Нетутешній Олександр Логінов. Портрет актора
Олександр Саква
Логінов Олександр Борисович (н. 28.02.1957, Воркута) – актор, заслужений артист України (2018). У 1978 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (курс В. Приймака). У 1978–1984 роках працював у театрі ім. І. Франка, потім в Київському театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра, в театрі «Колесо». З 2006 року – знову актор Київського національного театру ім. І. Франка. Театральні роботи: Хассе – «Три товариші» Е. М. Ремарка (реж. Ю. Одинокий), Бердман – «Санація» В. Гавела (реж. Б. Рихлік); Т. Вінгфілдстарший – «Скляний звіринець» Т. Уільямса (реж. Т. Аркушенко); Лепле – «Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського, В. Васалатій (реж. І. Афанасьєв); Анучкін – «Одруження» М. Гоголя (реж. В. Козьменко-Делінде), Синьйор Капулетті – «Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра; Чертков, людина на станції – «Лев і Левиця» І. Коваль; Генрі Мун – «Скандальна подія містера Кетла і місіс Мун» Джона Прістлі; Принц Конде, цар Олексій Романов – «Урус-шайтан» (автор та реж. І. Афанасьєв); Іван Бичок – «Гімн демократичної молоді» С. Жадана; Лісовик – «Verba» за Лесею Українкою (реж. С. Маслобойщиков); Лікар-Могильник – «Крум» Х. Левіна (реж. Д. Петросян); Тихон – «Комедія на руїнах» М. Кропивницького (реж. П. Ільченко); Вірджил – «Сторонні серед нас» А. Бушковськи (реж. П. Ільченко).
«Я брат твій…» Микола Гоголь.
«Шинель». Глядачі до нього ставляться ніжно і шанобливо. Олександр Логінов з тих митців, чиї сценічні роботи невід’ємні від самого актора, скільки б розум не нагадував, що в основі його професії – удавання. Так от удаваності в грі Логінова не розгледіти: його виконавська техніка вкрай витратна й принципово інша. Вона, за словом Кафки, ближча до соматичного перетворення, коли дух і тіло співмірно формують нову людську сутність. За «сумісництвом» – художній образ, що не розкладається на персонажа і виконавця. Вони злиті до нероз’ємності, а їхня спорідненість органічна як в натуральному продукті – живому й мінливому. Як наслідок – глядач ототожнює героїв Олександра Логінова з ним особисто. А сценічні роботи актора, і далі – мистецька тема, викликають до нього добрі, приязні почуття з долею теплої вдячності за те, чим він нас обдаровує, чим бентежить і в чому несе розраду. Наскільки актор справді йде «від себе», я достоту не знаю, та система Станіславського немов списана з гри Олександра – така відчутна її фахова основа.
Скільки писано й сказано про акторську залежність! Та куди щезають всі перестороги, коли на кін виходить актор-творець, здатний піднести свій образ до явища духу, що і робить театр геніальним винаходом людства. Гадаєте, перебільшую? Жодним чином. Хоч визнаю: пафос – останнє з доречного у випадку Олександра Логінова. Що ж засвідчує його унікальність?
Репертуар Логінова скромний, та кожна роль – перлина, чистої води смарагд. З робіт Олександра в театрі візьмемо три – ті, де актор зовсім різний – так наочніше виявить себе його протеїзм, що не руйнує, а відтіняє єдність «довгої думки» митця.
В наскрізь резонерській п’єсі Ханоха Левіна «Крум», де кожен персонаж – квінтесенція людської вади, а всі вони (крім Матері) напівіснують життям «душ, що не родились», Олександр Логінов карбує образ Лікаря-Могильника, і, немов хірург, розтинає «лімбу» (Мамардашвілі) їхнього скніння у небутті. В режисера вони – театральні маски, суміш естетичних кодів, взятих навмання: від феллінівського карнавального висліду до брехтівського очуднення дії. В підсумку відчуження акторів від матеріалу ролі зведено в квадрат, за якого виконавська екзальтація чергується з манірністю. В цих умовах Лікар-Могильник Логінова – парафраз саркастичної думки про те, що медицина починалася з мертвого тіла – ним і закінчується. Тому Лікар Олександра і вбраний в ритуальний одяг розпорядника церемонії поховання. Актор випадає з постановочного міксу пустих стилістичних знаків, м’яко привласнюючи ідею викриття самоомани навколишніх «блукаючих сомнамбул». Герой Логінова не визнає ілюзій. Правда безжальна, але гідна людини, натомість інфантильність – згубна й принизлива. Так людське співчуття виявляє себе в прямому погляді на ситуацію.
Ще філіграннішою постає акторська техніка Олександра в «Скляному звіринці» Теннессі Вільямса, що й зрозуміло: взаємодія персонажів цієї п’єси-спогаду, за словами автора, – «примхлива як візерунок блискавки в хмарах». Герой Логінова – Том Вінгфілд, драматург на схилку літ, згадує свою юність в сім’ї, кинутій батьком, серед мрійливої мами й сестри-каліки, основним заняттям якої є догляд за колекцією скляних звіряток. Всі троє – Том, Аманда і Лаура, – романтичні «втікачі з дійсності», хоча лагідний деспотизм матері додає нестерпності в становище кожного – немічної доньки, що живе ілюзією та сина – поетапочатківця, змушеного гарувати на взуттєвій фабриці. І ось Вінгфілд-Логінов, повернувшись уявою у часи юності, починає ткати драматичну оповідь, і атмосфера вистави поступово набуває присмаку примарності, ностальгії і неуникного почуття провини – перед сестрою, що переживає душевну трощу, і матір’ю, в тиранії якої Вінгфілд тепер бачить ніжність.
Винні всі – і ніхто не винен. Та Олександр Логінов полишає тему людської недосконалості як надто загальну і шляхом дедалі витонченішого психологічного нюансування нарощує мотив мужності митця перед собою. Прагнучи слави, Том, в силу юначої недолугості, по суті, обібрав рідних, кинув їх напризволяще і втік від родинних проблем. Однак від себе не втечеш: сестра «знаходить» його скрізь і торкається плеча як реальна. Змінити минуле не можна, та його можна розказати іншим – на розсуд і вчасну пересторогу. Чесна п’єса про себе юного – це покаяння Вінгфілда-старшого перед пам’яттю турботливої, хай і нав’язливої матері, чиє дієве добро прискорило розв’язку і всім стало гірше – але це було все ж добро. А в митця є спосіб зведення рахунків з життям – його твір. Цього не дано так званим пересічним людям: їхнє існування не передбачає чернеток – лише «чистовик». І борг драматурга Тома Вінгфільда у виконанні Логінова – передати їм досвід провини й спокути, що не зменшує біль, та у певному сенсі примиряє із дійсністю. Ілюзій більше немає – лише смуток, ніжність до рідних і вдячність життю за гіркі уроки. Пам’ять його більше не палить – гріє. Так актор дістається своєї глибинної теми – людської спорідненості, що нищиться самими ж людьми. Ще один план історії – відповідальність митця за свій вислів як вищий пріоритет. Бо творчість – посвята. І найдорожче тут те, що Олександр йде до цієї максими не через сценічний пафос, а розчиняє послання в тяглому процесі проживання ролі.
Олександр Логінов – актор, що здатен творити сценічний образ як духовну відозву. До таких його робіт належить Анучкін з гоголівського «Одруження». Благальна постать, несміливий погляд, лагідні очі. Їхнє світло долає душевну забитість Анучкіна, і хоч гідності від нього чекати годі, запопадливості в його єстві теж немає. Адже тут домінує пристрасть вищого ґатунку – спрага братерства, мрія бути прийнятим в товариство як рівня. Сказано ж: «Людина людині – свято», і Анучкін-Логінов над усе прагне сягнути рівня таких почувань. А щоб заявити себе, раз-по-раз активує всі свої можливості, аби звернути на себе увагу, що створює мерехтливий, пульсуючий образ на кшталт Акакія Акакійовича Башмачкіна з «Шинелі» Юрія Норштейна.
Цей Анучкін швидко позбавляється бажання одружуватись – Агафія Тихонівна ні бельмеса не розуміє французькою, а без цього все не те, і все не так, що дозволяє йому повністю зосередитись на своєму глибинному душевному запиті. В нього ж манери, обходження – ось і на Сицилії, запевняє Яєшня, спілкуються виключно французькою. Однак туги Анучкіна не помічають, бо комунікація у відставного служивого на нулі. Він абсолютна «річ в собі», що дозволяє Логінову дати глядачеві свій надсюжет персонажа. І цей сюжет всезагальний, хоча вивести його з гоголівського тексту не вийде – це стовідсоткове акторське надбання Олександра. Він грає нутряну жагу свого героя бачити себе в колі рівних (адже ми, дійсно, рівні в зіниці Бога). Жага наївна, однак свята.
І ще одне. Актор цим образом застерігає: так звані «маленькі люди» тому так легко утворюють натовп, що наодинці їм несила тримати буттєвий тягар. Кращі з «пересічних» прагнуть душевної солідарності, покидьки збиваються в зграї. Пафос Логінова в цій ролі – заклик не втратити людину, доки вона ще неухильно вірить: «Я брат твій…».
Та хай у вас не складеться враження, що Олександр зумисне творить сценічні образи в суціль неевклідових вимірах. Він «просто» бачить те, чого не бачать інші: всі ми – навіть ті, що не високої думки про себе, – дивовижні, хоч і не помічають власного випадання з «норми», якої насправді не існує. Та це бачення нічого не міняє у ставленні Логінова до своїх персонажів, бо співчуття й милосердя до людини в актора завжди більше загальносхваленої «вимогливої любові» (Гоголь). Тому так органічно склалася й природно звучить його провідна мистецька, страдницька тема – задавлена істота з живою душею. А цей вимір вимагає від актора граничної зібраності.
«Сцена жорстка, вона випробовує безперервністю», – зауважила якось відома акторка. Ця безперервність, і справді, безжальна до нездар, вмить виявляючи їхню сторонність театру. Та вона благодатна до народжених для гри, здатних сприймати «пропоновані обставини» як свої особисті. Олександр Логінов, сказати б, не виходить з образу ні на хвильку. Чесний професіонал? Це також, однак, головне в іншому. Логінов не чекає на кону галюцинацій, та знає напевне: лише безперервність психофізичного існування породжує справжність акторських почувань в ролі, а відтак переконує глядача в тому, що перед ним – жива людина, і умовність – лише спосіб подачі реальності. Сама ж дійова особа – безумовна. Довіра залу виникає завше як відповідь на справжнє, непідробне, щиросердне. Тому й наполягаю: у випадку Логінова маємо не театр удавання, а мистецтво віри. Не навіювання, а пройняття.
А ще його повна сценічна включеність – умова здійснення виконавського завдання. Скажімо, в тому ж «Одруженні» Анучкін-Логінов палко прагне залучення в життя товариства – хай і підтоптаних женихів. Він не свататись прийшов до Агафії Тихонівни – це його спосіб стинання за визнання своєї присутності в цьому світі. І кожна мить на вагу золота! Анучкін не може змарнувати свій шанс, йому вкрай необхідно довести, як сказав би Бахтін – своє «алібі в не-бутті». Тож демонструє граничну зібраність. В цих обставинах безперервність акторського проживання – носій жаги Анучкіна-Логінова, в чиєму існуванні мета і засіб неподільні. В своєму бажанні бути визнаним рівнею він весь до денця. Анучкін так живе – Логінов так грає: з квантовою неподільністю. Свідомо чи інтуїтивно працює актор в такий спосіб, немає значення, та результат – вражаючий. «Ефект Логінова» полягає в тому, що глядач переносить своє сприйняття сценічного образу на особу виконавця. Вигадка втрачає свою умовність, і на правах дійсності стає духовним досвідом кожного присутнього на виставі. Бо як не вірити тому, що бачиш на власні очі?! Ось воно є, живе і дихає – як його скасуєш? Олександр на сцені – немов природне явище, яке не можна оскаржити. Що ж стосується ролей на кшталт гоголівського Анучкіна, то відкрита беззахисність «іншого» людей обеззброює – як вмить олюднює нас довірливе цуценя, що тулиться до ніг.
Уточню при цьому: сценічні образи Логінова своєю ємністю дуже далекі від елементарних прочитань. Бо, скажімо, в тому ж Анучкіні актор зіграв і Башмачкіна, і Стьопочку Крамарюка Карпенка-Карого, й толстовського капітана Тушина. Він в Анучкіні висловив біль усіх «маленьких людей», чия душа не знаходить шляхів до братерства з рештою світу. «Народи, єднайтесь!» – ледь не прямо закликає Шиллер в «Оді до радості», що породила п’янку мелодію Бетховена, ставши гімном нової Європи. Народи, натомість, ворогують все більше, наближаючи катастрофу. «Я брат твій…» – промовляє до кожного з нас своїм мистецтвом Олександр Логінов, що в неувазі до ближнього бачить Гріх, який знаменує останнє падіння людини. Далі – не тиша: Господній гнів. Хоч Еліот пророчив: світ закінчиться не вибухом, а схлипом. Можемо й не почути.