Іван Миколайчук – Борис Івченко кінематографічне побратимство

Анастасія Канівець

«Пропала грамота» – один із найпопулярніших українських фільмів. І завдячує він цим прекрасній команді, що дібралася-зійшлася подібно до того, як зірки формуються в сузір’я: сценарист Іван Драч, оператор Віталій Зимовець, художники Михайло Раковський і Микола Поштаренко, гармонійний акторський ансамбль на чолі з Іваном Миколайчуком… І керував цим молодий режисер, котрий мав усього два фільми, проте вже встиг гідно зарекомендувати себе ними.

Борис Івченко – син Віктора Іларіоновича Івченка – людини, котра стала без перебільшення одним зі стовпів українського кіно. Знаний кінорежисер був одним із фундаторів кінофакультету Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Серед його учнів були І. Миколайчук, Р. Недашківська, Б. Брондуков, В. Бесараб, Б. Івченко, В. Савельєв, А. Микульський... Дебюти в його фільмах принесли славу студентці інституту театрального мистецтва Інні Бурдученко («Іванна»), учасниці художньої самодіяльності Раїсі Недашківській («Лісова пісня»), він «відкрив» Леоніда Бикова і Катерину Литвиненко («Доля Марини»), «перевідкрив» Нінель Мишкову («Гадюка»). Чималою мірою завдяки йому спалахнула зірка Миколайчука: саме Івченко запропонував Параджанову спробувати студента на головну роль у «Тінях забутих предків». Трохи згодом Миколайчук зніметься і в свого майстра – в одній з небагатьох своїх негативних ролей Вальки Брикіна в «Гадюці». Актор згадуватиме: «Я завжди прислухався до висловлювань Віктора Іларіоновича з приводу акторської майстерності. Пам’ятаю, він казав, що артист – це чудова професія, несхожа на жодну іншу.

Якщо композитор має інструмент, співак – голос, ноти, художник – фарби, пензель, то актор не має іншого знаряддя, окрім власної душі, власного сумління. Це – індикатор, крізь який він пропускає все в сучасному світі. Він – інструмент і творець одночасно. Про цей «парадокс актора» я дізнався від свого вчителя». А Віктор Івченко високо оцінював успіхи учня: «Прагнення до життєвої правди залишилося основним у творчості молодого артиста. Його роботи вражають багатогранністю, глибиною думки, звучать переконливо. Про Івана Миколайчука можна сказати: це митець напруженої думки. […] Я дуже радий, що мій учень виправдав мої надії, і твердо вірю – він створить ще не один яскравий образ на радість нашому вимогливому глядачу» [1].

Із сином Івченка Борисом Миколайчук потоваришував ще під час навчання. Івченко-молодший також був учнем свого батька – і засвоїв його уроки. Зокрема, в роботі з актором. Так, Віктор Івченко був відомий тонким ставленням до виконавців: цінував творчу особистість актора, підтримував його ініціативність, нерідко разом з ним шукав рішення творчого завдання; такі принципи сповідував як у педагогічній роботі, так і на знімальному майданчику[2]. Так само чинитиме і Борис Івченко. Любов Румянцева-Чорновол, виконавиця головної ролі в його повнометражному дебюті, розповідатиме: «Приємно було працювати з Борисом Івченком, у якого […] є рідкісне вміння серйозно зважати на актора. Адже найплодотворніший метод – поєднання диригентської палички режисера і чулого інструмента в особі актора-творця» [3]. А запорукою успішної творчої співпраці з Іваном Миколайчуком стане режисерове вміння дослухатися до товариша-актора, приймати його ідеї і бачення там, де саме вони потрібні фільму.

Іван Миколайчук і «жіноча трилогія» Бориса Івченка

У 1966 р. до кіностудії ім. О. Довженка потрапляє сценарій львівського журналіста Бориса Загорулька «Анничка» про юну гуцульську дівчину, що в роки Другої світової покохала радянського партизана. На прохання літератора, його співсценаристом став Віктор Івченко[4]; останній мав допомогти з постановкою режисеру-дебютанту – Борису Івченку[5]. Природно, до акторського складу потрапили його інститутські друзі – Іван Миколайчук і Борислав Брондуков. Про створений за ідеологічними кліше того часу сценарій режисер згадуватиме з іронією, та іншою була справа з акторами, і передусім з уже уславленим на той час Миколайчуком, котрий грою фактично переозначив свого персонажа[6]. Втілити йому випало поліцая Романа, нареченого Аннички – і з грубуватого сільського красеня, що став колабораціоністом, вийшов амбівалентний персонаж. З одного боку, союзник нацистів (а більшого гріха в радянській системі цінностей годі було уявити!), з іншого – шляхетний юнак, що шанує високу військову традицію, а заразом тонко відчуває національну культуру: темпераментно танцює аркан у жартівливому змаганні з суперником за Анничку, на німецькому зібранні просить її: «Заспівай їм нашої», не без гіркоти зауважує про свою поліцейську форму, що вона не пасує до гір… Словом, такий собі мельниківець, котрий йде на співпрацю з німцями, аби здобути шанс на національну незалежність; у дійсності такі «Романи» часто опинялися в лавах УПА (у фільмі, природно, про це не йшлося, проте згодом Миколайчук у своєму сценарії «Білий птах з чорною ознакою» виведе повстанця Ореста – якого плануватиме зіграти сам). До того ж, Роман щиро закоханий в Анничку, що не може не викликати позитивних емоцій у глядача. Нарешті, слід згадати про харизму самого виконавця. В результаті негативний (принаймні, функціонально) персонаж виявився куди яскравішим за схематичного радянського партизана. І тим самим значно ускладнив, а то й вивів на новий смисловий рівень, любовний, а за тим і ідеологічний трикутник.

На хвилі успіху «Аннички», що вийшла 1968 року (прем’єри по всій Україні, фільм-відкриття Днів української літератури в РРФСР, «Золота башта Байона» на II МКФ у Камбоджі, диплом на Міжреспубліканському кінофестивалі) Миколайчук і Івченко за участі Б. Дзюби створили сценарій «Камінна душа» за Гнатом Хоткевичем. Та в його втіленні їм відмовили: мовляв, про Карпати вже знято забагато[7]. Попрацювати разом вдалося лише за кілька років – на «Пропалій грамоті». Фільм «ліг на полицю» – а з ним і надії на велику спільну роботу. Це стало зрозуміло вже незабаром, під час роботи над «Мариною» (1974). Фільм за однойменним твором Бориса Лавреньова оповідав про кохання офіцера і юної рибачки в роки Першої світової війни й революції. Миколайчук мав зіграти головного героя, це враховували вже під час роботи над сценарієм… проте «згори» прийшла заборона. Зрештою Бориса Ізвольського зіграв Володимир Конкін, тож і образ, природно, дістав інше трактування. Іван Миколайчук же зіграв роль епізодичну, хоч і по-своєму символічну. Закохані приходять до офіцерського зібрання; обурені появою в своєму колі «дівки з рибацького поселення», присутні йдуть – і тоді за командою диригента вистава розігрується для одної молодої пари. Втілив його Миколайчук – і як тут не згадати і про музичну обдарованість актора, і про те, що Леонід Осика у спогадах про роботу над «Камінним хрестом» означив його саме як «диригента», «камертон» [8]! І, можливо, саме «камертона» не вистачило «Марині», щоб вийти за рамки не надто глибокої любовної історії.

Не судилося Миколайчукові зіграти головну роль і в третьому (точніше, другому) фільмі «жіночої трилогії» Бориса Івченка – в «Олесі» за повістю Олександра Купріна (1970). Щоправда, тут ще з причин виробничих: Олесю мала грати Галина Польських, Порошина – Миколайчук; проте акторку не затвердили на художній раді, і героїню зіграла Людмила Чурсіна. Змінився і виконавець головної чоловічої ролі: ним став ленінградський актор Геннадій Воропаєв[9]. В «Олесі» Миколайчук не знімався – хоча, як бачимо, мав стосунок і до цього фільму Бориса Івченка.

«Жіноча трилогія» могла бути тетралогією. «Інга» – таку назву мав сценарій з направду драматичною долею, що його випало втілити Івченкові. Не без участі Миколайчука: говорячи про відлучення актора від творчості у випадку з «Мариною», зазначимо, що він продовжував зніматися – зокрема зіграв головну роль у Бориса Івченка. Серед більш чи менш маловиразних «портретів сучасника» своє місце зайняв і Олексій Луганов з «Інги». На екрани, щоправда, фільм вийде під іншою назвою, і, мабуть, невипадково, бо «жіночі» фільми для Бориса Івченка, як і для його батька, ставали різною мірою успішними. Ця ж робота була поразкою.

«Коли людина посміхнулась» присвячений проблемі подолання психологічної кризи після втрати близької людини. Сталося так, що ця тема зрезонувала з подіями у житті самого режисера: над стрічкою працював його батько, Віктор Івченко. Саме він обрав роман «Четвертий розворот» Петра Лебеденка і разом із Юрієм Пархоменком написав сценарій «Інга». Йшлося про подвійну трагедію: після загибелі пілота і стюардеси осиротілими лишились юна дружина Інга і чоловік Олексій (також пілот) із сином. Молода вдова важко переживає втрату, і Олексій допомагає їй повернутися до життя; поступово між ними зароджується нове почуття. Після затвердження сценарію Віктор Івченко вилетів до Ростова, на вибір натури – і там передчасно помер через інфаркт. Сценарій передали Сергію Параджанову (ймовірно, директор кіностудії Василь Цвіркунов намагався так допомогти опальному режисерові), і той переробив його і назвав «Ікар», увівши відповідний міфологічний мотив. Проте Держкіно УРСР не затвердило сценарій і наказало кіностудії замінити режисера й повернутися до початкової концепції. Проєкт потрапив до Івченка-молодшого, який щойно завершив «Пропалу грамоту», і чимала частина її акторського складу перейшла до нового фільму: Олексія втілив Миколайчук, Інгу – Земфіра Цахілова, загиблу дружину Олексія – Галина Довгозвяга, лікаря Люпіна – Федір Стригун тощо[10]. Команда, що блискуче зіграла в «Пропалій грамоті», чесно виконала свої ролі в новому фільмі, проте його це не врятувало. Попри драматичну, потенційно близьку кожному тему й окремі вдалі моменти, «Коли людина посміхнулась» не запропонувала ні цікавої історії, ні живих характерів. Загалом, за спостереженням Лариси Брюховецької, Іван Миколайчук так і не створив на екрані «образ сучасника» – мабуть, і тому, що вдалі фільми відповідного напрямку тоді в українському кіно були рідкістю, і тому, що в тодішню сучасність актор не вписувався[11]. Цікаво, що подібне було і з Борисом Івченком: всі кращі його роботи показують минуле, з символічним, а то й міфологічним, виміром; «радянська» ж дійсність в його роботах поставала сірою і нещирою.

«Пропала грамота»: режисерсько-акторська співдружність

Але повернемося у 1971 рік. Саме тоді Іванові Драчу на студії Довженка, де виникла ідея створити цикл фільмів за «Вечорами на хуторі біля Диканьки», замовили сценарій за «Пропалою грамотою». Гоголя Драч доповнив Квіткою-Основ’яненком, Кропивницьким, Стороженком, фольклором, зберігши при цьому гоголівський настрій. Сценарій із вдячністю прийняли та передали Віктору Гресю. Втім, стосунки між режисером та студійним керівництвом не склалися: заплановану музичну комедію він потрактував по-своєму, в більш урочистому, сповільненому ключі, як історію в дусі національного романтизму[12]. І от, як пізніше згадував Борис Івченко: «1972 рік. Я в Москві. Раптом дзвінок директора студії В. Цвіркунова — захворів режисер, а через десять днів треба почати зйомки «Пропалої грамоти». Через п’ятнадцять хвилин передзвонюю йому – згоден, якщо головну роль гратиме Миколайчук». І, хоча молодий актор мало відповідав уявленню про статечного немолодого героя повісті, поставлене в ситуацію авралу студійне керівництво погодилось. Моментально був написаний режисерський сценарій. «А вже через п’ятнадцять днів ми приїхали до села Красногорівки, що стоїть на Пслі, і розпочали зйомки. І знов, як в «Анничці», знімали по порядку, сиділи на березі до пізньої ночі, обговорювали наступну сцену, а великі співачки наші Ніна Матвієнко, Марія Миколайчук та Валя Ковальська такої виводили, що, здавалось, вся Україна слухає» [13]. Про дивовижну атмосферу, що в ній народжувався фільм, згадували і «сільські співачки»-тріо «Золоті ключі» Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська[14] і Марічка Миколайчук, сценарист Іван Драч[15], «побратим козака Василя» Федір Стригун[16].

Іван Миколайчук опинився в центрі зйомок. По-перше, за спостереженням колишнього студійного редактора Віталія Юрченка: «Це був фільм, де все було підпорядковано головній ролі: драматургія, музика, акторський ансамбль. Усе працювало на цей образ, розкривало його всебічно і повною мірою, і через цей образ усе набувало і виявляло свій зміст» [17]. По-друге, за свідченням учасників зйомок, актор виступав також фактичним співрежисером[18]. Як зауважив Віталій Юрченко, Івченко і Миколайчук запропонували свої бачення стрічки і в роботі йшли до компромісного варіанту, тож постав зразок своєрідного різновиду авторського фільму, водночас режисерського й акторського[19]. Іван Миколайчук пропонував різні художні ходи, імпровізував і, головне, за свідченням Івана Драча, «приніс у фільм своє, чисто народне ставлення до Гоголя» [20].

На студії фільм прийняли тепло. Були, щоправда, окремі зауваження від художньої ради студії і Держкомітету УРСР по кінематографії (а коли їх не було?), переважно дрібні і для радянського фільму зрозумілі: скоротити молитву, кілька планів пиття горілки тощо; цікавішими були два інші, котрі передували пригодам в імперській столиці вже не козаків, а кінематографістів: «перетонувати репліки цариці і оточення в Петербурзі з німецьким акцентом» і «на в’їзді козаків у Петербург замінити марш іншою музикою». А далі була Москва, куди за тодішніми правилами повезли здавати готовий фільм. Там фільм також дивилися тепло – аж до петербурзьких сцен з їхнім іронічним образом імперської влади. Було дано вказівку внести ряд змін – від того самого перетонування реплік цариці й оточення українською до… яскравого прологу-обрамлення в стилі бурсацького театру; суть змін зводилася до того, щоб знизити градус іронії щодо імператриці й подати всю історію як вигадку-побрехеньку. Втім, і в такій формі фільм лишався надто сміливим, тож його вилучили з прокату на довгі дванадцять років[21], та й до того дозволили показувати лише на республіканському рівні, за найнижчою категорією[22]. «Так і пропала наша «Пропала грамота» майже на п’ятнадцять літ». – згодом резюмує режисер[23]. До речі, не прийняли фільм – принаймні, тоді – і деякі симпатики: надто вже несподіваним виявився запропонований кіно-Гоголь[24]. А бувало й інакше: так, Сашко Лірник, якому в дитинстві пощастило потрапити на сеанс фільму, в інтерв’ю нашому журналу розповідав: «Пропала грамота» стала для нього еталоном, на який він взорується досі[25].

Направду, попри всі заборони, фільм таки переміг. Сьогодні він входить до числа вітчизняних стрічок, які можна вважати «культовими». Адже пропонує образ національного героя – героїчного і водночас близького, народного і в той же час по-своєму сучасного. І національної історії, з її внутрішніми і зовнішніми драмами протистояння сильнішому, зрадництва, поразок – та подолання їх гідністю, єдністю, оптимізмом і… гумором.

Борис Івченко і сценарії Івана Миколайчука

У творчих стосунках друзів-кінематографістів була ще одна цікава грань: втілення Івченком Миколайчукових сценаріїв. Спроб таких було дві, і обидві, на жаль, невдалі – проте на певну увагу заслуговують. У 1978 році виходить «Під сузір’ям Близнюків» за сценарієм Івана Миколайчука й Ігоря Росохватського, за мотивами повісті «Гість» останнього.

Фільм розповідає про втечу з лабораторії Сигома – такого собі кіборга з потужним інтелектом і надможливостями, що перед виконанням важливої місії в космосі вирішує дослідити людей. Цікаво, що й тут знявся Миколайчук – у крихітній ролі пілота літака, такому собі камео (а може, Івченко дав можливість трохи підзаробити опальному другові, що вже роками отримував лише поодинокі, не надто значущі ролі).

А в 1983 році Миколайчук створює сценарій «Небилиці про Івана, знайдені в мальованій скрині з написами», що його автор означить як «народно-романтичну небилицю». Текст з низки новел розповідав про пригоди Івана Калити, народного мандрівного філософа й хитруна. Тут як ніде виразила себе народна підоснова Миколайчукового хисту, причому в особливому, рідкісному тоді її варіанті – західноукраїнському (фільми на «карпатську» тематику не мали настільки потужного фольклорного шару). Після довгої складної історії зі студійним керівництвом (сценарій спершу прийняли з ентузіазмом, потім ідеологічні вітри перемінилися, і лише «перебудова» відкрила йому дорогу) автор взявся за постановку. Проте здійснити її не встиг[26]. Смерть друга стала для Івченка страшним ударом. Але й тут він показав себе відданим товаришем, взявши на себе втілення останнього Миколайчукового сценарію. На жаль, фільм виявився невдалим – настільки, що Марія Миколайчук попросила зняти ім’я чоловіка з титрів фільму як далекого від задуму.

Творче побратимство Миколайчука й Івченка – окреме яскраве явище української кінокультури. Не менше, ніж самі створені ними фільми, воно несе в собі дух тих незвичних часу та місця – 1960– 80-х на Київській кіностудії.