Із сьогодення з любов’ю «Шинель» у Молодому театрі

Юлій Швець

За роки, які ми прожили в тіні «Шинелі», за її універсальним кроєм створено чимало вистав у нас та в інших країнах. Найвідоміша гоголівська повість була препарована і проаналізована, мистецьки вивчена в найменших деталях – і не тільки вона, а й усі твори автора, які корелюють з її змістом і можуть разом скласти єдиний художній образ. Було б наївно інтерпретувати її сьогодні, беручи участь у столітніх культурних бігах. Але «Шинель», як раритетний примірник імперської культури, з розпадом СРСР майже щезла з української сцени, а в ХХІ столітті (як почасти й її автор) взагалі була оголошена чужинською, патріархальною і архаїчною. Однак, захід сонця над Невою – чи не найкращий час для оновлення універсальних літературних шедеврів.

У виставі «Шинель» архетиповий сукняний одяг, що дав назву повісті, – базисне бажання, заповітна мрія «маленьких людей», котрі прагнуть зігріти своє тіло. Зігріти, однак, не тільки в сніговій імлі морозних перехресть імперського Вавилону, а й у сенсі соціально-психологічному – глобальному. Кожна «маленька душа» рано чи пізно замислюється, аби стати частинкою «душі колективної» – з певною «доданою вартістю». Бо потім ця єдина, розділена на всіх «вартість», незначному індивіду дозволяє існувати впевнено, «з піднятою головою».

У виставі конфлікт «однострою» та його відсутності вирішується буквально: полишений найменших амбіцій Акакій Башмачкін усе сценічне життя перебуває в зім’ятій білизні; його ж «цивільні» антагоністи-колеги – в одежах випрасуваних, застібнутих на всі ґудзики, що нагадують військову форму – виразне втілення імперської бюрократії. Якщо Акакій, повсякчас збиваючись, скромно бурмоче даний йому Автором текст, то навколишні неримований текст переважно речитативно скандують: їхня «суконна форма» й «суконне мислення» підтримується чіткою марширувальною формою. З’являються вони і зникають теж військовим строєм і одночасно – немов фантоми в анфіладах дзеркал обабіч сцени, які зі зміною кута освітлення раптово стають тьмяно-прозорими. Відчуття перемоги довершено-мертвої бутафорської форми над слабким і незграбним людським серцем доповнює відчужено-чеканна «мелодія» й агресивні хореографічні па як «колег», так і Хору (перехожі, повії, підозрілі типи), котрі стають в чітку опозицію до «маленького героя» і його боязко-тремтливих, розмито-безформних мелодійних фраз.

«Бажанням форми» одержимі всі – від колезького асесора до таємного радника. Більше того, прагнуть її й ті, хто посідає найнижчий щабель соціальної ієрархії – ті, у кого шинелі немає й за соціальним статусом бути не може: і диявол-спокусник-кравець, який умовив людину забажати кращого, і брутальні волоцюги з великої дороги. І кумедно-хвацькі «красуні в черевичках» (насправді – валянках), що солодко-рожевим спіднім спокушають заснулі чоловічі мрії, при кожній зустрічі даруючи надію. Тож морозної ночі, на освітленій гасовими ліхтарями площі зі сплячим вартовим, новеньку сукняну форму в Башмачкіна відбирають брудні потвори. Проживши все життя в холоді, без бажань – аби не дратувати інших – цілком у згоді з християнськими настановами, «розчинивши» себе у «пристрасному служінні», каліграфічно переписуючи чужі папери, і раптом забажавши «тепла», Акакій переступив межі дозволеного, й уже сам Всевишній розпинає його за неповагу до ієрархії. Божественний світ, виявляється, чітко відтворює мирські налаштування: невіруючих, даруючи можливості, заохочує підвищувати свій статус; віруючих – спокушає, і за мізерне бажання отримати щось – карає.

Захід ще одного «християнського сонця» освітлений у мюзиклі Молодого театру спалахами великої краси. Це не лише «спалахи» музичних тем, що відкривають смішну й незвідану глибину почуттів «маленької людини», про яку навколишні рідко здогадуються. Й це не лише приглушена потаємна краса тьмяних відображень в анфіладах масштабних вітрин, які створюють у глибині сцени глухий кут, куди з фатальною неминучістю «втягується» головний герой – зрозуміло-ясний, усім ніби задоволений, відкритий до любові всього світу. Це, головним чином, акторська майстерність, яка демонструє очищені від диявольської спокуси «спалахи» слабенького людського розуму, що послідовно і невпинно пробивається крізь морок суспільних стереотипів та фальшивих настанов – минулих і нинішніх, – аби хоч перед обличчям смерті системно осягнути світобудову, втративши останні ілюзії: світ не цікавлять Божі сенси, бісівська ж форма-облудність його надихає. «Я брат твій! Навіщо мене ображаєш?» – перед тим як піти в засвіти, викликаючи сміх у глядацькій залі, безпафосно вимовляв нікчемно-кумедний ангел Акакій Башмачкін. – Навіщо? – Коли б знати.

Київський Молодий театр у своїй репертуарній політиці зазвичай віддає преференції актуальній п'єсі. Повернення базових людських цінностей, демонстрація величної краси, якої не можна соромитись, бо вона відтворюється в будь-якій «слабкості» і «малості» – нечасте явище на нашій сцені, особливо ж – у популярному жанрі мюзиклу. У цьому випадку не надто поширений класичний наратив підтримується цілком сучасною – дуже яскравою – музичною і візуальною формою. Команда, що об’єднала зусилля кримськотатарського джазового композитора Усеіна Бекірова, режисера Андрія Білоуса, художника та виконавця головної ролі Бориса Орлова, майже всю трупу театру, поставила на меті відродити пам’ять про класичні меседжі Миколи Гоголя – але вже як актуальні висловлювання художника століття нинішнього та майбутнього. Тож залишається привітати колектив з безсумнівною удачею «перекладу» оповідного жанру у драматично-активну форму мюзиклу.

PS: Не впевнений, що кожен глядач відчув після вистави щось схоже на катарсис. Однак, що б тепер не оголошували завданням театру (яке ніби полягає не у «вихованні почуттів», а в «чомусь іншому»), після ефекту, викликаного «Шинеллю», «інше» виглядатиме досить умовно. Театр, який не «йде в ногу з віком», не підшуковує собі «нового призначення», не «перековує» класичні меседжі на догоду дрібним інтересам (оперуючи поняттями «смерть Автора» та «кінець Історії»), а старанно інтерпретує «старі змісти», підшукуючи їм нові форми, повертає нам із забуття тепло, яке все менше цінуємо, – єдине, що оточує нас в космосі.