Талант відчувати
Крутова Олена
Як часто в метушні повсякденності ми зупиняємося, щоб послухати етюд вуличного скрипаля в підземці або вслухатися в джазові мелодії дощу, вловлюючи у звуках внутрішній ритм і гармонію? Зупинитися так, щоб слухати, а не робити відео та селфі. Бо слухати – це мистецтво.
8 квітня 2007 року американська газета «The Washington Post» провела цікавий соціальний експеримент «Сприйняття, смак і пріоритети людей». П’ятничним січневим ранком у годину пік на одній зі станцій метро вийшов чоловік у джинсах і спортивній сорочці й почав грати на скрипці. Музикант грав складні твори, шедеври, що пережили століття. За 45 хвилин повз скрипаля пройшла понад тисяча людей. Тільки шестеро з них зупинилися на кілька хвилин, щоб послухати, а 20 на ходу кинули гроші у футляр. Заробіток склав 32 долари. А перед експериментом квиток на його концерт у Бостоні коштував 100 доларів. Цим музикантом був один з найкращих скрипалів світу – Джошуа Белл, котрий грав велику музику на скрипці Страдіварі вартістю 3,5 млн доларів. Ключові питання експерименту: Чи може краса подолати повсякденність середовища в незручний час? Чи відчуваємо ми цю красу і можемо оцінити її? Чи розпізнаємо талант у несподіваних обставинах? Висновок не надто обнадійливий: у швидкоплинній метушні й гонитві за штучними цінностями ми втрачаємо головне – саме життя. Якщо ми не здатні зупинитися і знайти час, щоб послухати класичні музичні твори у виконанні одного з найкращих музикантів світу; якщо ми стали настільки глухі і сліпі – тоді навіщо живемо?
Але є й такі, хто не лише зупиняється і слухає, а й надихається, мистецьки втілюючи свої ідеї. Одного дня французький режисер Людовік Бернард на залізничному вокзалі Берсі в Парижі почув вуличного піаніста. Хлопець, за словами режисера, «грав божественно ефірний вальс Шопена». Режисер був настільки вражений, що сів у потяг і в дорозі придумав сценарій, за яким у 2018 р. вийшла стрічка «На кінчиках пальців» (фр. «Au bout des doigts»).
Враження режисера покладено у зав’язку картини: директор Паризької національної консерваторії П’єр Гюннер (Ламбер Вільсон) зупиняється на вокзалі, заворожений грою молодого вуличного піаніста. Чоловік захоплений його інтерпретацією Баха, досвідчений метр розпізнає в хлопцеві талант. Але познайомитись і поговорити не виходить: зненацька з’являється поліція і переслідує хлопця. А справа в тому, що юнак на ім’я Метью Малінскі (Жуль Беншетрі) крадій, який з друзями грабує багаті будинки. Хлопцю вдається втекти, а П’єр відтоді його щодня шукає на вокзалі, охоплений пігмаліонівським прагненням розкрити цей нікому не відомий талант. Нарешті він знаходить Метью і дає йому свою візитівку, яку неговіркий юнак неохоче бере (адже він потай від усіх грає на вокзальному вуличному фортепіано). Ця зустріч стає для обох доленосною: хлопця згодом рятує від в’язниці, у яку він безглуздо ледь не потрапив. Коли черговий раз він з друзями забрався в будинок, то побачив в одній із кімнат розкішний рояль. Поки решта хуліганів набивала кишені коштовностями, Метью потягнувся до інструмента, і цілковито занурився в музику. Так його і схопила поліція на стільці за роялем. Ось тоді і стала в нагоді візитівка П’єра, який домовився, щоб ув’язнення замінили виправними роботами, і не де-небудь, а в самій консерваторії.
Одночасно з миттям підлог хлопець починає брати уроки гри на фортепіано (безкоштовно завдяки П’єру) в одної з найкращих викладачок консерваторії – графині Елізабет Бекінгем (Крістін Скотт Томас). Такі разюче несхожі у всьому, з різних соціальних прошарків – вишукана, украй дисциплінована і вимоглива аристократка і зухвалий, а часом і хамовитий хлоп, поступово зближаються, й між ними встановлюються щирі, теплі стосунки. Крига непорозумінь і конфліктів поступово розтанула. І навіть більше: якось після репетиції, за кавою, графиня в задушевній розмові з Метью розповідала йому про драматичну історію написання 2-го концерту Рахманінова, який хлопець готував для конкурсу, і зізналася, що за довгі роки «уперше відчула з кимось спорідненість душ». А Метью відповів, що «в нього це вдруге». Графиня здогадалася, що хлопець мав на увазі свого першого вчителя. І не помилилася, адже Метью непоганий хлопець. Під маскою, якою він змушений був захищатися від нелагідних обставин долі, ховається уразлива романтична натура. Це підтверджує й низка флешбеків про дитинство юнака: ось він вертається зі школи додому і чує з вікна чарівну музику, йде туди, звідки вона лунає, і знайомиться із сивим чоловіком за фортепіано, який відразу бачить у ньому прихований талант піаніста; ось і улюблене піаніно померлого вчителя, на якому завбачливо залишена записка: «для Метью»; ось і одинока мама з малими братом і сестрою, яка не має грошей для оплати уроків синові; ось і Метью, котрий захлинається від сліз, прощаючись з дорогим піаніно.
У переломному епізоді П’єр вимагає відповіді у хлопця: чому він грає? Якщо він зневажає себе й навколишніх, не цінить шансу, подарованого долею, тоді навіщо сідає за рояль? Розгубленому хлопцеві викладач сам і дає відповідь: грає, бо не може інакше, музика живе у його серці.
Прикметно, що на роль головного героя режисер шукав не актора, а саме піаніста, який би зміг зіграти і як актор. Але після тривалих пошуків так і не знайшов потрібну людину, яка б змогла точно втілити режисерський задум, охопити перспективу ролі і зрозуміти логіку вчинків свого персонажа, і відтак – поєднати вишукану гру на фортепіано зі створенням правдивого характеру. У результаті було запропоновано роль Жулю Беншетрі, який, на думку режисера, має неймовірну харизму.
Цікаво й те, що сам Людовік Бернард – великий знавець і поціновувач класичної музики, зокрема опери.
Сюжет картини невибагливий і дещо наївний та, ймовірно, не відповідатиме інтелектуальним запитам і художнім смакам вибагливого кіномана. Так, стрічка – своєрідна казка про Попелюшку, обдаровану юну душу, якій пощастило зустріти свою чарівну Фею. Але завдяки самовідданому професіоналізму акторів і режисера – вийшла чудова історія, головна принада якої – сердечність. Водночас шанувальники класичної музики, окрім визнаних шедеврів, зокрема, творів Баха, Ліста, Рахманінова, мають змогу насолодитися й оригінальною авторською музикою сучасного французького композитора Гаррі Аллуша (до речі, і класичні твори у фільмі виконує він). А любителі Парижа і французької архітектури дістануть насолоду від чудової операторської роботи Томаса Гардмейєра, адже події у стрічці відбуваються саме в цьому місті.
Окрім віри у мрію, яка неодмінно збудеться, у картині звучить і тема надзвичайної важливості зустрічі зі справжнім педагогом, здатним розпізнати талант; чесним, сумлінним наставником на життєвому і творчому шляху. У фільмі Бернарда для талановитого, але невпевненого у собі хлопця такою людиною став П’єр Гюннер.
У знаковій бесіді з Метью графиня Бекінгем сказала, що перший старенький вчитель передав йому найголовніше, а саме – талант відчувати . Пізніше вона показала йому старий відеозапис з конкурсу молодих піаністів, у якому брала участь, та з неприхованим болем зізналася, що задля перемоги їй цього і не вистачило. Себто в молодості, особливо потрапляючи в академічне середовище, надто опікуєшся вдосконаленням техніки, бажанням вразити виконавською майстерністю, але за цим часто втрачається найсуттєвіше. Нині вона вже усвідомлює: головне – відчуття, а технічна вправність набудеться згодом. Але для неї вже запізно. Натомість в Метью склалося усе навпаки, не дивлячись на перешкоди долі й тривалу відсутність занять. Тому вона впевнена: на відміну від неї, хлопець неодмінно здобуде перемогу на конкурсі. Адже в нього для цього є головне.