Кіноосвіта в Україні. Симптоми рейдерських атак

Під цією назвою Центр кінематографічних студій Національного університету Києво-Могилянська академія, редакція журналу «Кіно-Театр», Інститут екранних мистецтв КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого і Національна Cпілка кінематографістів України 7 вересня в конференц-залі НаУКМА провели круглий стіл, мета якого – винести в публічну площину актуальні проблеми і виклики, які сьогодні постали перед державним закладом – Інститутом екранних мистецтв, і виробити план подальших дій. Учасники – провідні фахівці-педагоги цього Інституту: завідувач кафедри кінорежисури та кінодраматургії Валентин Марченко, завідувач кафедри телережисури Василь Вітер, завідувач кафедри кінотелеоператорської майстерності Богдан Вержбицький, викладачі вишу – письменниця Ірен Роздобудько, кінорежисер і кінознавець Сергій Марченко, а також проректор з науково-педагогічної роботи КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого Роман Росляк, директор Інституту екранних мистецтв Ольга Равлюк-Голіцина, заступник голови НСКУ кінознавець і сценарист Сергій Тримбач. На акції були студенти цього вишу. Ведуча – керівник Центру кінематографічних студій НаУКМА, секретар НСКУ Лариса Брюховецька[1].

Лариса Брюховецька: Інститут екранних мистецтв має тривалу історію – йому виповнюється 60 років. Заснований 1961 року як кінофакультет КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого, де спершу готували режисерів і акторів кіно, згодом почали готувати кінооператорів, звукорежисерів, організаторів кіновиробництва, кінознавців. Нині, замість вітань з ювілеєм, почалися атаки на Інститут – не в тих умовах навчаються, не ті викладачі тощо. Озвучують це люди, які не уявляють, що таке кіноосвіта, що таке її багатопрофільність і яких коштів вона потребує. Вони мають хибну уяву, що якісну освіту забезпечать разові лекції зарубіжних гастролерів.
А про якість освіти цього вишу свідчить те, що, незважаючи на двадцять років хронічного ігнорування кіногалузі в Україні, кіно у нас не зникло. І це завдяки безперервності процесу кіноосвіти: фахівці передавали знання і досвід наступному поколінню, причому за непростих умов, і їм треба за це дякувати. Серед випускників закладу – режисери Степан Коваль, Марина Врода, Валентин Васянович, Ірина Цілик, Ахтем Сеітаблаєв, Наріман Алієв, Антоніо Лукіч, Олександр Роднянський, які стали відомі не тільки в Україні, а й за рубежем. Помітні успіхи кіно України останніх років, зокрема нагороди на МКФ класу А, стали можливі саме завдяки якісній підготовці кадрів. Нині маємо нагадати, які проблеми в кіноосвіті і як їх вирішувати.

Сергій Тримбач: Ситуація і з ставленням держави до кіноосвіти в Україні просто ганебна.
Основна причина – гроші, які гублять не тільки освіту, а й медицину. Чого вартує університет «імені Поплавського», який перетворився на фабрику промивки піньонзів, де на курс режисури вже набирають 100–120 студентів і т.д. А от університет ім. І.Карпенка-Карого випихають на узбіччя – бо тут «нєдопоніманіє о священном значєніі дєнєг в жизні человєка». А ми мовчимо здебільшого. Хоча, звичайно, і тут чимало проблем, від яких не треба ховатись. Одна із них спільна для багатьох вишів: дикувата формалізація, коли власне освітньо-творчий підхід не є головним, багато чого тоне в оформленні, звітності і таке інше. Дуже бідним є технічне оснащення аудиторій, і загалом усього процесу навчання. Колись, в одній із британських шкіл, я запитав, наскільки новою є знімальна техніка, з якою працюють студенти. Вони здивувались такому питанню. І пояснили: щоби завтра без проблем почати роботу в кіноіндустрії студенти мусять знайомитися з найновішою технікою. А що у нас? Усе вибудувано на волонтерських началах: порятунок утопаючих – справа рук самих утопаючих. Так набридло бачити цю картину...

Валентин Марченко: Вищих навчальних закладів, які готують кінематографістів, тільки в Києві з півдесятка. Я ще не маю статистики за цьогорічний вступ до нашого Інституту, але минулого року на одну зі спеціальностей було 38 осіб на місце. Перший тур вступних іспитів тривав 4-5 днів. І це показник нашої рейтингової сходинки. Комусь це заважає? Імовірно. Не так давно у верхах була ідея об’єднати нас з іншим вишем, де на кінорежисуру набирають 120 чоловік. Сьогодні вже інші чинники вступили в силу. Наше розташування в центрі Києва зацікавило забудовників, які оточили нашу територію висотками. Починаються інтриги, пошуки, як би знецінити цей виш і його ліквідувати. У Гете є вислів: «Найстрашніше – діяльне невігластво». Сьогодні в нас ми спостерігаємо його активізацію.
Так, проблема наша – хронічне недофінансування. Кошти виділяють ледь-ледь. І дивляться: виживуть чи ні? Дивись – вижили ще й стипендії виплачують студентам і ремонти роблять. Це дивує. Є деякі споріднені з нашим виші, в яких і з фінансуванням все гаразд, і з ремонтами, і з обладнаннями. Ми ж намагаємося з неймовірними зусиллями нашої адміністрації, щоб навчання було повноцінне. Дехто з викладачів приносить з дому комп’ютери та інше обладнання, необхідне для роботи зі студентами.
Далі починається другий етап. Є така установа – Національне агенство з якості освіти. Воно прислало до нас перевірку – це були люди, до кіномистецтва та кіноосвіти не причетні. Ми пояснювали їм специфіку нашого навчального процесу. Їм це було цікаво, але недоліки вони шукали дуже ретельно, зверталися і до студентів, аби почути щось критичне, але їхні відповіді були нормальні. Та у своїх висновках вони не підтвердили магістратуру анімаційного кіно. А ми єдині в Україні, хто готує режисерів анімаційного кіно і викладають анімацію мабуть чи не найкращі не тільки в Україні митці. Окрім того, цього року ми вперше набрали 12 осіб на спеціальність режисерів анімаційного кіно комп’ютерної графіки. Наші партнери – кіберспортивний медіахолдинг WePlay Esports. Існує в Україні така фірма. Вузькопрофільні дисціплини викладають співробітники цієї фірми (там працюють майже всі наші випускники). Нам допомагають технічною базою, надають оригінальне ліцензійне програмне забезпечення та дають пройти практику в реальних виробничих процесах. (Ось сучасна «ідеальна модель» фахової підготовки.)
Також нас три місяці перевіряло Контрольно-ревізійне управління – ніяких порушень не знайшло.
Ще одне – я запитую наших випускників – чому ви не подаєтеся на конкурс Держкіно? Вони шукають різних способів, як знайти кошти на фільм, але в наших конкурсах, де вже немає прозорості, участі брати не хочуть. Якщо в google набрати «Як стати режисером?», вам видадуть: професію можна здобути за 4 місяці, а одна компанія пропонує рекорд: готує режисерів монтажу за 8 годин і ця послуга коштує 800 грн. Видають диплом, який можна виготовити і самому. Є ще кіношкола в Москві «Свободное кино», яка запрошує на навчання абітурієнтів з України. Вступників з Криму, Донецька і Луганська у всі виші України порівняно з минулим роком зменшилося удвічі. Тож питання: на чий млин ллють воду особи, що кажуть «не ті навчають, не тому навчають»?

Лариса Брюховецька: До профанації кіноосвіти вдавалися й раніше, зокрема, Віктор Приходько, будучи директором студії ім. О.Довженка, заявляв, що йому не потрібні фахівці з дипломами, вони братимуть на постановку людей з вулиці…

Ольга Равлюк-Голіцина: Вже згадувалося, що в Україні фахівців для кіно готують чимало вишів, наприклад, Одеський правничий університет, який очолює сумнозвісний Ківалов. Наш майстер кінорежисури Борис Савченко зініціював цього року в рамках кінофестивалю «Корона Карпат», де він арт-директор, конкурс кіношкіл. Заздалегідь розіслали запрошення взяти участь у конкурсі студентських робіт – курсові, дипломи. І що? Відгукнулися наш інститут, Харківська академія мистецтв і Київський університет культури. Питання: якщо ви готуєте фахівців, то покажіть, що ж вони вміють!

Лариса Брюховецька: Так, це був прецедент – вперше в Україні було проведено конкурс кіношкіл. Роботи студентів Інституту екранних мистецтв на порядок вищі за роботи інших двох шкіл. Стрічки Київського університету культури, де можливості для операторів кращі, відзначаються візуальними ефектами і гламурністю, але за ними – порожнеча.

Роман Росляк: Безперечно, в університеті ім. І. Карпенка-Карого чимало нагальних проблем, що потребують вирішення: це і добудова навчального комплексу по вул. Ярославів Вал, 40, це вирішення проблем з орендою, питання з навчальними корпусами на вул. Коновальця. Значною проблемою є омолодження науково-педагогічного персоналу, розбудова матеріально-технічної бази, придбання нового обладнання тощо.
Ми свідомі того, що університет не в змозі самостійно вирішити ці проблеми. Тому ми потребуємо підтримки і допомоги.
Та, на жаль, останнім часом доводиться чути обвинувачення з боку окремих осіб. Наприклад, що необхідно вивести Інститут екранних мистецтв (ІЕМ) зі складу КНУТКіТ імені І. Карпенка-Карого і створити окремий виш. Така «необхідність» обґрунтовується, зокрема, нібито значним впливом театральної складової на Інститут екранних мистецтв.
Зауважу, що, крім інституту, до університету входить факультет театрального мистецтва. Тобто інститут має навіть вищий статус, аніж факультет. То про який вплив ідеться?
Але такий крок у разі його реалізації загрожує розпорошенням науково-педагогічного персоналу, фактично знищенням кіноосвіти в Україні. Поясню чому. У складі нашого університету функціонують не лише інститутські і факультетські кафедри, які забезпечують професійну підготовку фахівців за визначеними спеціальностями, а й загальноуніверситетські, що формують відповідні світоглядні засади, і не лише. Тож у разі виокремлення ІЕМ – велике питання, чи пройде він ліцензування, не кажучи вже про акредитацію освітньо-професійних програм, до яких нині висуваються величезні вимоги. Тож окремий інститут може перетворитися у коледж. І хто від цього виграє?..
Висловлюються думки про переведення Інституту екранних мистецтв на кіностудію імені Довженка. Здавалося б, непогана ідея: поближче до виробництва. Але ж там виробництва як такого майже немає. Не кажучи вже про необхідність вкладення величезних коштів на обладнання авдиторій, забезпечення відповідною технікою тощо. Це шлях у нікуди.
Звинувачують, що у нас викладають люди літнього віку. Так, ця проблема існує – середній вік наших викладачів наближається до 70 років... Але це проблема не лише нашого університету. Старіння населення України, на превеликий жаль, відбувається доволі швидко.
Також ми не можемо стверджувати, що українська молодь, враховуючи сучасні реалії, має велике бажання пов’язати своє життя з науково-педагогічною діяльністю: вступати до аспірантури, писати дисертації, викладати… Але без кандидатів, докторів наук, доцентів, професорів жоден ЗВО не зможе функціонувати – такі вимоги Міносвіти.
Чути пропозиції (зокрема, від окремих продюсерів) активніше залучати до викладання представників галузі, враховувати останні досягнення індустрії. Ми це підтримуємо. Але наша пропозиція викладати особливого ентузіазму не викликала. І я розумію представників кіноіндустрії: як викладачі вони отримуватимуть в рази, якщо не в десятки разів меншу зарплатню. А ще треба розробити навчальні, робочі програми і ледь не щодня відвідувати заняття…
Здавалося, можна залучити іноземних фахівців. Але їм треба платити кілька тисяч доларів (за меншу ціну навряд чи хтось погодиться викладати, або ж це не буде кваліфікований фахівець). Ідея непогана, але знову ж – де виш візьме такі величезні гроші, коли на заробітну плату штатним викладачам не завжди вистачає?
Як я бачу вирішення цього питання? Ми – державний заклад, тому лише держава може вирішити основні проблеми начальної установи. Природно, ми не відмовляємося від співпраці з кіноіндустрією, від дискусій. Але це має бути співпраця рівних. Навряд чи вийде плідна дискусія, коли лунатимуть заяви на зразок: «Университет Карпенка-Карого нужно сжечь…»
Знаєте, у 1917 році ми це вже проходили: «Весь мир насилья мы разрушим до основанья…» Зруйнували швидко, але скільки часу довелося все те відбудовувати. Зруйнувати – це ми вміємо. А от створити… І хто все те буде знову створювати і відбудовувати?.. І чи буде вже що відбудовувати?

Богдан Вержбицький: З питанням необхідності фінансування студентських робіт ми, зокрема Національна спілка кінематографістів, ще 2017 року зверталися до Міністерства культури. Запропонували, щоб невеликий відсоток коштів, які виділяються на кіновиробництво, передати на створення дипломних робіт. Нам відповіли, що нецільове використання державних коштів карається – 210 стаття кримінального кодексу[2].
Підготовка кінооператорів складається з двох параметрів – це технологія і художня складова. Поєднання одного і другого – важливо для них, коли вони потім спілкуються з режисерами, знімають фільми. Технологічно вже в них має бути все напрацьовано. А як може напрацювати студент – майбутній кінооператор, без необхідного устаткування. Пам’ятаю, ще уряд Юлії Тимошенко дав нам невеликі кошти і ми змогли купити освітлювальну апаратуру. Вдруге нас підтримав уряд Володимира Гройсмана в 2019 році, виділивши транш, і ми устаткували нашу знімальну базу оптикою, різними приладами. Тоді уряд попросив дати програму розвитку нашого інституту на три роки. Ми це зробили, сподівалися, що наступного року прийде другий транш, але прийшов інший уряд і нам сказали звертатися, і міністерство надаватиме послуги. Та на питання вартості апаратури вони не відповіли, тож ми нічого не отримали – ні грошей, ні послуг. Але опускати руки ми також не повинні. Студенти мають розуміти ситуацію і включатися у відстоювання своїх законних прав.
Адже нова навчальна програма спрямована на те, щоб у навчальному процесі було більше практичної частини і менше теоретичної. Практична робота – це фільми. Чим більше їх зробить студент, тим корисніше буде для нього. Треба підключати молоде завзяття, щоб поновити питання державного фінансування курсових і дипломних робіт. Бо без цього в нас буде кустарне виробництво. Якщо сьогодні на короткометражний фільм держава виділяє 1,5 млн грн, то було б дуже добре, якби таку суму виділили на 10 дипломних робіт.

Ольга Равлюк-Голіцина: Для закупівлі технічних засобів фінансування усе-таки було, а от на виробництво – ні. Ми подавали лист і до Міністерства культури, і до профільного департаменту утворити робочу групу, яка б виробила положення про фінансування екранних робіт нашого інституту. У нас така робоча група є, ми готові працювати над положенням, але минуло чотири місяці – міністерство мовчить. А положення необхідне, бо Держкіно виділяє кошти на виробництво фільмів, а от на кіноосвіту, на дипломні роботи кошти не передбачені.

Василь Вітер: Я хотів би в цій розмові почути тих людей, які заперечують існування нашого інституту. Один із таких форумів відбувся торік у рамках МКФ «Молодість». Аргументи людей, які щось чули про наш інститут і мають якусь свою мету, не були переконливі. Ми чудово розуміємо, що хочуть ці люди, які з усіх боків за різні кошти атакують наш колектив. Сказано, що інституту 60 років, а університету – 115. Що це означає? Ми стоїмо на плечах людей, які були до нас і клали цеглину за цеглиною в розбудову нашого закладу. Після нас будуть нові покоління. І буде тяглість. Хтось називає це спадкоємністю, хтось – традицією. В сусідніх з нами країнах є державні програми, спрямовані на збереження національної культури. А в нас? Останні проєкти кіностудії ВІАТЕЛ, яку я очолюю, пов’язані з історією України. Скажу так: на всіх етапах, коли б не було, українське кіно розвивалося не завдяки, а всупереч обставинам. Студенти, якщо мають намір в українській культурі щось зробити, мають готувати міцні м’язи, броньовану шкіру, інтелект. Сподіватися, що щось зміниться на краще, не варто – мого життя не вистачить, хоча я збираюся жити довго. Нині наше кіно, а особливо телебачення, живе франшизами – чужі ідеї із запізненням на десять років прокачуються за наші гроші.
Кіно без зворотньої адреси не існує, наша мета – фільми має дивитися глядач. У назві «Інститут екранних мистецтв» ключове слово – «мистецтво». На кожній кафедрі достатньо креативних людей. Але немає комунікації між інститутом і виробниками. У цьому наша проблема. Інститут – це модель майбутнього кіновиробництва. З кожним набором дипломні роботи наших студентів стають все якісніші. Фільми нашої кіношколи визнали не тільки на «Короні Карпат» в Трускавці, а й в Монтекатіні (Італія), в Казахстані. Цього року був великий наплив талановитої молоді. Ми даємо знання, а викладачі в нас достойні.

Ірен Роздобудько: Нині йде масований наступ на університет ім. І. Карпенка-Карого. Йому закидають відсутність комфортних умов для навчання (до речі, в корпусі «екранних мистецтв» вже два роки, як зроблено непоганий ремонт – від зовнішніх сходів до туалетів), дорікають, що «погано навчають» і т. п. Всі ці випади – ланцюжки однієї історії: вже роками хтось зазіхає на території закладу і взагалі намагається знищити єдиний професійний кіно- і театральний виш. Нині є безліч «курсів», які пропонують освоїти професії – режисера, сценариста, актора – за кілька тижнів. На мій погляд, такий підхід до серйозних професій кіноіндустрії – неприпустимий і профанаційний. Адже освіта, яку дає наш виш, далека від поняття «хобі». Це системне і поступове оволодіння фахом. На жаль, в ситуації нинішнього «турборежиму» багато хто не розуміє, що таке СИСТЕМНО. Якщо коротко: 1 курс – це лише початок розвитку художнього мислення, «розстановка сил», ігрові вправи «на розум, фантазію і багатовекторне мислення». На це йде, знаю за досвідом, цілий РІК! Аби студент (особливо вчорашній школярик) «в'їхав в ситуацію» (адже першачки – це всі генії, які мають купу невиправданих амбіцій). Плюс ідуть ПЕРШІ навички у створенні фото фільмів, і простих триактних історій – це те, що неможливо «пробігти» за тиждень. Лише з середини другого курсу стає зрозуміло, хто почав ставитися до професії «по-дорослому» і зрозумів, що драматургія, сценаристика – це НАУКА, якій присвячується безліч праць відомих у світі теоретиків кіно і неабияка увага в кіношколах світу. У цей же рік до теорії і практики додається потужний перегляд кінотворів світового рівня і їхній аналіз. І лише на третьому курсі викладач і студенти вже можуть говорити «однією мовою» – мовою кіно. І, звісно, створювати свої перші серйозні фільми. Протягом усіх років студенти поступово вчаться писати або знімати те, що необхідно для «академічних» навичок – від «німих етюдів», «соціальних роликів» – до ігрового чи документального короткого метру. Все це теж не робиться за півроку. Інакше виходить халтура й імітація…
Більшість тих, хто нині складає славу вітчизняного кіно, – вихідці з «Карпенка-Карого». Навіть ті, хто нині, покинувши стіни «альма-матер», пишуть про «стан туалетів» і беруть активну участь в обговоренні локальних скандалів: університет намагаються «віджати». І це очевидно. Не варто піддаватися на дух «смаженої качки». Я б запросила тих, хто давненько тут не був, на ПЕРЕГЛЯДИ студентських курсових. Вони скажуть самі за себе. Звісно, викладачі приватних «курсів» отримують більші зарплати і особливо не переймаються своїми підопічними, адже «будь-який каприз за ваші гроші!». Звісно, їхні «курсанти» можуть мотатися по майданчиках, створюючи для себе ілюзію присутності «в кіно» і мати надію, що отримають роботу. Проте, як на мене, важливо отримати ЗНАННЯ – і СИСТЕМНО, крок за кроком. І не вважати професію ХОБІ, не нівелювати її.
Я впевнена, що поважні «зірки», які починають наступ на єдиний кінематографічний виш, нізащо не підуть сюди викладати аби підтримати його. Чому? «Мало платять»! І це правда. Проте особисто я вже понад 10 років тут – тому, що гроші ніщо, коли ти шалено радієш хоча б одному ТАЛАНТУ, який розвиваєш своїми емоціями, нервами і переживаннями. Але якщо такий з’являється – це щастя.

Сергій Марченко: Всі ми – заручники прикрої, часто навіть штучно створеної ситуації безгрошів’я, недофінансування студентських робіт тощо. Ми ніби ті батьки, які за будь-яких ситуацій не покинуть своїх дітей... Не певен, що на тривале системне (як «марафон» чотирирічного бакалаврського курсу) прийшли б нині успішні – Олесь Санін, Валентин Васянович... От, як і Сергій Буковський... Вони – майстри майстер-класу (і за відповідну компенсацію). Існує блискучий цикл «Лекцій з кінорежисури» Андрія Тарковського, так само не певен, щоб і Тарковського вистачило на 4-річну дистанцію викладання... Уміти навчати знімати кіно і, власне, знімати фільми – речі самодостатні й частіше не взаємозамінні. У музиці – Шопен і грав, і навчав, Горовіц – лише грав. Не певен що Фелліні (Вісконті, Антоніоні) хоч би на один викладацький марафон погодився б. Виняток: Юрій та Михайло Іллєнки, Борис Савченко та інші відомі «радянські» режисери (Сергій Герасимов, Михайло Ромм), кожен з яких зняв менше фільмів, аніж Гічкок, Годар чи Вайда.
С. Т. Пропоную звернутись з відкритим листом до керівництва держави, який би підписали найвідоміші люди в кіно: Ада Роговцева, Роман Балаян, Михайло Іллєнко, Валентин Васянович та інші. Готовий взяти участь у написанні тексту. Сказати про ідіотизм підготовки кінокадрів батальйонами і полками. Про те, що архітектурний образ Львівської площі нарешті треба завершувати, і почати з відновлення будинку КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого. Що потрібні Вищі курси кінорежисерів і сценаристів (Роман Балаян робив такі в Єревані, розробив проєкт і для України, його передано міністру О. Ткаченку – досі без відповіді).

Лариса Брюховецька: Пропозиція слушна. Кінематографічна спільнота має підтримати виш, який єдиний готує фахівців необхідного рівня. Від стану кіноосвіти залежить чи будуть в Україні і далі фільми, визнані в нас і за рубежем.