію. Це не «моя тональність». Тарас Лазер її запропонував. Він взагалі в подробицях розписав історію матері і доньки, але то був матеріал на повний метр.
– Розкажіть про «Казку про гроші» – ваш перший повний метр.
– Фільм «Казка про гроші» викладена в «ютубі» і, судячи зі схвальних відгуків, дуже подобається звичайним людям. Було багато показів фільму по регіонах. Наприклад, у Житомирі, Черкасах, Козельці, Запоріжжі. Я роблю «кіно для людей», у мене така «місія». Просвітницька. Коли я була маленькою, мені завжди хотілось дещо змінити у цьому світі, а для цього потрібно було щось комусь розказати.
– Здається, не ви починали роботу над фільмом?
– Це довга історія. Я саме на кіностудії імені Довженка зробила дипломний короткий метр «Віолончель». Мені пощастило поспілкуватися з людьми, яких уже немає: Григорієм Коханом, Юрієм Іллєнком, Миколою Мащенком. Мащенко набирав наш курс, але потім передав нас Михайлу Павлову і Станіславу Чернілевському. З «Казкою», що «зависла» на студії, не знали, що робити. З маленьким бюджетом за короткий термін (за півроку) потрібно було зняти фільм – ігровий, костюмований. Олесь Спиридонович Янчук в мене повірив. Було страшно, але я подумала, що у мене ж чоловік працює в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Там мої знайомі – улюблені актори, які мені не зможуть ні в чому відмовити. У нас не було кастингу, окрім кастингу на головну роль. Я дуже рада, що у фільм потрапила Настя Карпенко, вона зіграла дуже сильну, вольову українську жінку. І ми завершили за півроку. Там я познайомилася з прекрасним оператором Женею Киреєм, який теж вперше знімав повний метр. З ним ми потім зняли всі наступні роботи.
– Чи є у вас особистий «фірмовий» метод роботи з акторами?
– Головне – акторів потрібно любити. Поважати, не прикрикувати на них. Коли ми знімали наш останній фільм «Щедрик», інші люди, котрі випадково потрапляли на наш тихий майданчик, здивовано запитували: «У вас ще тут і кіно знімають?» Хоча у нас троє дітей знімалось. «Командним» голосом я говорила лише, коли намагалась всіх зібрати докупи і почати працювати. Але все одно я дуже люблю акторів. Мій чоловік Андрій Ісаєнко – теж актор (знімався у фільмах «Захар Беркут», «Кіборги»), в «Щедрику» зіграв невелику роль антагоніста, головного злодія, так би мовити. Я вважаю, що акторам треба точно говорити, «про що» вони мають грати. А ще я дозволяю акторам на майданчику фантазувати. Якщо вони щось пропонують, завжди вислуховую. Ніколи не скажу, що це «моє кіно», і всі мають «тільки так» робити. Ми все обговорюємо, і, якщо пропозиція влучна, я її враховую. У мене взагалі такий підхід – брати від усіх найкраще, тому що кіно для мене – це колективний процес.
– Тобто ви як режисерка не схожа на залізну леді?
– Але ще й прагматична (сміється) – мені здається, що любов’ю можна добитись більшого. Коли тебе всі люблять, ніхто не може тоді ні в чому відмовити чи слова поганого сказати. Це такий універсальний «єврейський» метод.
– Він не всім дається. Звідки він у вас?
– Я народилася в Чернігівській області в селищі Козелець, там, де й моя мама, бабуся та прабабуся. А батько мій – у Полтавській. Моргунець – це козацьке прізвище. Всі Моргунці – мої родичі, ті, звісно, які вийшли з містечка Горошина – батьківщини великої козацької родини. Моргунець в прямому сенсі – це така свічечка, яка блимає, «моргає» в олійці. Мама у мене хоча й учителька, але не дуже деспотична. Дід, однак, був з характером. Бабуся – працівник культури, костюмер в Будинку культури. По маминій лінії загалом було так, що жінкам доводилось постійно виживати. Чоловіки від труднощів тікали, і жінкам доводилось бути сильнішими.
– Як на вибір професії вплинули ваші батьки?
– Мій батько свого часу хотів навчатись у Щукінському театральному училищі. Але йому сказали, що у нього сильний акцент, і порадили вступати в інститут ім. І. Карпенка-Карого у Києві. Однак він пішов у армію й нікуди не вступив.
– Тобто ви реалізували батьківську мрію?
– Мабуть. Я ще в школі була дуже активною. А вдома весь час слухала радіо – у нас в кожній кімнаті воно було. Весь час у ньому щось грало – народні пісні, театр перед мікрофоном, Богдана Ступку з дитинства слухала. Потім відвідувала театральний гурток, де грала всі чоловічі ролі, бо хлопчики у нас чомусь не могли вивчити багато тексту. Зокрема, Івасиком-Телесиком була – з косою, яку ховала під брилем. А в десятому класі вирішила стати режисером. Я, певно, думала, що, коли ти режисер, то в тебе є преференції: ти не вмієш малювати, писати музику, але ти всім по можливості грамотно розказуєш, що саме вони мають робити за тебе. Пізніше приходить розуміння, що це, мож ливо, найгірша професія з усіх. Адже кожен виконує лише свою функцію, а ти несеш відповідальність за всі невдачі. Коли ж трапляється колективна удача – професія, звісно, видається найкращою. Долучитись до кіно я спровокувала й свою сестру. Вона пішла в музичну школу, стала грати на інструменті. І коли вирішила продовжити навчання, я запропонувала їй обрати професію звукорежисера. «Рубіж» і «Депортацію» ми зробили разом – музику до фільмів написала сестра. У «Казці про гроші» теж є частина її музики.
– Як вам працювалося над фільмом «Щедрик» під час карантину?
– Ігровий «Щедрик» і документальна «Депортація» йшли паралельно. Так вийшло, що дознімати «Щедрика» нам довелось влітку 2020-го. Нам був потрібен сніг, а він так і не випав, а потім ввели карантин…Власне «Щедрик» – це сюжет, написаний сценаристкою Ксенією Заславською з Одеси, але на історичній основі. Про українську сім’ю, яка живе в Івано-Франківську. Головна героїня під час війни рятує єврейську і польську дівчаток від німців, а потім приходять радянські війська. У нас грають українські, польські та німецькі актори. Це українсько-польська копродукція. Не кожному режисеру вдається попрацювати з іноземними акторами, тож для мене це великий досвід.
– Держава підтримала це?
– Так, була підтримка Міністерства культури у програмі патріотичного кіно.
– Ви багато працювали над вкрай важкою темою війни. Чи є протиотрута від недовіри одного народу до іншого?
– Тільки Правда може бути протиотрутою, окрім неї нічого нема. Зараз ми робимо документальне кіно з державним водним агентством. (Вони не допомагають грошима, але на місцях дають човни, авто, показують нам усе й узагалі йдуть назустріч.) Це кіно про річки, в якому вони стані, і я хочу розказати правду, на яку всі закрили очі. Людство, як на мене, й досі продовжує жити ілюзією. Йому здається, ніби воно буде жити довго, вічно і щасливо. Люди забули про навколишнє середовище, не думають, що вони смертні, що завтра їх не буде. Вони думають тільки, що зараз наживуться, а про гріхи перед іншими, у тому числі перед природою, екологією, думатимуть перед смертю. Тож розказати їм правду, що все буде не так, як вони сподіваються, – моє завдання.
– Якими зразками українського та світового кіно ви надихаєтесь? Кого з режисерів минулого чи сьогодення вважаєте своїми вчителями?
– Я дуже люблю кіно, але все залежить від «періоду мого життя». Коли вступала в інститут, я подивилась фільм «Андрій Рубльов». Я ще змалку його бачила, але не знала, що це фільм того самого «великого Тарковського». А його порадив мені знайомий журналіст, який сказав: якщо я вступаю в інститут імені Карпенка-Карого, то мені обов’язково треба подивитись Тарковського, бо це, так би мовити, основа. Я подивилася ще й «Сталкера». Надзвичайно люблю Сергія Параджанова, його «Тіні забутих предків». Іще мені подобається оператор Данило Демуцький, про якого мало знають і розповідають. У мене є задум зняти сюжет про нього і Олександра Довженка, про те, як виник фільм «Земля», як зустрілися великий інтелект і «людина від землі».
– Із сучасних українських режисерів хто для вас є авторитетом?
– Мені подобається Валентин Васянович, його «Атлантида», зокрема. І «Вулкан» Романа Бондарчука. Жінки теж багато роблять хорошого в кіно. Але не завжди так буває, що, коли йдуть титри, як у «Вулкані», – мені хочеться дивитись це кіно по другому колу.
– Так, Бондарчук вміє вибудовувати оповідну структуру, яка захоплює й інтригує. У вас же «театральне бачення» кінематографа.
– Це моя, як кажуть, «фішка», і коли мені розповідають, що я роблю неправильно, «як у театрі», я роблю це спеціально, бо саме цього прагну. І в «Казці про гроші» в сенсі жанру все також продумано. Однак це вважають чомусь недоліком. В «Депортації» ми створили відкриті театрально-ігрові сцени. «Кінематографічно-безумовно» – це було би надто дорого фінансово, але не тільки.
– Театр дає вам відчуття форми, яку часто недооцінює ваше покоління.
– Так. Навіть мій оператор, коли він знімає з іншими режисерами, у нього з’являється зовсім інше зображення. А зі мною чомусь на поверхню виходить «театр».
– Ви схильні створювати ігрове кіно чи документальне?
– Коли я роблю кіно документальне – це муки, але не тільки. Коли працювали над «Рубежем», передивились чимало хроніки, в якій багато смертей, розстрілів… Коли ти на все це дивишся… потім звикаєш, звичайно, але все одно в негативний стан впадаєш. В ігровому кіно я отримую чисте задоволення. Ти розумієш, що все це – вигаданий світ, ти скажеш «стоп», і в ньому все зупиниться.
– Ким ви є за межами кіно?
– Вільний час проводжу з родиною. Я дуже сімейна людина, люблю виїжджати на природу, смажити шашлики, їздити на велосипеді, якщо є можливість, купатися в річці, ходити в басейн. Плавати я люблю, ходити у тренажерні зали – ні. Здається, я вмію отримувати задоволення від життя. Я дуже люблю свою дочку, люблю проводити час з мамою. «Тусуватись» я теж люблю, але не багато. Я краще поспілкуюсь з розумними людьми, а не проведу час беззмістовно.
– Хотіли би своїй дочці таке життя, як у вас?
– Своїй дочці кажу – їй три з половиною – лише не актрисою! Однак, уже в півтора рочки вона почала виходити «на сцену», вклонятися, казати: «Марія Ісаєнко» і починати співати народні пісні. Зараз полюбляє «Несе Галя воду» та «Їхали хазари». Не козаки, звісно, в її уяві, могли образити Галю, а хазари. Тож, здається, вже й не перебореш цю тягу до сцени.
– Що ви думаєте про культурний колоніалізм?
– Я – за патріотичне кіно. Хоча більшість моїх колег у цьому питанні не дуже мене підтримують. Я все-таки вважаю, що треба виховувати людей, а це неможливо, якщо їх до чогось м’яко не змушувати. У мене ж мама вчителька, і я бачила, як все працює на практиці. Я не вірю в освіту, яку зараз пропонують, аби діти самі собі щось вибирали. Не можливо без праці, без мук щось достойне зробити. Має бути виховання, але не таке примусове, як у колишньому Радянському Союзі. Подивіться, наприклад, як у США живуть. Країна пронизана патріотичним духом. Завжди перед першим уроком співають гімн. Тож я за насильство над дітьми (сміється).
– За культурне насильство… Як часто у вас виникає почуття творчої депресії?
– Я постійно живу у двох «відчуттях» – творчої депресії й творчого піднесення. Сьогодні я щасливо їду в потязі до Вилково і думаю про річки, про той проєкт, з яким я вступала в університет. Я навчалась режисурі телебачення, хотіла знімати програми та фільми для дітей, або ж знімати науково-популярне кіно. Я захоплювалась експедиціями Кусто, мені подобались історії про рибок, тваринок і таке інше. І ось, пройшовши певний життєвий шлях, я повернулася до своєї мрії, коли я в катері чи в човні, поряд злітають пташки, і я кажу собі: ну от, загадала – і мрія збулась. Все, що загадую – збувається. З відтермінуванням, може, у десяток років. Тож потрібно бути обережним зі своїми бажаннями. У «Сталкері», до речі, теж є ця думка, що треба бути обережним зі своїми бажаннями, адже вони можуть збуватися.
– Що є для вас ознакою найвищого визнання?
– Мені б дуже хотілось, аби моє кіно десь у світі отримало професійну оцінку. Але я знаю людей, які отримали «вітки» і нічого потім не знімали. Найвище визнання – коли тобі дають знімати, тобто – довіряють, дають можливість висловлюватись. І коли є люди, які після показів підходять і дякують.
– Яку тему ми не порушили, але ви б хотіли її прокоментувати?
– Я хочу сказати, що кожній людині треба звернути увагу на екологію – у вузькому й широкому сенсі. Я тут «виступаю» як проповідник, але розкажу про закон, який для себе називаю «законом папірця». Коли ти йдеш вулицею, у тебе завжди є шанс: або викинути папірець, або тримати його в руці, щоб донести до смітника. Або, наприклад, на ринку, коли мені дають два поліетиленових пакетики, хоча достатньо й одного. Мені кажуть, що один порветься. Я ж кажу, що і в одному донесу. Мені кажуть, що один пакетик нічого не вирішує. А я кажу: вирішує, тільки ви цього не знаєте. Якщо ви будете це знати, кожен з нас це знатиме, тоді весь світ зміниться.
– Така ваша мрія?
– Я ще надіюсь (сміється), що могла б долучитися до компанії таких українських режисерів, як Роман Бондарчук і Валентин Васянович. Хоча, насправді, я отримую більше задоволення, коли дивлюся на природу. Цвіте бузок, бігає моя мала... Як це красиво. А все інше… я знаю, що все мине. Окрім краси. От бачите, хотіла навчатись на філософському, та чоловік відмовив (сміється).
Червень, м. Трускавець.