Лариса Руснак: «Нам треба кричати, щоб бути почутими»
Бесіду веде Лариса Брюховецька
– Стрічка Олесі Моргунець «Депортація 44–46» вперше в кіно торкається важкої травми – переселення українців з рідних місць. Юрій Борець, що жив в Австралії, вмістив спогади про рідну Лемківщину тих часів у книзі «УПА у вирі боротьби», за якою Олесь Янчук поставив «Залізну сотню». Там ішлося і про ті події. Але то ігровий фільм, хоча й на документальній основі – крім того, в центрі там сотня УПА. У стрічці «Депортація 44–46» – документальній з ігровими елементами, йдеться про насильне виселення мирних жителів зі своїх місць. Вона не прозвучала б так сильно без вашої участі. Скажіть, як вас знайшла Олеся Моргунець-Ісаєнко?
– Олеся запропонувала мені цю роль і розповіла ідею фільму. Ми зустрічалися. Я перелякалася, що ми мали всього-на-всього два знімальні дні, а тексту було багато, і він важкий. Як це все можна подолати? Ми багато говорили з приводу сценарію, в мене були якісь питання, в тому числі до співавтора сценарію Тараса Лазера, який збирав документи. Всі билися за своє – я з приводу слів, які не зовсім лягали, які слід переставити, а він бився, щоб саме так. Але це добре для роботи. Ця проблема виникає і в пошуку істини у складних питаннях історії стосунків між народами – поляки кажуть своє, ми кажемо своє. І як знайти шлях, в якому нам далі жити? Все одно змішуються родини, туди поїхав – закохався, а там земля не та. Намішано, і все через емоції. Як донести, що ти відчуваєш?
– По тому, як глядачі просто завмерли після фільму, і як висловлювалися після нього, як згадували розповіді батьків про депортацію. Це означає, що робота вдала. Як думаєте, чи є якісь перспективи вийти на міжнародні фестивалі?
– Я думаю, що треба просто кричати на весь світ, просувати цей фільм, показувати на всіх можливих і неможливих фестивалях – хочуть чи не хочуть за рубежем знати про ці проблеми. Ми повинні це робити. Зі свого боку можу сказати, що у стрічці чимало приводів обмірковувати, що з нами зараз відбувається! Я себе не сприймаю як акторку, я не можу дивитися свої роботи. Мені зробити, і краще не дивитися. Чому? Коли я з бабусею Зосею говорила про її життя (тоді вся родина переїхала сюди), вона ніколи не говорила про ті часи, боялася. Страх поселився в нас так сильно! І він залишиться, якщо не будемо кричати про пережите, проговорювати, що ми відчуваємо. До речі, я раніше думала про акторство, але це стосується кожної людини: треба сидіти і чекати, поки на тебе звернуть увагу, поки побачать і оцінять. Ніхто ніколи не побачить. А треба інакше. Наприклад, коли я побачила виставу Олексія Скляренка «Матінка Кураж», я так захотіла це зіграти, мені не було соромно іти до режисера і його переконувати. А це дипломна вистава, її показали кілька разів і вона зникла. 16 липня в Ади Миколаївни Роговцевої день народження, йтиме вистава «Свідоцтво про життя» за її книжкою. А три чи чотири роки тому в театрі ім. І. Франка робили її ювілейний вечір, і Катя Степанкова каже: «От якби станцювати цей дует Кураж!» – бо воно в контексті вечора лягало ідеально. Олексій каже: «В нас його нема». Залишався до вечора один день, а той танцювальний дует, досить складний, трагічний. А я кажу: «Може, спробуємо?» І я перла так… Ні, відмовився. А о 12-й ночі телефонує Катя і каже: «Ада його переконала. У вас завтра репетиція об одинадцятій». Ми за п’ять годин зробили те, що було нереально – таке було сильне бажання. І вистава – емоційна, актуальна – набирає іншого сенсу, вже як доросла.
А щодо фільму, то його просто необхідно показувати.
Безперечно, але за моїми спостереженнями, на найбільш рафінованих фестивалях відбирають і нагороджують те, що болить європейським державам. Навала біженців, наркотрафіки, а болі, зокрема, українські... Крім того, в нас мало режисерів, як Олеся, які б до цього зверталися.
– Я мала досвід роботи в міжнародному журі на Одеському МКФ (онлайн) – було нелегко, боялася англійською говорити, але з першої секунди відчула в собі сили, що можу доводити їм, чому важливо на міжнародному рівні визнати «Атлантиду» Валентина Васяновича – і я щаслива, що він переміг. Треба перти силою, і їм не буде куди діватися. Нам треба довести нашу правду. Тут Олеся просуває – тендітна дівчина, і яку має силу! Які теми піднімає! Вона немов травичка через асфальт, яка росте і хоче жити.
– Якщо в попередньому її документальному фільмі про Грубешівську операцію вона розповіла локальну історію, то тут охоплено великий і неосвоєний у кіно матеріал. Це серйозна робота, чітко вибудувана історія. Тут відчувається і сценарна, і режисерська майстерність, використано чимало засобів – архівні документи, забута кінохроніка тих часів.
– Мені сподобалося, що і анімація там доречна, і незаперечні документи. І театральна реставрація тих подій. Воно ніби театральне, але вона так це зробила, що емоційно воно працює.
– Згадаю нетипову енкаведистку, яка допитувала вашу героїню. Непросто було правдиво показати той контакт, який виникає між вашими героїнями.
– Це Ірочка Скрипнікова, вона працює в театрі на Лівому березі. Треба було в кадрі заспівати колискову. Вона так тонесенько зайшла в другий голос. Якщо прислухатися, то це не просто терція банальна. Там інший інтервал, і вона це відчуває, і це просто перерізає серце.
– Несподіваним є фінал вашої розмови. Ваша героїня своєю розповіддю подолала упередження, стіну, яка їх розділяла. Це дуже важливо, бо від фіналу залежить сприйняття всієї речі. Я дуже рада була побачити вас на цьому фестивалі. Дякую за розмову і за вашу прекрасну роботу у фільмі «Депортація 44–46».
26 червня 2021. Трускавець