Володимир Богатирьов: часом відчуваю себе до певної міри динозавром
Володимир Богатирьов (н. 21.06. 1955 в м. Калач-на-Дону Волгоградської області) – відомий театральний педагог, режисер, сценограф. З 1959 року і донині проживає в Україні. Закінчив Київський державний інститут культури ім. О. Корнійчука (Рівненський культурно-освітній факультет). З 1976 року – викладач на кафедрі режисури та майстерності актора в alma mater. Кандидат педагогічних наук, завідувач кафедри театральної режисури. Постановник і сценограф більше 40 вистав, автор наукових публікацій, навчального по сібника «Сценографічний образ вистави» (2017 рік). За 45 років випустив сотні відомих акторів та режисерів драматичного театру, багато з яких відзначені званнями.
Бесіду веде Юлій Швець
– Володимире Олександровичу, ви почали викладати більше тридцяти років тому. Як за ці роки в театральній педагогіці змінилось те, що називають «повітрям часу»?
– Я почав викладацьку роботу зовсім юним – в 21 рік, минуло 45 років – вже немає радянської імперії, немає чергових з’їздів партії, виросло ціле покоління, яке не знає, що святкували 7 і 8 листопада – «повітря часу» змінювалось і продовжує змінюватись еволюційно і революційно. Це велика і непроста історія країни, людей, мистецтва і, зрозуміло, – театральної педагогіки. Одним словом це важко охарактеризувати, змінилися цінності, ідеали, очікування тих, хто приходить навчатися професії актора і режисера.
– Одна з причин, чому люди ходять в театр, – це бажання побачити щось, що являє собою дещо більше ніж життя. Ви хочете бачити на сцені «життя» чи щось інше?
– Хочу бачити на сцені живий театр, а не розфарбовану мумію, загримовану під сучасність.
– Якими зразками театру – світового та українського – ви надихаєтесь?
– В мене є фундаментальні професійні враження про драматичний театр. Мені пощастило навчатися у ЛГІТМІку (тепер Санкт-Петербургська академія театру, музики і кіно). Зараз завдяки Інтернету – більш доступні зразки світового театру – німецького, англійського, театру Франції, Нідерландів, Прибалтики. Радують сучасні експерименти і пошуки молодих режисерів в Україні, ідей та вистав для натхнення багато.
– В умовному 2000 році все кудись рухалось (на мій погляд), і комусь навіть здавалось, що попереду в акторської та режисерської професії велике майбутнє. Наш час відрізняється відсутністю ілюзій. Всі бажаючі прагнуть «пришвидшити життя», прочитати Шекспіра за один вечір, акторству навчитись за три місяці. Що ж утримує театральну педагогіку на плаву? Ілюзії? Інерція? Щось іще?
– Театральна педагогіка – це наука про професійну освіту акторів і режисерів, вони будуть потрібні до того часу, поки буде жити театр як мистецтво про людину й її місце в цьому світі. За два тижні чи за дві години майстер-класів можна сформувати якісь вміння, розкрити якісь обдарування в людині, якості, що в ній закладені. Мені теж трапляються такі оголошення про курси, які за два місяці за ваші гроші видають вам дипломи актора міжнародного зразка, тепер це називають сертифікати.
– Чи не вважаєте ви швидкість, з якою розмножуються акторсько-режисерські курси й факультети, неприродною?
– Це позитивно в тому сенсі, що розвиває акторські здібності в людини, до певної міри стимулює розвиток креативності, а негативно, що наявність сертифікату розкручує в людей те, що Станіславський називав «войовничим дилетантизмом». Це – найстрашніше явище в будь-якій діяльності, коли насправді не вміє, і не знає, але думає, що вміє і знає.
– Наскільки болісно відбувалася зміна педагогічної свідомості при переході від «інституту культури» до засад професійного театру? Яких змін зазнала концепція викладання? Які нові проблеми при цьому виникли? Чи змінилися критерії відбору студентів?
– Критерії професіоналізму в самодіяльності і в професійному театрі – однакові, саме вони складають основу творчої свідомості. Болісно це було не для викладачів – бо вони, як працювали за програмами театральних вузів, так і продовжили за ними працювати, а для випускників – бо їх з дипломами інституту культури професійний театр не приймав, або приймав, як другосортних. Концепції викладання – орієнтація на професійний театр мирно співіснувала з театром аматорським і театром-студією, чим суттєво відрізняється від елітарної позиції провідних театральних вузів. Критерії не змінились, змінився контингент – раніше на одне місце на акторську спеціальність було по 100 вступників, можна було вибирати. Відсутність бюджетних місць, запровадження платної форми навчання, інші фактори соціального характеру привели до того, що ми приймаємо практично всіх, хто здатний платити за навчання.
– Яку якість вважаєте головною для театрального педагога?
– Терпіння і віру в талант свого учня. Квітка не розцвіте швидше, коли щодня її смикати за голівку. Те, що закладено природою, має розвинутись і зміцніти природнім шляхом.
– В чому секрет педагогічного підходу до майбутнього творця й чи є у вас фірмовий метод роботи зі студентами?
– Секретів немає. Я намагаюся полюбити кожного зі своїх учнів, знайти в ньому той талант, який закладений в ньому Богом і батьками, допомогти розвинути його і спрямовую цей розвиток.
– Ви схильні до диктатури чи до більш поміркованого керування навчальним процесом? Стосунки зі студентами у вас відкриті чи зберігаєте дистанцію?
– Я сумбурний ліберал, люблячий і вимогливий. Кого любиш, від того і вимагаєш по максимуму – ти ж знаєш, на що він чи вона здатний. Дистанція часом буває, але з віком вона стає вже об’єктивно даною. Психологічно – намагаюся бути максимально відкритим і щирим, адже в театрі глядачів приваблює саме це.
– Ви починали свою діяльність як викладач сценографії, навіть написали підручник з цієї дисципліни. Чи влаштовує вас нинішній рівень сценографічної культури? Ви відслідковуєте виставки сценографії чи більше енергії віддаєте режисурі?
– Сценографія сучасного театру і майже кожної вистави не перестає мене дивувати, тому що постановочні можливості сценографії зросли надзвичайно. Тепер проблема не у втіленні, а в наявності ідеї для втілення. Я продовжую цікавитися театральним процесом і розвитком сценографії, але вже без фанатизму.
– Як вам здається: популярність професії режисера нині падає чи зростає?
– Популярність безумовно зростає. Тому в режиссуру йдуть люди близьких і далеких професій: актори, музиканти, хореграфи, художники.
– Чи кожен може стати режисером? Чи все-таки це професія, яка здобувається переважно через життєвий і театральний досвід?
– Я знаю, що кожен може зіграти бодай одну роль, тобто відчути себе актором, і, можливо, поставити одну виставу. Режисер – не той, хто каже куди кому виходити, що робити і як говорити, це – інтерпретатор життєвої історії, творець вистави. А для творчості – треба не лише ремесло, а й життєва потреба творити.
– Ви активно ставите вистави у навчальному театрі. Наскільки жорстко дотримуєтесь драматургічного тексту й чи дозволяєте студентам імпровізувати?
– Все залежить від драматургії – в античній трагедії, написаній гекзаметром, не дуже поімпровізуєш. Інша річ – сучасна драматургія з абсцентною лексикою.
– Ви вчите студентів, що режисер – це головна людина в театрі?
– Хто це вам сказав? Головний в театрі – директор (сміється). Я особисто люблю акторів, і намагаюся, за виразом Немировича-Данченка, в них «померти». І режисерам кажу, що головний – актор, бо все можемо зробити тільки через нього. Акторам – що головний режисер.
– Чи спілкуєтеся зі своїми випускниками в процесі їх роботи в театрі?
– Аякже. Завжди приємно, коли в них щось вдається, буває, що звертаються з питаннями і проблемами.
– Кого зі своїх учнів можете назвати своєю педагогічною удачею? Хто достатньо повно реалізувався в професії?
– Є й актори, й режисери, й режисери телебачення, і режисери масових видовищ, і театральні педагоги, й кіноактори. Один був унікальний режисерський курс – вони вже після закінчення вузу збиралися і грали в різних містах свою курсову виставу – «Підступність і кохання » за Ф. Шиллером. Мої випускники працюють в Рівненському, Хмельницькому, Тернопільському, Вінницькому, Житомирському, Волинському, Львівському та Івано-Франківському театрах, і за межами України – у Хайфі, Тель-Авіві, в Португалії та Канаді.
– А що читають і слухають нинішні студенти?
– Мені часом здається, що тільки телефон в навушниках (сміється).
– Що ви думаєте про культурний колоніалізм? Студенти залежні від «формул успіху», які чомусь бачать саме за межами своєї країни?
– Я думаю, що тоді, коли держава по-справжньому буде зацікавлена в розвитку культури і освіти свого народу, коли зрозуміє, що театр – не розвага, а ознака свідомості нації, коли адекватно будуть оцінюватись результати творчої та інтелектуальної діяльності, може тоді щось зміниться. А діти хочуть жити тут і зараз, бо життя дається один раз.
– Чи продовжиться тріумф політкоректності, нового пуританства й нової цензури? Чи їхні базові цінності вже пережили свій зірковий час? Зокрема, сьогодні буйно розцвів «ейджизм». Не секрет, що педагогів поважного віку нині іноді називають «бумерами» (за аналогією зі старими авто) й часто не приховують радості від того, що епідемія їх прибере. Це бажання сильне так само, як бажання зруйнувати пієтет перед старим мистецтвом: нам не потрібні корифеї, Данченки, Ступки тощо. Чи все-таки маятник хитнеться в інший бік і (з приходом нового покоління) нас чекають нові культурні революції?
– Історія вчить, що все розвивається циклічно. Я часом відчуваю себе до певної міри динозавром, особливо коли студенти питають, чи я особисто знав Станіславського… Хтось із арабських мудреців передбачав важкі часи, коли вимруть ті, хто знають і вміють, а на зміну їм прийдуть амбітні й активні.
– Сьогодні, в епоху апатії й тривоги, інколи навіть у посередній виставі, можна зустріти образи, здатні порушити спокій та апелювати до совісті глядача. Чи ви зустрічали настільки сильні вистави в театрі – такі, що здатні перевернути внутрішній світ людини?
– Якщо ви про совість і внутрішній світ динозавра – то це дуже важко перевернути. Мене більше вражає в сучасному театрі цинізм, жорстокість і відвертість.
– Що зараз є найбільшим ворогом театру?
– Цинічний, пересичений і самовдоволений глядач, якому все однаково. Театр не може існувати для самого себе, для обмеженої групи особливо обрарованих інтелектуалів-театралів, це не секта. Але уже і не храм.
– Які імена в українському театрі вселяють надію?
– З українських драматургів люблю Неду Неждану, Наталю Ворожбит, з режисерів – Івана Уривського, Ростислава Держипільского, Дмитра Богомазова.
– Як би ви охарактеризували себе за межами вишу? Ви поважний сім’янин, поет-письменник-філософ, творчий «тусовщик», щось інше?
– Мрію дописати початі книжки і поставити ще кілька вистав. Вдома – я дідусь, чоловік, батько. А часом – тусовщик, який забуває, скільки йому вже років.
– Чи є питання, які ми не порушили, а ви хотіли б на них відповісти?
– Не подумайте, що я соромлюся назвати тих, кого люблю, і чиєю творчістю захоплююсь. З випускників – моя гордість – Іван Данілін, Ігор Ніколаєв, Ніна Ніколаєва, Віка Клещенко-Пилипчук, Марта Левченко, Олексій Титаренко, Ігор Данчук, Андрій Кирильчук, Людмила Натанчук, Микола Карпович, Валерія-Супонькіна-Лагнюк, Станіслав Лозовський, Валерія Олейнікова, Людмила Колосович, Юлія Раденко...