Літнім людям не можна так сильно любити...

«Леді в лавандовому» за твором Вільяма Джона Локка в Полтавському академічному обласному театрі ляльок

Дмитро Єрмолович-Дащинський

Рідкісна в репертуарі вечірня вистава стала виразним прикладом режисерського театру Ніко Лапунова, який також виступив автором п’єси, візуального та музичного вирішень, і навіть камеї з гілочками лаванди – вишукані деталі костюмів героїнь, – вишиті руками режисера. Інтер’єрні ляльки в стилі «хенд мейд» в руках акторок гранично умовні, за незначними винятками виконавці грають живим планом. Вистава, цього року представлена в програмі Всеукраїнського театрального фестивалю-премії «ГРА», поєднує риси предметного і візуально-образного театру, вільно вкладаючись в концепцію «театру анімації», тобто «одухотворення» (термін театрознавця Євгена Русаброва). Захоплюють глядача художнє існування, спосіб мислення і духовний пошук артистів.

Самотні сестри Дженет і Урсула живуть у британській глушині в батьківському домі. Морською хвилею на берег викидає юного Андреа – скрипаля-віртуоза, який втік з Польщі від єврейських погромів. Літні дами дають йому притулок і дбайливо виходжують. Схожість лавандових суконь сестер і відповідних ляльок підказує, що вони – близнючки. Ідеально синхронізовані предметний і живий плани, вибудувана чітка гра з масштабами: коли сестри заглядають у віконця вікторіанського лялькового будин ку, схожого на урочистий український вертеп, немов у кімнату прикутого до ліжка юнака, глядацька увага переводиться на центральну сценічну конструкцію у вигляді фрагмента будинку і на Сергія Мамона, що виконує роль Андреа.

Валентина Щокіна в ролі Урсули зворушлива, виразна і часом інфантильна. Коли героїня приймає своє почуття до Андреа, вона розкривається як сильна особистість. Акторка наповнює роль чудовим мімічним і жестово-пластичним малюнком – як цікаво спостерігати за грою її граційних рук! Сергій Мамон розмовляє польською та німецькою мовами і точно імітує гру на скрипці. Досить яскрава зовнішність і харизматична мужність артиста поєднуються з уважним і одухотвореним поглядом, неодмінно спрямованим в глибину залу для глядачів. Саме ці риси роблять правдоподібною історію про раптовий спалах любові Урсули до юнака – пристрасної і чуттєвої, на відміну від материнського почуття Дженет, відкрито конкуруючої за увагу Андреа.

Дженет у виконанні Марфи Буторіної – сталева і витримана, що надає зовсім нові барви мистецькій природі артистки. Вона грає втомлену жінку, розчаровану в романтичному сприйнятті світу і обтяжену лідерством в домі. В Алли Вітрюк – інша, самостійна інтерпретація ролі. В її виконанні Дженет відрізняється як строгістю, так і емпатією, незважаючи на те, що в її стосунках з сестрою є і скепсис, і знецінення. Героїня іноді недбала, вона махнула рукою на свою зовнішність. Замінивши сестрі матір, Дженет сильна і переконлива в пронизливій сцені, де вона заспокоює Урсулу, яка відчайдушно зізнається: «Літнім людям не можна так сильно любити!»

Диктор українського радіо «Лтава» Олена Никифоренко озвучила жіночий голос по радіо – знак епохи, який можна зустріти, наприклад, і в драмі Карела Чапека «Мати». Коли сестри Урсула і Дженет, збираючись на концерт Андреа, надягають блискучі об’ємні плащі, вони стають особливо прекрасними в своїй невлаштованості, бездомності, немов булгаковська Маргарита або кіногероїні Тарковського. Паралельно драматургічній сюжетній лінії, на сцені вони вже серед руїн батьківського дому, а крізь гру Андреа пробиваються вибухи і спалахи швидкої руйнівної війни.

Фінал повторює увертюру (треба визнати, що це несучасний прийом), що надає розповіді універсальність і циклічність: дівчатка-ляльки Урсула і Дженет розгойдуються на гойдалках і обганяють одна одну на велосипедах. Луною звучать записані голоси актрис, немов з далекого дитинства, з глибин розмитої пам’яті. Вистава відкриває просту істину: люди ніколи не плачуть через земне і матеріальне, тільки через ірраціональне, неможливе, недосяжне. Заворожуюча історія, що піднялася над часом і простором, доводить, що несподівана любов, повна співчуття, жертовності і надії, може бути сильнішою навіть за дві світові війни.

Білорусь – Польща