Театральне випогоджування
Олексій Кужельний
Кавалер Ордена Мистецтва і Літератури Франції, директор Національного театру королеви Марії ІІ у Лісабоні режисер Тьяго Родрігес очолив Авіньйонський фестиваль. Заснований у 1946 році Жаном Віларом, фестиваль поступово з внутрішнього став міжнародним. Його називали «лабораторією прем’єр», «плавильнею стилів», врешті, участь у ньому стала визнанням причетності до світового театрального бомонду.
У спогадах від побаченого на фестивалі в різні роки є і бридке здивування «виставою» Яна Фабра «Оргії толерантності» – тупого чемпіонату з мастурбації, і блаженна ейфорія від «Раю» Ромео Кастелуччі.
Олівер Пі – відомий режисер, драматург, актор, арт-директор. Як керівник останніх шести фестивалів всесвітню театральну мапу формував підкреслено респектабельною. Але пішов, передавши справу Т. Родрігесу, – без заяв і декларацій. А от чому – варто задуматися. Натяки на відповідь зашифрував у фестивальній виставі за Шекспіром.
Театральний фестивальний рух останнього п’ятиріччя ніби вийшов зі свого часу, а нового не опанував. Кордони і стіни між країнами, атмосфера гострого протистояння політичних систем, втрата можливості бачити вистави offline ніби підносили акт мистецького спілкування у фестивальні тижні на гребені хвиль буття. Режисерські концепції, акторські школи, сміливість пошуків, зухвалі експерименти слугували введенням до дорогоцінної духовної співбесіди. Святковість фестивальної дії стверджувалася карнавальністю, вищою за критерії масовості й елітарності, в якій кожен може підвищувати власний статус. Усвідомлення того, що немає голосу без якості душі, пояснювало молекулярність театру.
Олівер Пі у білій сорочці літав на велосипеді вуличками Авіньйона, інспектуючи 40 основних і заглядаючи до 150 театральних майданчиків off-фестивалю. Минулого року фестиваль не відбувся з карантинних причин, а позаминулого вже було передчуття, що паливо в цього човна догорає, вітрила в’януть, прапори линяють.
Фестиваль 2021 переконав у справедливості цих передчуттів. І справа не в економічних проблемах чи тотальній комерціалізації театральних форумів, які приземлили, а подекуди і знищили високу ноту цехової конкуренції, що дарувала глядачеві відчуття піднесеності. Схема – приїхали, завтра зіграли, післязавтра «до побачення» – робить участь у фестивалі випробуванням, часом ще й дуже коштовним.
Про участь в Авіньйонському фестивалі – як в основній, так і в програмі off- учасники інформують на своїх афішах. І якщо раніше було багато плакатів, які соромили уряд Франції за відсутність фінансової підтримки off-фестивалю на тлі значних вкладень в основну програму, цього року про діалог із владою ніщо не свідчило. Основна програма помітно всохла кількісно, не можна сказати якісно, бо кількість зіркових імен, яких поменшало, якість не гарантують.
Виживання off-фестивалю забезпечує менеджерська винахідливість. Назви вистав рясніють знаковими іменами: Агати Крісті, Альберта Ейнштейна, Гюстава Ейфеля, Саши Гітрі, класика світова, французька, сучасна драматургія з еротичним забарвленням.
Від одного до п’яти акторів в маленьких залах від 25 до 100 місць, практично без декорацій, особливих ефектів, дорогих костюмів збирають публіку і співають пісні своїх душ. Про те, що будь-яке, навіть нещасливе, кохання – щастя. Про розум, який має керувати пристрастями. Про людину, яку губить те, що вона найбільше цінує і любить. Словом, про вічне, добре знане, але з великим бажанням учування конкретної людини, яка прийшла на виставу.
І ще одне стало наскрізною думкою і прогнозом фестивалю обох форматів – треба навчитися жити у невизначеності. Саме про це і програмна вистава, яку створюють на замовлення фестивалю і грають у дворі Папського палацу для більш ніж тисячі глядачів. Постановка чеховського «Вишневого саду» (LA CERISAIE) Т. Родрігесом про час, який вислизає так швидко, що неможливо знайти рішення щодо невблаганної сили змін.
«Досягти висоти «Вишневого саду» – означає говорити про жінку, яка складається з чоловіків, переконаних, що живуть, як ніколи раніше. Йдеться про історичний момент болю і надії на новий світ, який ще ніхто не може збагнути. Він спостерігає за нами», – пояснює свій задум режисер. Сприймається як штормове попередження. Про те, що сад буде не тільки продано, а й знищено, відразу зрозуміло і персонажам, і глядачам. Атмосферу невідворотності краху звичного задає сценограф Фернандо Рібейро. На величезній сцені завширшки 16 метрів і глибиною 6 метрів вокзальна зала очікування з сотнею стільців, чітко розміщених по квадратах. Через неї проходять три залізничні колії. Ними їздитимуть вуличні ліхтарі з люстрами Сваровскі. Під одним із них – музичне тріо, яке супроводжує виставу. Те, що стільці стануть у фіналі дровами, зрозуміло навіть невтаємниченим у дієву природу сценографії. Режисер цю здогадку підтверджує рефреном до сцен із пересуванням, розкиданням і закиданням останніх на вершину звалища стільців.
Лопахін і Гаєв – темношкірі актори у вишуканих смарагдово-лілових костюмах і плащах, із циганськими перснями. Раневська у виконанні Ізабель Юпер – місячне створіння. Жінки в шовках, усі в якомусь недоречно яскравому одязі, і тільки Фірс та Дуняша у чорно-білому як метрдотель й офіціантка.
Усе в спектаклі має значення, знаки і коди, які сприймаються, як видається з реакції глядачів, зрозумілими, налагоджують суто особистий таємний канал сприйняття. Витончено делікатний в житті і в творчості А.П. Чехов у кожній п’єсі підвішує, як ту рушницю, якусь маєстатичну дрібничку. Звук струни, яка лопнула у другому акті, чують усі персонажі, по-різному його трактують. Раневська фіксує «неприємно, чомусь...»
За п’єсою, повз заціпенілу на якийсь момент компанію проходить чоловік, якому вона віддає коштовну срібну монету. Трактуванням цього епізоду режисери розшифровують значущий звуковий символ. Американський режиссер С. Годвін озброює чоловіка гайковим ключем, на дроті в нього викручені гайки зі стику рейок (пригадуєте оповідання «Зловмисник»?). Родрігес напускає на притихлих п’яну жінку з агресивно-маршованою колисковою «баю-баюшки-баю». У відповідь – напруження порожнечі життя під гільйотиною одвічних запитань.
«Бути чи не бути» – найвідоміша фраза з п’єси, яку ніколи не ставили за повним текстом. Олівер Пі вважає її закоментованою і не розгаданою. Його «Гамлет в імперативі І» – мильна опера в саду бібліотеки Чеккано, яку грають безкоштовно протягом 10 днів. Кожного разу актори розігрують епізод із п’єси з коментарями З. Фрейда, Ж. Лакана, Л. Віттенштайна, М. Гайдеггера, які підібрав режисер. «Я закликаю всіх, хто може просвітити нас щодо найвідомішої репліки найвідомішої п’єси найвідомішого драматурга, значення якої ніхто до пуття не знає».
Це «бути чи не бути» стосується як фестивального руху, так і безпосередньо Авіньйонського фестивалю. Мені поталанило з годинною перервою подивитися дві дитячі вистави. На обох я побачив кілька одних і тих самих бабусь із діточками. Зустрічав сімейні молоді й літні пари, які снідали після першої вистави, обідали по другій і після третьої за тривалою вечерею обговорювали побачене.
Квитки на фестивальні вистави в рази дешевше, ніж на планові покази в театрах. Житло в місті дуже дороге. Ці резони жодним чином не зменшують поваги до глядацьких зацікавлень. Хоча бажання насититися мистецькими враженнями оптом, м’яко кажучи, дивує.
Нині вистави основної програми чи то не викликають гучних дискусій, чи то просто нема кому дискутувати. Професійна розмова про театр у цілому світі чи то не набуває зацікавлення, чи то в ній відпала потреба, чи то люди стали занадто зосереджені на собі…
Якось випогодиться…