Споживаючи природу. «Полтава-Док»
Олександр Саква
Людина зробила фатальну помилку, коли вирішила,
що може відділити себе від Природи.
Володимир Вернадський
За два тижні до відкриття Х Всеукраїнського екологічного фестивалю документального кіно «ПолтаваДок-2021» в місцевих ЗМІ пройшла скандальна інформація про мера Полтави Олександра Мамая. Він витратив з міського бюджету 2,4 мільйона гривень на подарунковий набір для першокласників, де родзинкою – з написом «З турботою про майбутнє – Олександр Мамай», була іграшка, що нагадувала бичка. Він співав російською мовою про Новий рік (?), а його вбрання викликало в школяриків алергію! Така звістка на перетині патріотизму й медицини наперед зняла питання про підтримку екологічного фестивалю міською владою. Що й підтвердилось! Жодної гривні на кінофорум за 12 років його існування мерія не надала. А навіщо? Адже навіть 1 вересня Мамай вітав дітей російськомовним мультиком «Маша і ведмідь» – морок «турботи» про майбутнє.
Та ювілейний «Полтава-Док», попри тупу байдужість мамаїв, відбувся! Й засвідчив свою нагальність, зростаючий рівень, збільшення кола учасників. За два дні глядачі безкоштовно подивилися 50 стрічок. Журі на чолі з кінодокументалістом, лауреатом Шевченківської премії Михайлом Ткачуком визначило переможців серед фільмів усіх років форуму, кращу режисерську й операторську роботу, лауреатів 2021 року, вручило спеціальні призи за розкриття єдності людини й природи, патріотичне спрямування картини, найкращий дебют та відзнаки тематичного штибу.
Огляд конкурсу почну з робіт активно діючого кінооб’єднання з Житомира, що подало 10 стрічок про костели, замки, палаци, історико-культурні заповідники. Вони звернули на себе увагу акцентами на єдності «генія місця» – природного середовища, та архітектурних споруд і палацово-паркових ансамблів. Водночас у їхніх стрічках живе сум і тривога за сучасний стан пам’яток, звучить нота зобов’язань людини за збереження унікального – в природі, і в рукотворному світі. В Природи ж один захист – краса, і добре було б додати до неї ще й дбайливу людину.
Вдалий ракурс теми натхнення довкіллям обрав Денис Зозуля з Полтави. Він шукає і вповні оволодів здатністю віднаходити кіноеквіваленти мистецьким світам живописців – зокрема, Анатолія Лавренка та Володимира Бенфіалова. «Палітра вібрацій» Лавренка і образотворчий концептуалізм Бенфіалова знайшли в його фільмах тонке, точне й збагачене відтворення.
Загалом «Полтава-Док-2021» приємно здивувала ємністю тлумачень номінації «Мистецтво жити», де поняття екології поширилося на психологічний та соціальний обшир людських почувань. Журі зацікавила спроба Костянтина Холодняка – автора фільму «Більше ніж гра», з’ясувати джерела жаги до електронних командних ігор – як і наслідки цього повального захоплення. Адже кіберспорт сьогодні вже не підлітковий «грайливий бізнес» і, тим більше, не розвага. Це індустрія, що рекрутує тисячі молодих людей, бо й сам стринінг видовища (тобто, відеотрансляція гри наживо в режимі реального часу) став вагомим чинником масової вербовки неофітів віртуальної пристрасті. Самі ж геймери – гравці в кіберспорті, фанатично залежні від свого заняття, а їх самоізоляція рве всі соціальні зв’язки людини-громадянина. Та до честі Холодняка, бачачи всю серйозність проблеми, він не поспішає з повчаннями й вироками. Його камера уважно вислуховує всіх – гравців, прихильників гри, стурбованих батьків несамовитих геймерів. І враз – злива екранних сплесків боротьби, тріумф і розпач, що кличе до нових звитяг. Явище неоднозначне – таким склався й фільм. Думати ж про побачене – глядачам.
Неперевершено показав себе шестиразовий (!) переможець фестивалю Дмитро Вовк, що і тут виборов дві найвищі нагороди – за найкращий фільм усіх років форуму та операторську майстерність. А його «харчові» картини – «Медовий ранок», «Весільний коровай» та «Борщик у глиняному горщику» – вразили неймовірно. Такого «смачного» кінодослідження зустрічати не доводилося. Феєрія приготування страв в автентичному національному форматі – тут і традиції, і вірування, і культурно-народний спадок. Ось Катерина Порскало з Опішні випікає весільний коровай – «діло трудне» й, почасти, чаклунське. Важке, бо Катерина випікає короваї до 12 кілограм – «огрядні» мов дорожні скрині. А ворожба їй необхідна, бо справа втаємничена й тягнеться з глибин віків. Весільний коровай – ритуальний священний хліб, яким причащають усіх гостей, починаючи з батька-матері. В піч подається з молитвою, а вчиняється з піснею. Оздоблюється сонечками, пташками, гніздечками, калиною, житом, барвінком – і то все неспроста, бо то є символ і побажання – краси, любові, вірності, діток, статків і щастя. Таїнство й Диво – весільний коровай! Тому й сама Катерина врочиста, святково вбрана, хоч робота важка й на всю ніч. Але й коровай молодятам один на усе життя!
Дмитро Вовк – розумний режисер і чудовий оператор, знімає делікатно й залюблено, серйозно й з довірою до звичаїв і прикмет випікання хліба, пасок, здійснення медозбору чи виготовлення ляльок-мотанок. Його язичництво природне, схиляння перед красою й цінністю народних умінь щире й святе, а тому – діє!
Бентежними були питання, що поставали у глядачів під час екологічного кінофесту – до всеосяжних включно. Скажімо, чи відповідає сучасна людина перед ящірками чи медузами за свої дії на планеті Земля? Пам’ятаю, моя бабуся показувала мені хвощ і папороть, промовляючи: тварини їх не їдять, це Природа готує корм для тих, що прийдуть після нас (а в тому, що людство йде до самознищення, бабця не сумнівалась).
Тож на антилюдські прояви в історії, політиці й соціальному бутті новітнього часу фільми фестивалю вказували настійливо. П’ять таких свідчень, створених творчим дуетом полтавчан Юлії Борисенко й Віталія Сігіди, отримали призи за вдалий дебют та «пошукове дозвілля, що слугує пробудженню та вихованню історичної свідомості і патріотизму». Як діють ці кінодокументалісти? Глибоко й всебічно вивчають відомі в загальних рисах епізоди Другої світової війни, що бентежать їхню уяву й свідомість, їдучи велосипедами на місця подій і реконструюючи минуле, очищаючи його від радянських брехливих тлумачень і нинішнього спотворення історії Кремлем. Так, долаючи сотні кілометрів, вони діставались Києва («Хрещатик 1941-го») й Харкова («Злочини НКВС. Харків 1940»). Ведуча Юлія Борисенко задає стрімкий темпоритм оповіді, а ємний, міцно збитий монтаж владно тримає глядацьку увагу, бо правда завше проймає серце і розум. Фільми будуються на кіноархівних матеріалах та фрагментах ігрових стрічок, і цей візуальний та смисловий синтез тут виглядає переконливо та виразно.
«Хрещатик 1941-го» розставляє всі крапки над «і» в бридкій операції НКВС з підриву 900 житлових і адмінбудівель в серці Києва на початку війни – разом з людьми, що на момент диверсії там перебували. Бо відступ своїх військ вождь дозволив лише за умови виконання Постанови ЦК ВКП(б) про режим «випаленої землі». Цією землею в столиці України людці визнали Хрещатик. Чому? Бо тут, за передбаченням енкавеесників, мав заселитися старший офіцерський склад вермахту. Та не встиг: 19 вересня німці входять у Київ і починають розмінування (хроніка зберегла кадри як німецькі мінери виносять десятки ящиків з вибухівкою з приміщень). Тому підриви на Хрещатику починаються вже через 5 днів після здачі міста. Радянськими мінами підвали будинків були нашпиговані (їх спецслужбісти, криючись від мешканців, ще в серпні занесли під виглядом таємних архівів). А на дахах будівель виклали сотні пляшок з горючою сумішшю, яка стікала після вибухів, не лишаючи жителям шансів на порятунок. Скільки їх загинуло у вогні, невідомо, а ось житла позбавились 50 000 сімей. Адже Хрещатик від радіокерованих вибухів горів кілька днів, водонасосні станції сталінські служки завбачливо підірвали, а пожежні шланги понищили (їх для тушіння міста доправляли з Берліна літаками, і кияни разом з окупантами гасили палаючий центр). До слова: партійна й міська «номенклатура» вчасно покинула місто, а гітлерівці після диверсій для остраху розстрілювали простих людей. Зрештою, аби далі не розповсюджувалося вогняне пекло, німці зустрічними підривами будинків зупинили пожежу, створивши мертву зону.
Далі автори фільму переносять розповідь у Харків, де наркомат убивць діяв у той же нелюдський спосіб (хіба що йому вдалося першим вибухом знищити кількох офіцерів вермахту і командира дивізії генерал-майора Георга Брауна). А потім німці глушили приймаючі антени і вибухові прилади не спрацювали, що врятувало життя багатьом харків’янам.
Ще одна підла сторінка історії радянської польової інквізиції показана у стрічці Юлії Борисенко й Віталія Сігіди «Злочини НКВС. Харків 1940». Йдеться про розстріл 13000 жертв, серед яких було 4100 полонених поляків, захоплених після окупації Західної України радянськими військами на виконання ницого пакту Молотова-Ріббентропа. В руках ведучої – копія документу КДБ УРСР, виданого вже в 1969 році, що наполегливо рекомендує активно дезінформувати населення щодо знищення ні в чому невинних людей, розповсюджуючи брехню, немов це гітлерівці розстрілювали дезертирів своєї й союзних армій, а також померлих від інфекційних хвороб (адже в кожному похованні під П’ятихатками знаходили рештки 500-700 осіб). А вже в 1970-ті на тих могилах побудували санаторій КДБ, і обнесли місце злочину парканом. Поховання заливали хімічними розчинами і бетоном, спалювали в огні. Та це вбивцям не допомогло. «Правду ніяким полум’ям не знищити – ані тоді, ані зараз», – каже Юлія Борисенко і додає: «Хто хоче в СРСР – приїдьте сюди і покайтеся за своє бажання!».
Стрічка відтворює жахкий конвеєр смерті: в шаленому темпі до краю ями одного за одним ставлять приречених і стріляють в потилицю – і так зрання до пізньої ночі. (Один з убивць на прізвище Блохін, що власноруч стратив за війну до 15 тисяч (!) жертв, став генералом. А всі кати отримували грошові винагороди).
Ці фільми – екологія історичної пам’яті в дії. Пошукова компетентність і громадський темперамент авторів стрічок дозволяє їм виявляти єдину природу радянщини, її людиноненависницьку суть, несумісну з гуманістичними ідеалами, не кажучи вже про християнські. Дісталося й сучасному лицемірству Москви, адже під Харковом нищили не лише поляків, а й українців та білорусів, яких Кремль називає нині «братами». Чітко фіксують стрічки і незмінний принцип чекістської злочинної «філософії»: чим більш знавісніла брехня – тим легше «маси» в неї вірять. Тож глядачам вирішувати: Геббельс вчився в сталінських катів чи енкавеесники взяли за приклад тактику фашизму?
Ці історичні кіноекскурси вміло зносять загати московської пропаганди й олжі, та гібридна наруга Кремля посилюється і в двобої правди і кривди пошуковцям ще не раз знадобляться їхній талант, інтелект й вірність темі. Та будь-які творчі зусилля цих двох юних митців того варті: люди прагнуть істини, як би глибоко й підло не ховав її ворог.
Наостанок згадаю стрічку Дмитра Вовка «І в краплині відобразиться океан», що стала поетичним символом «Полтава-Доку». Це прекрасний фільм про те, як з джерел і потічків набирає силу ручай, що, вбираючи нові притоки, перетворюється в річку, шириться, летить з водоспадів, повноводно й потужно несеться в море, де своєю чергою впадає в океан. Так і полтавський форум кінодокументалістики міцнів і захоплював все нових учасників, однак…
«Полтава-Док» живе на чистому ентузіазмі. Заснував фестиваль та віддано його продовжує Олександр Калашник, якого в цій справі підтримував старший брат Віктор Павлович Калашник – режисер кіностудії «Білорусьфільм», що, на превеликий жаль, недавно пішов засвіти. Всю дистанцію кінофоруму пройшли з Олександром Павловичем багаторічний директор «Кіновідеопрокату» Полтави Микола Січкар та еколог, кандидат біологічних наук, очільник обласної організації Українського товариства охорони природи Наталія Смоляр. Художнім куратором фестивалю є кінорежисер, народний артист України Борис Савченко. В цілому ж це майже родинний проєкт, бо всі роки в ньому працюють донька Калашника – Ірина й дружина – Наталія Вікторівна. На закритті 10-го «Полтава-Доку» Олександр Павлович оголосив, що це останній форум, бо долати «полтавську пустелю кінематографа» далі немає сил. Та йому ніхто не повірив, адже Калашник і сам прохопився: «Ніколи не покидайте кіно – в ньому бринить людська правда!»
Полтава – Київ