Дзеркало бессарабської еволюції

Юлій Швець

Справжній сюжет МКФ етнографічного документального кіно «ОКО» (Об’єднання Креативних Особистостей) зав’язується двісті років тому, коли етнічні болгари, гагаузи, албанці, під проводом православних священників, цілими селами втікаючи від турецького геноциду, засновують на приєднаних до Російської імперії територіях по річці Дунай свої поселення. Прибульцям даються значні преференції, зокрема, звільнення від податків та військової повинності на десятки років. Таким чином протягом століття північна імперія виводить стійкий «сорт» політично лояльних мешканців Бессарабії, безмежна вдячність яких благодійникам передаватиметься з покоління в покоління [1]).

Тож можна лише уявити, скільки енергії треба було мати, скільки герметичних дверей потрібно було відчинити, аби бессарабська еволюція почалася, і замкнутий консервативний потяг «милої Болгарії» зрушив з місця до станції «український простір» – до хоча б найменшої асиміляції в новітні культурні процеси при збереженні етнічної багатовекторності й своєрідності бессарабського мультикультурного регіону. «Єднаймося, не уніфікуймося» – піонером глобальних пе ретворень у прикордонному містечку Болград (за 250 км від Одеси) стала етнограф-фольклорист Тетяна Станева, котра зуміла переконати Держкіно і УКФ, Одеську обласну раду й адміністрацію містечка на чолі з мером Сергієм Димитрієвим (той прийняв пропозицію одразу), що час для соціокультурних зрушень настав. І їх інструментом повинне стати кіно – етнографічне, антропологічне, документальне – яке задля збереження й примноження спільного культурного багатства винесло би дилему етнічної «варіативності-замкнутості» на світ Божий. Минулого року через пандемію кінофестиваль відбувся онлайн. Нинішній же, де було показано 60 стрічок із 42 країн, мав усі риси професійного форуму.

Центром його стали й мистецькі явища, й різноманітні культурні «активності»: виставки «Болгарський дух півдня України» та «Корені», майстер-класи народних ремесел, спілкування фольклористів-етнографів з кінематографістами, пресконференції та панельні дискусії на актуальні теми (зокрема, традиція, дискримінація, політичний контекст тощо), дефіле народного традиційного одягу, майстер-клас народного танцю, арт-пленери.

Така «культурна експансія» у фестиваль документального кіно цілком зрозуміла, адже в журі на чолі з Володимиром Войтенком та журналістів столичних ЗМІ була змога подивитися всі стрічки на ютуб-каналі, а три локації (великий екран на центральній площі та два в міських закладах культури) призначалися переважно для місцевих глядачів. Вони не завжди додивлялись стрічки до кінця (бо не розуміли ні англійського, ані українського титрування), але частина найбільш стійких зоставалась – намагаючись якщо не зрозуміти, то хоча б візуально відчути повсякденне життя великих і малих міст, побачити відображення власного життя в житті інших етносів, народів, спільнот. І в останній день покриті домотканими килимками («фішка» фестивалю) лави на центральній площі перед великим кіноекраном були заповненими – сучасне мистецтво наздоганяло традицію.

Переможцем національного повнометражного конкурсу журі обрало повний цікавих спостережень «Будинок» Тетяни Кононенко та Матільди Местер про будні мешканців і самої конструктивістської споруди Держпрому в Харкові. Фільм про найактуальнішу проблему регіону «Брудні води Дунаю» Всеволода Ананьєва переміг в національному короткому метрі. Не за песимістичний, як зазвичай, а «за життєствердний портрет українки в світах» спеціальний приз дістався Олені Федюк за «Італійський щоденник Ольги». Володарем призу глядацьких симпатій став «Ткацький шлях» Лесі Воронюк (традиційне ткацьке ремесло сьогодні), друге та третє місця отримали відповідно «Вусатий фанк» Олександра Ковша (про джерела пісенної масової культури України 70– 80-х ХХ століття) та «Над землею» сірійця Сомара Афіфа Ага (про сірійську війну, яка легко екстраполюється на сучасну ситуацію на Донбасі).

В міжнародному повному метрі переміг фільм мексиканця Сержи Петро Роса «Лабірин Йоеме» (про екологічну проблему зневоднення річок). Спеціальний приз «за силу духу й прагнення свободи» отримала бразильська стрічка Девіда Берт Джоріс Дерта «Село опирається» (гострий конфлікт місцевих жителів і центрального уряду через землю). «Архо-Афарська торгівля сіллю на Північному Сході Ефіопії» Тілля Якоба Фредеріка Троєра нагадала рідний чумацький шлях і викликала симпатії журі в короткому метрі. Спеціальний диплом за особливий погляд «у цивілізаційному діалозі культур» отримали «Електронні листи моїй молодшій сестрі» Соломона Меконена.

Закінчився останній день «великого екрану на краю світу» традиційним болгарським танцем хоро далеко за північ. Фестиваль, що задумувався як документальний кінодіалог етнічних світів, став багатошаровим мультикультурним явищем, в якому події примхливо монтувались, вбираючи в себе багато ексцентричних і традиційних сюжетних ліній. Можливо, не всі переживуть перевірку часом, але одна з них, безсумнівно, стане концептуальною. В маленькому Болграді команда ентузіастів дозволила собі не лише напади провінційної меланхолії та прустівський погляд на втрачений час і містом, і людьми, а й наповнену креативною енергією цілком сучасну спробу виховання глядача та відродження культури відвідування кіно. І проявилось це, зокрема, в долучені всіх бажаючих не лише до масових переглядів під відкритим небом, а й до професійних дискусій після переглядів – фантастичне відчуття, ніби потрапив на кінофорум не в донедавна забутому Богом Болграді, а, принаймні, в Локарно.

Вересень 2021, м. Болград