ОМКФ-2021 старі тіні та ювенільні перспективи

Юлій Швець

«Мамо, пригорни мене до себе!» – ці слова, почуті від двох молодих незнайомців одразу після перегляду стрічки «Титан», що отримала Золоту пальмову гілку Каннського МКФ й була показана в програмі «фестиваль фестивалів» ОМКФ, чи не найкраще відображають розчарування глядача сучасним «прогресивним мистецтвом». В анотації до французького фільму йшлося про навіжену, яка несамовито вбиває зустрічних довгою голкою, живцем спалює ненависного батька та чинить сексуальне насильство над автомобілями. У трейлері показано розбещену танцівницю та гламурний автосалон, що якось впливає на молоде покоління. Однак історія виявилася про те, як ображена прогресивна дівчина з титановою пластиною в голові (результат спровокованої нею аварії) всіх убиває, бо такий у неї характер. Прийомний батько – також андрогенний мужчина, але консервативних поглядів – любить її й захищає. І це правильно, – стверджує фільм, – адже чоловік має пам’ятати про батьківський обов’язок. Героїня вагітніє від авто, у фіналі, віддавши душу дияволу, вона гине, народжуючи дитину з титановою пластиною та красивими металевими хребцями… Мораль очевидна: «діти» можуть отруювати життя «батькам»; батьки ж зобов’язані бути толерантними. Фільм категорії «В» і подвійна мораль, звісно, тихо б розчинились серед картин, що займаються «реконструкцією гендерних уявлень та розширенням рамок прийнятного», якби не вибір журі Каннського фестивалю, що змушує глядачів прийняти життя як кару.

Досі неможливо уявити критерії, за якими оцінюють фільми Національного конкурсу в Одесі в одній програмі з шести повнометражних (ігрових і документальних) і восьми короткометражних фільмів. Серед повного метру пристойним виявився лише документальний «Національний музей» Андрія Загданського, де рівень режисури й операторської майстерності був адекватним досліджуваному матеріалу. Камера пів року спостерігала за повільним «шляхом українського мистецтва» – за монтажем і відкриттям виставок українських ікон та художника-авангардиста Олександра Богомазова.

«Суперник» Маркуса Ленца, знятий в копродукції, – це історія українського хлопчика, якого в клітчатій сумці переправляють до мами – служниці в будинку самотнього німецького бюргера. В будинку нового «батька», «змагаючись за матір», виховання якої ніяк не соціалізує маленького «царя Едіпа», хлопчик виє, як звір, намагається отруїти суперника, а коли не вдається, використовує приступ діабету, аби допомогти сердобольному німцю (який посвоєму любить і намагається приголубити дитину) піти в засвіти. У фінальній сцені, мало не застреливши сусідку, з мисливською рушницею він виходить на «полювання» в хащі, де зустрічає нарешті нормального сучасного чоловіка. Хлопчик звично виє на нього, та чоловік осаджує дитину своїм більш потужним виттям – так вирішують питання домінування звірі. Об’єктивно стрічка демонструє фіаско «універсальної» толерантності перед лицем конкретних проблем і нагадує публіці про різноманіття методів виховання – не лише «жіночих», а й «чоловічих». Та режисер-дебютант – «заручник демократії» – з художнім висновком свого фільму не погодився і розповів на пресконференції про «важке життя трударів, відірваних від рідного дому». Загалом стрічка виявилась довгою, перевантаженою третьорядними деталями, і, не дивлячись на концептуальність (яку до фіналу було неможливо збагнути), просто сумною. Але якщо про критерії відбору двох згаданих стрічок у Національний конкурс можна дискутувати, то вибір інших можна пояснити не інакше як «клановими списками» або «діркою в паркані».

У зв’язку з тотальною інфляцією відзнак – кожного дня у світі відбувається по кілька міжнародних кінофестивалів, – в Одесі продовжили традицію нагородження однієї стрічки іконостасом призів. Цього року щастя випало «Стоп-Землі» Катерини Горностай, для участі в якій відібраних у Києві й області тінейджерів пів року вчили професійно існувати в кадрі, й яка до свого одеського «бенефісу» отримала приз юнацького журі (14+) на міжнародному онлайн фестивалі. Поверхове лицедійство про фізіологічне томління підлітків за відсутності любові тепер матиме у своєму фестивальному доробку ще три нагороди: за найкращий акторський ансамбль, найкращий фільм (за версією журі) та приз глядацьких симпатій (на ОМКФ його іменують Гран-прі). Втім, перемога підліткового сексу і ненормативної лексики у Національному конкурсі, що оцінювався, мабуть, найслабшим за всі роки складом журі, не особливо розчарувала. Адже ювенільність експертів, що намагаються йти в ногу з дітьми, й творча конкуренція за клановими рознарядками – не найгірше, що буває на фестивалях.

У фокусі ще однієї стрічки «про дорослішання» під назвою «Із зав’язаними очима» Тараса Дроня – поведінка молодої дівчини, друг якої безвісти зник на Донбасі. Аби «психологічно оздоровитись», втративши пам’ять, героїня разом з авторами кепкує з матері бійця, яка чіпляється за примарну соломинку. Подругу українського вояка зіграла досвідчена Марина Кошкіна, однак скороспіла мораль: «Забудь мене, вважай – помер» губить фільм, даючи разом з тим шанс детально розгледіти порожнечу певної частини покоління, що заради комфорту гендлює пам’яттю близьких й пропонує це як «відкриття» нових норм етики.

У доволі бадьорих тонах «Королів репу» Мирослава Латика проявилися типові проблеми нашої режисури. Однак, на конкурсному безриб’ї молодіжна драма видалась непоганим продовженням «великої музично-кінематографічної традиції». Це – реалістична, професійно скроєна історія про сільських підлітків, які намагаються відшукати себе в полишеному моральних устоїв світі. Та все ж фінал – після усіх наркотиків, зрад, розпусти, мордобою, вбивств, демонстрації «бандоти» в кадрі – у якому герой, покинувши виправну колонію, резюмує: «а треба було просто жити» – бачиться аж надто «соціально відповідальним».

Про експеримент Дмитра Томашпольського, самостійно знятий великим колом людей на домашню камеру, під назвою «Простір» – з його неясним жанром, неясним сюжетом та необтяженою поворотами фабулою (прибульці, від яких спочатку переховуються, а потім їм «віддаються») – щось предметне сказати важко. Здається, режисер творив свій опус, аби не залишити критикам жодного шансу проаналізувати. Тож полишимо «магічний реалізм» режисера, що заявив про себе при спілкуванні з журналістами як людину з філологічним почуттям гумору й непереможним бажанням знімати серйозні фільми.

Така картина цьогорічного одеського конкурсу могла б видатись апокаліптичною, якби фестиваль не був розбавлений програмою «Українська ретроспектива: незалежні», в якій показали фільми Андрія Дончика, В’ячеслава Криштофовича, Кіри Муратової, Сергія Лозниці та програмою українських «гала–прем’єр». В останній знову опинився фантастичний фільм жахів Дмитра Томашпольського «Сторонній» про «пошук рідних душ» на київських очисних спорудах. Більш світлим був фільм-балет «Водоруду» Анатолія Сачивка, що апелював до народних вірувань і язичницького фольклору. Документальний фільм Ірени Стеценко «Рози. Фільм-кабаре» розповів про жриць кабаре-шоу, які роблять свій громадянський вибір під час Революції Гідності. Фільм «Чому я живий» Вілена Новака, дія якого відбувається напередодні і під час Другої світової війни на півдні України, дослідив нелегкі процеси трансформації двох етносів у єдину українську націю. Документальний «Цей дощ ніколи не скінчиться» Аліни Горлової розповів про 20-річного Андрія Сулеймана, який разом з родиною переїхав із Сирії на Донбас, тікаючи від війни, проте вона наздогнала його вже в Україні. Чорнобіла подорож між миром та війною відзначилася режисерською спостережливістю, філософським осмисленням конкретної дійсності та візуальною довершеністю кадру. Незважаючи на молодість авторки, фільм знято твердою режисерською рукою. У фокусі його уваги опиняється універсальність світу, в якому краєвиди можуть бути різними, проте проблеми залишаються однаковими[1].

І, звичайно, шанс остаточно подолати одеський «кисневий голод» дали два каннських шедеври з жіночими іменами – «Аннетт» Леоса Каракса (фільм-відкриття Канн) та «Бенедетта» Паула Вергувена – продемонстровані в програмі «фестиваль фестивалів». Вони допомогли згадати призначення кінематографа.

Вишукано-естетський мюзикл Леоса Каракса з лялькою в якості героїні занурює глядача в карколомний світ сучасного «шоу-бізнесу» (дія відбувається в Лос-Анджелесі). В центрі сюжету – «лав сторі» брутального паяца (Адам Драйвер) та чутливої оперної діви (Маріон Котіяр), крах якої провокує вбивство героїні metоо. І хоча у фіналі фільм і робить поступку суспільним настроям – лялька-дочка запроторює батька за ґрати, це, однак, не змінює головного наративу цієї трагічної поеми: камера не сходить з крупних планів брутального стендап-коміка й неважко здогадатися, кому глядачі мають віддати свою прихильність.

Безмежно красива і потужна теологічна драма 83-річного Паула Вергувена переносить нас в італійське Відродження. У пластично довершеному сюжеті діють переважно жінки, призначення ж чоловіків – чисто функціональне. Головним у русі стилістично вишуканих кадрів стає конфлікт інтелекту й релігії, а богохульство робить для віри більше, ніж натовп обмежених прибічників[2]. Тож якщо чоловіки колись передадуть домінуючі позиції своїй кращій половині, ім’я її буде «Бенедетта».

До цих зовні «фемінних» фільмів-видовищ доєднався й традиційно-чоловічий «Герой» Асгара Фархаді (Гран-прі Канн), який за найтоншим плетінням психологічних мережив змусив згадати зрілого Чехова (але без властивої письменнику іронії). Дія стрічки про фальшиву суспільну мораль та маленького художника проходить у сучасному Ірані. Як тільки чесна людина робить найменші кроки, аби зберегти гідність, адміністративно-релігійна машина спрямовує на неї всю силу своєї ненависті, перетворюючи життя правдолюбця в пекло.

Резюме: деструктивні процеси і гримаси подвійної моралі значні фестивалі компенсують красою традиції. Сучасна «Аннетт», «історична» «Бенедетта», «кіно морального неспокою» Фаргаді на тлі розмаїтого шарлатанства додають чимало енергії всім, хто ідентифікує себе з пристойним кіно і гідним товариством. Жаль, що у надзвичайно вузькому, клановому дискурсі ОМКФ такого різноманіття не спостерігалось. Але його відсутність, як можна було б очікувати, компенсували навіть не майстерність українських кінооператорів та композиторів. Й не кілька національних короткометражок із виразною тенденцією: чим менша участь фінансування Держкіно, тим кращою виглядає стрічка. І навіть не британець Террі Гілліам («Чоловік, який убив Дон Кіхота»), котрий, отримавши на церемонії закриття ОМКФ приз за внесок у кіномистецтво, інспірував політичний скандал, кілька разів зі сцени повторивши слово «раша» у виразно провокативній конотації. Надзвичайною красою (після конкурсних перипетій) освятила ОМКФ стрічка «Малюк» Чарлі Чапліна, якій виповнилось 100 років. Показали її на Потьомкінських сходах у супроводі одеського симфонічного оркестру. Музика насичувала повітря, звуки лунали в тиші нічних акацій як поетично-моральний камертон, даючи збагнути справжню міру істини і фальші – на екрані та поза ним.