Рушійна сила почуттів. Іза Міранда
Лариса Брюховецька
Італійську акторку театру і кіно Ізу Міранду (спр. прізв. Інес Ізабелла Самп’єтро, 1905– 1982), як і шведку Інґрід Берґман, можна назвати громадянкою світу. Вона здобула хорошу професійну освіту в Італії. За даними The Movie Database, знялася у 65 фільмах у різних країнах, щоправда, в кінці кар’єри їй діставалися лише епізоди. Уже після другого фільму її нарекли «італійською Марлен Дітріх», але, як і будь-яке порівняння, воно не зовсім відповідає дійсності. Краса і талант італійки самодостатні, більше того, вони не конкурують з німецькою акторкою, котра основну свою кар’єру здійснила у США й уславилась численною армією полонених її жіночими чарами знаменитостей. Міранда ж була заміжньою за італійським продюсером Альфредо Гуаріні, з яким прожила все життя й померла на рік за нього пізніше. Та й акторський почерк Міранди, на відміну від Дітріх, сказати б, значно людяніший, наповнений теплом південної країни. Її обличчя свідчить про благородство, аристократизм і внутрішню наповненість. А її героїні – і звичайні жінки, і особи з вищого світу – цим теплом та емоціями наділені сповна.
Зніматися вона почала в рік, що став трагічним не тільки для Європи, а й для всього світу, – рік приходу до влади в Німеччині Адольфа Гітлера. В Італії ж, як відомо, диктатура Муссоліні, котрий сповідував фашизм, вкоренилася ще раніше. Але, хоч як це парадоксально, саме за його правління, з початку 1930-х, італійське кіно переживає майже ренесанс: розвивається кіновиробництво, створюються нові студії, виходять періодичні видання, де аналізуються фільми та досліджується кінематограф. До Італії приїжджають знімати німецькі та французькі режисери.
Про талант актора значною мірою свідчить рівень режисерів, у яких він знімається. Іза Міранда відразу заявила про себе як акторку з міжнародною кар’єрою, зігравши Габі Доріот у картині «Жінка для всіх» (1934) німецького режисера Макса Офюльса, для якого постійним сюжетом були почуття. Тогочасний кінематограф досить ретельно їх досліджував, тож легко виявити паралелі між фільмом Макса Офюльса і двома гучними попередниками: «Скринькою Пандори» Георга Пабста (1928) та «Голубим ангелом» Джозефа фон Штернберга (1929). У всіх трьох фігурує фатальна жінка; чоловіки, потрапляючи в її «тенета», втрачають розум і гинуть. Але якщо Лола, зіграна Марлен Дітріх, – це жінка-вамп, то сила впливу Лулу, а тим більше Габі – неусвідомлена і в тому, що їхня краса і принадність діє фатально, їхньої вини немає. Втім, так чи інакше, поява цих героїнь – як наслідок емансипації жінки в суспільному і в приватному житті – стала тенденцією в кіно.
Скромна і лагідна Габі вабила чоловіків, причому старших за неї. Власне, з цього починається фільм: разом зі школярками глядач дізнається, що через нерозділене кохання до Габі покінчив з собою один з учителів її школи. Це стало ганьбою для батька дівчини (матері не було), і той заборонив їй ходити до школи і взагалі з’являтися на людях. Та доля дає їй шанс: разом із сестрою вона запрошена на бал у сусідній маєток. Син господарів, Роберто Нанні, закоханий у Габі, збирається їй освідчитися, але натомість розлука, він змушений їхати в Рим. Дівчину ж бере собі в компаньйонки його мати. Альма (її зіграла емігрантка з наших теренів Тетяна Павлова) частково паралізована, пересувається в колясці. Вона цінує розум, вихованість і делікатність дівчини. Єднає обох і любов до музики, Альма пропонує їй відвідати оперу, і дає свою святкову сукню. Коли Габі в цій розкішній сукні спускається сходами (сходи, до речі, постають як свого роду знак), її й побачив Леонардо, чоловік Альми. Одна із найтиповіших ситуацій у фільмах Офюльса – перша зустріч героїв, коли спалахує почуття, підсилене музикою. Він втрачає голову. Та в момент, коли він освідчується Габі, Альма, розтривожена їхньою відсутністю й забувши про обережність, падає разом з коляскою зі східців і гине.
Пристрасть Леонардо настільки сильна, що долає раціо. Тож успішний бізнесмен після смерті дружини, на прохання Габі, рушає з нею в тривалу подорож, аби відволіктися від пережитого, занедбує свій бізнес, а повернувшись, бере кошти, які не належать йому, за що й розплачується чотирма роками в’язниці. Габі тим часом робить кар’єру співачки й початкуючої кінозірки. Після зустрічі з Роберто сподівається на відновлення їхніх стосунків, але пізно – він одружений з її сестрою і в них вже є дитя. Ця звістка породжує гіркоту самотності й руйнує волю Габі – вона зводить рахунки з життям.
Може скластися враження, що означена колізія – мелодраматична. Та це не так: за законами цього жанру митарства закоханих у фіналі мають винагороджуватися, однак тут всі троє зазнають життєвого краху, а двоє гинуть, викликаючи глибоке співчуття. Офюльс, досліджуючи психологію, застерігає від пристрасті й разом з тим показує її невідворотність і марність їй протистояти, показує її як тиранію, яка паралізує волю людини.
Іза Міранда блискуче передала еволюцію героїні, розкриваючи її переживання, а заодно і проблеми нервового часу, сповненого історіями успішних злетів і трагічних падінь. Доля і стосунки персонажів – Альми, Леонадро і Габі – розвиваються за законами драми. А роллю Габі акторка ніби «запрограмувала» свою творчість – перед її численними героїнями чоловіки не можуть встояти, та щасливий фінал передбачається не завжди – є героїні, які, сподіваючись на взаємність, зазнають краху – такі ролі акторка зіграла вже у зрілому віці.
Краса і привабливість героїнь Міранди заворожує. Наприклад, Луїза Палеарі з італійсько-французького фільму французького режисера П’єра Шеналя «Людина нізвідки» (1937) за романом Луїджі Піранделло «Покійний Матіас Паскаль». Вперше побачивши Луїзу, Матіас закохується, і це почуття взаємне. Але на шляху до його здійснення перипетії постають якщо не драматичні, то трагікомічні. Річ у тім, що Матіас, який після смерті матері тікає з дому від невірної дружини і тещі-карги, а повернувшись через пару днів, потрапляє… на власні похорони – за час його відсутності витягли з річки утопленика і родина опізнала в ньому Матіаса. Він покидає містечко, а по дорозі в Рим один дивак пропонує йому завітати в казино – там Матіас виграє фантастичну суму і поселяється в готелі, назвавшись Андреа Мейсом. Врешті-решт все закінчиться благополучно для закоханих, як і належить у майже водевільній історії.
Запрошення з Голлівуду прийшло наприкінці 1930-х і вона укладає контракт зі студією Парамаунт. Квітуча й неймовірно приваблива Іза Міранда в ролі Анни Варшавської, яку вона зіграла у фільмі Роберта Флорі «Готель “Імперіал”» (1939) за п’єсою Лайоша Біро (1917). Тут любовна історія розгортається під час Першої світової війни. На TMDb є чудові кадри з фільму, де акторка буквально сяє в національному угорському вбранні. Кохання Міранда втілювала, як завжди, психологічно глибоко і тактовно. Ще один фільм у США – кримінальна драма «Діамантова пригода» Джоржа Фіцморжа (1940), де сюжет обертається довкола викрадення алмазів. Капітан Стівен Деннетт з Королівських ВПС на борту пасажирського авіалайнера, що прямує до Південної Африки, зустрічає красиву і гламурну Феліче Фалконе (її зіграла Міранда). Він не знає, що вона – досвідчена грабіжниця коштовностей, яка мандрує зі своїм спільником Майклом Барклі. Вони обоє запланували пограбування південноафриканських рудників – вкрасти партію алмазів і непомітно зникнути. Алмази вже заховав у сховку один з її спільників, але їй потрібно проникнути в заборонену зону шахти, не викликаючи підозр. Феліче вирішує для цього використати капітана, зачаровуючи його. Той, маючи статус військового офіцера, обіцяє провести її в заборонену зону. Та в нього є власні наміри і він, опинившись із вкраденими коштовностями, вирішує підставити злодіїв і вступає в контакт зі своїм знайомим, комісаром поліції. Він передає коштовності йому, а той вже давно хоче спіймати Барклі й ставить пастку з алмазами. Але в пастку замість Барклі потрапляє Феліче. Її ув’язнюють, але комісар пропонує умовно-дострокове звільнення, якщо вона погодиться піймати нове коло крадіїв коштовностей, що діють в цьому районі. Вона повинна прикинутися новою дружиною Стівена, і вони разом мають передати вкрадені коштовності новій банді. Поки чекають, коли з ними зв’яжеться банда, Феліче і Стівен проводять деякий час разом, і Феліче по-справжньому закохується у нього. Вона вирішує відмовитися від свого кримінального минулого й почати життя спочатку. Коли банда врешті вступає в контакт, з’ясовується, що її лідер – Барклі, і їхнє прикриття руйнується. Їх повинні врятувати полковник та його люди. Феліче вийшла з в'язниці і може почати нове життя зі Стівеном[1]).
Тож і в американських фільмах Іза Міранда постає звабливою красунею, в яку не можна не закохатися.
У 1940-х вона повертається в Італію і продовжує зніматися – тепер уже в італійських режисерів. У фільмі «Заза» (1944) Ренато Кастеллані за однойменною п’єсою П’єраФрансіса Бертона і Шарля Симона події розгортаються у вар’єте, на його сцені, в його тісних гримерках, у кімнаті Зази. Інтер’єри перенасичені предметами і людьми, які метушаться, або перед виходом на сцену, або репетируючи. Особливо комічна сцена, коли концертмейстер акомпанує співачці (ті мали кожного вечора співати нові куплети), а тим часом робітники сцени вистукують молотками, майструючи декорації. Дивує, що картина подає історію так, ніби ніякої війни не існує, хоча відомо, якими подіями жила Європа, в тому числі Італія, у той час.
У «Зазі» Іза Міранда в головній ролі показує акторський клас, перевтілившись в успішну й привабливу співачку кабаре в невеликому містечку, де всі всіх знають. Ні, вона не зображає самозакохану приму, навпаки, її артистизм демократичний – вона співає куплети, рухаючись залом, адресуючи куплети то одному, то іншому глядачеві, – її творча енергія підтримує присутніх: вони весело сміються і дружно підхоплюють приспів. Здавалося б, у респектабельного інженера Дюфрена, зовні стриманого і неговіркого, що випадково опинився в містечку, відставши від поїзда, ад’юльтер неможливий в принципі. Але, як там у поета, кохання, немов розбійник з-за рогу, одне слово, від нього не вберегтися… Вкотре акторка грає кохання як блискавичний спалах – рукавичка Зази не випадково двічі опиняється біля обранця як знак неминучості. Заза стає його коханкою, а він приховує, що одружений і має дітей. Його родина поїхала на канікули, тож Дюфрен проводить кілька днів із Зазою, вони покохали одне одного. Але… Таємне стає явним – Іза Міранда веде свою легковажну героїню до невблаганної правди й усвідомлення, що вона мусить відмовитися від коханого. Прозріння, ридання, розлука назавжди. І цей діапазон – від запальної й безпечної Зази-прими до нещасної, вбитої горем жінки – Міранда долає на єдиному подиху. Заглиблюючись у жіночу психологію, акторка окреслює національний характер своєї героїні. І свого таланту.
Зрештою, в долях її героїнь, навіть таких безпечних, як Заза, – печать трагічного часу. Комусь із них поталанило, як Луїзі, а комусь щастя усміхнулося тільки на короткий час, як Марті у фільмі «Біля стін Малапаги» Рене Клемана (1948). Саме за роль Марти Іза Міранда була визнана найкращою акторкою на Каннському МКФ 1949 року, а наступного року фільм здобув премію «Оскар» у номінації «Найкращий фільм іноземною мовою».
Акторка аристократичної зовнішності зіграла офіціантку в тісній тратторії, створила образ жінки у важкі повоєнні роки з цілоденною працею, вихованням доньки. Назва «Біля стін Малапаги» сигналізує, що локація також є персонажем: тісні кімнати у напівзруйнованому монастирі, в яких мешкають родини італійців Генуї. Образ повоєнного міста виразний і промовистий, як і належить фільму італійського неореалізму, хоча фільм знімав француз і головну чоловічу роль зіграв також француз – зірковий Жан Габен. Тож середовище не затінило головних персонажів. Габен грає вже апробовану ним у «Набережній туманів» Марселя Карне роль чоловіка (щоправда, вже постарілого), який, вчинивши злочин, рятується втечею, але замість втечі знаходить своє кохання. В цій картині його персонаж змушений зійти на берег з пароплава через зубний біль. Дівчинка Чікко виникне біля тратторії, де працює її мама, як перст долі. Тому що П’єр побачить Марту, і обмін першими поглядами не мине безслідно. Долаючи меланхолію, чоловік, опинившись у її кімнаті, признається, що вчинив злочин і що на нього чекає в’язниця. Водночас він зрозумів, що Марта – це його пристань і він уже нікуди не хоче тікати. Їх обох спіткав нещасливий родинний досвід – Марта втекла з Ніцци від свого заможного, але злого чоловіка. Коли той хотів силою забрати доньку, в нього нічого не вийшло, Марта зуміла постояти за себе – акторка, перевтілюючись, проявила свій італійський темперамент.
Після успіху «Малапаги» нова зустріч з Максом Офюльсом у майже водевільній історії за Артуром Шніцлером. «Карусель» (1950) – це образ круговерті кохання, де люди якось непомітно й водночас закономірно переходять з обіймів одного в обійми до іншого. Ясна річ, це жартівлива історія, в яку не віриш, але вона, ретельно продумана, справила враження на журі Венеціанського МКФ і здобула приз за сценарій. Іза Міранда зіграла акторку Шарлотту в розкішному сценічному костюмі. Її дует з популярним французьким актором-красенем Жераром Філіпом – це віртуозна за майстерністю перевтілення акторська робота обох. Граф – сама чемність – у вишуканій військові формі зі шпагою (дія відбувається у Відні 1900 року) відвідує Шарлотту, яка приймає його в будуарі. Він говорить компліменти її таланту, висловлюється, вишукано, як і належить аристократу, вона ж мовить до нього: «Ти і досі не зрозумів, що я для тебе грала?..» Високий розкішний головний убір, шпагу – це обмундирування треба прилаштувати, і він запитує в господині, куди? Питання заземляє ситуацію. Чим був для графа «прийом у будуарі», засвідчує наступний ранок – він прокидається від важкого похмілля на підлозі в убогому помешканні повії, не пам’ятаючи, як він тут опинився. Побачення Шарлотти з графом не передбачало продовження, бо для неї це один з епізодів з її вистави, що триває безперервно – і на сцені, і в житті. В цьому ні постановники, ні персонажі не бачать нічого поганого. Бо кохання – летюча мить. Принаймні, такою виглядає мораль цієї байки. Але це ніяк не автопортрет самої Міранди, просто перевтілення в акторку, яка постійно воліє свіжих вражень.
1950 року ще один фільм – знову італійський. В «Угоді з дияволом» Луїджі К’яріні, одного з творців неореалізму, вона зіграла головну роль – Марти Ларокка. Дія розгортається в горах Калабрії Аспромонте на півдні країни. Конфлікт інтересів утруднює стосунки між главами родин Мола і Ларокка. Один – володар отари овець, інший – землі і лісів. Як часто буває, між молодими людьми з цих родин зароджується любов. Так сталося з Мартою і Андреа (Жак Франсуа). Якось, коли Ларокка зібрався до міста, його було збито і він гине під дровами, які впали на нього. Щоб розвіяти будь-які підозри, Моло просить руки Марти для свого сина…[2])
Продовжуючи зніматись, Іза Міранда в 1950-х–1960-х з великим успіхом грала в театрах США, Англії, Франції, Італії, працювала на телебаченні. 1953 року її чоловік випустив фільм «Ми – жінки» – чотири новели про найвідоміших італійських акторок – Аліду Валлі (режисер Джанні Франчоліні), Інґрід Берґман (Роберто Росселіні – тоді він був її чоловіком), Ізу Міранду (Луїджі Дзампа) та Анну Маньяні (Лукіно Вісконті). В лаконічній анотації сказано: Іза Міранда домоглася великих успіхів як акторка, але в неї немає дітей. Одного разу дорогою з дому на студію вона чує звук вибуху і бачить хлопчика із скривавленою рукою. Акторка відвезла його до лікарні, а потім додому, до братів і сестер. Цей випадок змусив її пожалкувати про відсутність своїх дітей. У цей період вона переходить до вікових ролей: грає матерів головних героїв. Зокрема, у фільмі 25-річного Франческо Мазелі «Розгромлені» (1955) Іза Міранда – в образі матері – графині Луїзи. Авторитет матері в Італії дуже високий. Матір любили, шанували, її культ усіляко плекався. Випадок, коли дорослі діти, звикнувши до материнської опіки, залишалися інфантильними і нездатними реалізуватися, розкрив Федеріко Фелліні у «Маминих синочках». Франческо Мазелі розглянув вплив матері на вже дорослого сина з іншого боку, закцентувавши на її паралізуючій владі. Історія трагічна: восени 1943 року Андреа разом з матір’ю та двома кузенами перечікують непевні часи на заміській віллі недалеко Мілана. В містечко поруч з їхнім маєтком приїжджають евакуйовані з Сицилії, де йдуть активні бойові дії. Андреа заводить легку інтрижку з переселенкою, красунею Лючією. Але поступово виявляється, що його почуття до неї значно серйозніші. Мати їде в Мілан, а у віллі тим часом розгортаються непередбачені події. Лючія просить в Андреа дозволу сховатися в них італійським солдатам, які були полонені німцями і втекли з поїзда. Їм надано притулок. Але кузен доносить місцевому фашисту – і на віллу прибувають німецькі вояки. А трохи раніше сюди ж прибуває графиня в супроводі високого німецького чина. Андреа, котрий хотів утекти в гори разом з полоненими і Лючією, знову опиняється під «гіпнозом» матері. Він залишається. Міранда зіграла вольову диктаторку, яка вміло впливає на психіку близької людини.
Невблаганний час змінив акторку. Вона залишилася такою ж стрункою, пластичною, але в її обличчі поменшало м’якості. Звичайно, на риси зовнішності накладає печать характер героїні, яку вона втілює. І це особливо помітно у французькому фільмі «Бідняк і красуня», поставленого 1957 року Анрі Вернеєм за романом знаменитого британця, автора 90 книг Джеймса Гедлі Чейза «Несподіваний удар». Популярність цей автор здобув сюжетами про вбивства і їх розплутування. Події розгортаються в Ніцці, де живе багата вдова мадам Фарнель. Службовець банку Філіп Деларош за дорученням дирекції має показати їй авто, яке вона купує. Філіп не упустив нагоди затребувати з продавця 10% за свої послуги у продажу. Вдову така підприємливість заінтригувала й вона накинула оком на молодого чоловіка. Не переймаючись його людськими якостями, вона, будучи впевненою, що перед її маєтностями встояти важко, пропонує йому одружитися, і він, спокушений розкішшю, погоджується на шлюб. В романах Чейза присутній персонаж – молода, красива, розумна і віроломна жінка, яка легко маніпулює закоханим у неї чоловіком, штовхає його на злочин, а потім, аби той злочин приховати, сама готова піти на вбивство. Саме така ситуація й у фільмі «Бідняк і красуня». Секретаркою мадам працює Єва (Мілен Демонжо), яка й демонструє всі згадані якості. Досить швидко вона спокушає Філіпа, який закохується в неї. Мадам Фарнель після весільної подорожі до Венеції вирішила влаштувати вдома вечірку для своїх друзів. Але Філіп, ставши заручником свого кохання, гостей проігнорував – він їде за Євою й бачить її з коханцем. Він вимагає пояснень і Єва незворушно пояснює, що з цим молодим чоловіком вона зустрічалася ще до нього, і що він багатий, тож у неї є чітка перспектива стати дружиною заможного чоловіка. Тут же вона висловлює ідею вбити мадам Фарнель, аби їм дісталося її багатство. Прискорює цей план зрозумілий гнів законної дружини після повернення Філіпа додому: «Ти був ніхто, я тебе підняла до свого рівня, а ти мене принизив перед моїми друзями…». Після цього скандалу Філіп і Єва розробляють план убивства, аби це виглядало нещасним випадком. «Ідеальне вбивство» відбувається й обоє раді, що їхній план виконано. Але вони не передбачили одного (і в цьому – різкий поворот сюжету) – вдова заповіла свій спадок синові, про існування якого обоє не здогадувалися. Єва тут же відрікається від Філіпа, але той попереджає її: якщо не прийде у призначене місце, викриє і її, мені, мовляв, втрачати нічого. Вона приходить і намагається загладити конфлікт туманними обіцянками, що, навіть коли вона вийде заміж, вони будуть зустрічатися. У відповідь на погрозу безжально стріляє у Філіпа, вкладає пістолет йому в руку й тікає, але, забувши в кімнаті сумочку, повертається. Філіп, зібравши останні сили, стріляє у Єву і падає поруч з нею.
Про такий злочинний фінал ще на початку сигналізував епізод жорстокого турніру боротьби без правил.
Робота Ізи Міранди у фільмі філігранна. Її енергія й діловитість, непохитна воля поєднується з бажанням подобатися Філіпу – в хід ідуть усмішки, вбрання. В цих психологічних реаліях вона відчуває себе, як риба у воді. Але, як уже було у фільмі «Жінка для всіх», її ілюзії розбиті, а це – неминучий шлях до загибелі. У фільмі Анрі Вернея – загибелі від рук того, якому вона віддала свої почуття.
У 1960-х та 1970-х їй випало зіграти королев, графинь і герцогинь, тобто осіб вищого світу. Фільми ці прохідні, за винятком «Жовтого Роллс-Ройса» Ентоні Есквіта (1964), де вона – герцогиня Ангулемська. Її вишуканість, світські манери (вроджені й набуті в процесі численних зйомок), її шарм і вміння бути природною в історичних костюмах були необхідні кінематографістам і привертали увагу глядачів.
Цікаво, що, зігравши стільки закоханих і люблених жінок, вона в жодній не повторилася, – і річ не тільки в перевтіленні, а й в багатстві натури, щедро наділеної талантом. І, попри неповторність її героїнь, за цими образами вгадується добра і доброзичлива особистість з почуттям людської гідності, далека від сенсацій і скандальної слави. Вона прославила свою Італію в різних куточках світу, де їй випало зніматися.