Любов Колесникова: «Доля не надто жалує мене і, може, тому з мене вийшла добра акторка»

Ангеліна Велика

22 жовтня 2021 року в Чернігівському драмтеатрі ім. Т. Шевченка відбувся бенефіс заслуженої артистки України Любові Колесникової. Вона зіграла одну зі своїх найяскравіших ролей – бабу Соньку у виставі «Вій. Докудрама» Наталі Ворожбит за мотивами повісті Миколи Гоголя. Вистава здобула перемогу на І Всеукраїнському театральному фестивалі «ГРА». У 2018 році режисер цього інтригуючемістичного дійства Андрій Бакіров одержав найвищу театральну відзнаку Мінкультури – премію ім. Леся Курбаса. Коли вперше бачиш Любов Степанівну не на сцені, а в житті, можеш подумати, що це директорка школи, чи тренер гандбольної команди, чи бізнесвумен дев’яностих: сильна, впевнена, активна, незалежна... Коли ж справа доходить до інтерв’ю, дивуєшся – настільки душевно протікає розмова. Здається, на сцені Любов Степанівна має грати бойових жінок, осіб королівської крові і традиційних українських бабусь з домішком відьомської натури. Вона такі ролі грає розкішно, взяти хоча б Секлету Лимериху («За двома зайцями»), бабу Палажку («Кайдашева сім’я») чи Отаманшу («Снігова королева»).

Але поряд з тим вона грає ролі, що здаються для неї неймовірними, – скажімо наївно-простодушну бабу Соньку «Вій. Докудрама», зворушливу до сліз Євгенію «Танго» Славоміра Мрожека. За п’ятдесят років на сцені Любов Степанівна зіграла різнопланових ролей більше сотні. Від драматичних та ліричних до комедійних та характерних.

Її бенефіс присвячений двом ювілейним подіям – 70-річчю, яке акторка відзначила цього року, та 50-річчю творчої діяльності. У 2018 році за роль баби Соньки вона одержала президентську стипендію та звання заслуженої артистки України. Любов Степанівна знімається в кіно. Одна з останніх робіт – роль Палажки в серіалі «Спіймати Кайдаша». Щира, відкрита, ранима та весела водночас.

Монолог. Доволі рано я усвідомила, що хочу бути акторкою і озвучила це мамі. У тринадцять, коли зіграла першу роль – Анну у виставі «Сині роси» за п’єсою Миколи Зарудного в народному театрі в Овручі на Житомирщині. Туди я бігала малою після школи. Сама родом з села Острів, тож дорога до театру була не близькою, доводилось долати чотири кілометри пішки, у спеку і в мороз. Бувало, як занесе усе снігом, що не проїхати, не пройти, а я йшла, бо знаходила там щось своє, не буденне, що стало захопленням на все життя.

Мама хотіла, щоб я була лікарем. За тяжкою роботою в колгоспі, бідністю, клопотами з малими дітьми, їй на мене не завжди вистачало часу, і я жила своїми мріями, тож і поїхала рано з дому. Тепер, на жаль, не часто вдається приїхати, погостити у родичів в селі.

Мій перший театр – Ніжинський. У 1971 році до нас у Овруч приїхав на гастролі театр ім. М. Коцюбинського з Ніжина. Мені тоді щойно виповнилось 19, і я вирішила, що доля дає мені шанс, попросилася до трупи акторкою, і мені не відмовили. Так почалося моє творче життя. Там я пропрацювала сім років, вчилася у хороших акторів та режисерів, зіграла чимало гарних ролей: Варку у «Безталанній» Івана Карпенка-Карого, Оленку у «Голубих оленях» Олексія Коломійця, Вальку в «Іркутській історії» Олександра Арбузова. До Чернігова приїхала у 1978 році. Мене побачив у Ніжині Віталій Рудницький – головний режисер Чернігівського театру, в ролі Маші у виставі «Найщасливіша», і запросив до Чернігова. Пам’ятаю, спочатку театр поїхав на довгі гастролі, а я лишилася на базі, працювати в кравецькому цеху, шила костюми акторам, та по поверненні мене взяли в роботу, і все закрутилося… Дебютувала у ролі Уляни у виставі «Іваном звуть його».

За 50 років у театрі я зіграла більше сотні ролей. Відбулася як героїня, і як характерна, комедійна акторка. Достойними роботами вважаю роль Вальки в «Іркутській історії» Арбузова, Анни у виставі «101-й кілометр» Олександра Галіна, Юнони в «Енеїді» Івана Котляревського. З останніх робіт – роль Мамулі у виставі «Каліка з острова Інішмаан» Мартіна МакДона та баба Сонька у «Вій. Докудрама».

Я вірю, що кожна роль приходить актору в потрібний час, з якоюсь метою, щоб він щось усвідомив, зрозумів. У мене так було з Євгенією у виставі «Танго». Саме вона допомогла мені знайти відповідь на питання, яке цікавило мене в той час. Я збагнула, що все в житті має приходити і відходити вчасно, звільнивши місце наступному… Як пори року змінюють одна одну… Все циклічно в нашому світі, й не треба боятися чогось невідворотнього, адже це просто наступна стадія буття.

Моя баба Сонька з вистави «Вій. Докудрама» – це моя мама… Працьовита, добра, проста, ніжна… Ніколи не сказала поганого слова, не образила нікого. Любила все живе: людей, природу, тварин, дітей жаліла…

Доля не надто жалує мене і, може, завдяки цьому з мене вийшла добра акторка. Так склалося, що онука виховую сама. Дитина потребує великої уваги та любові, і часу на себе залишається не багато, а вже ж вік такий, що хочеться відпочити. В мене запитують, як я встигаю: про сім’ю дбати і грати в театрі, а я відповідаю: напрягаюся й іду… Доглядати чоловіка, виховувати онука, облаштовувати побут, так, як і всі жінки. В нас немає іншого вибору.

Любов – це те, з чого створений наш світ, і що його тримає. Хоча, любов буває різною. Любиш батька, матір, Батьківщину… А кохаєш милого. Чесно кажучи, мені останнім часом хочеться просто елементарної поваги. Ніхто не залишиться довіку молодим...

Тож, до часу ставлюся по-філософськи, вважаю, що свій вік треба любити і поважати. Все минає, лишається досвід, мудрість. Хто знає, якби я була такою мудрою в двадцять, можливо б, не зробила тих помилок, і життя склалося по-іншому, а, може, і добре, що була «дурною», і все склалося так, як є.