Не екранізація, а імпровізація

«Intermezzo»: нездійснений задум Сергія Параджанова

Закінчення. Поч. див. №6/2021

Лариса Брюховецька

Цій баталії пасує назва «осінній марафон». Саме того року (точної дати немає) Святослав Іванов надсилає першій особі УРСР Петру Шелесту листа, де стає на захист Сергія Параджанова – безпрецедентний випадок.

«Вельмишановний Петре Юхимовичу!
В розмові, яка відбулася два тижні тому, Федір Данилович Овчаренко передав мені Вашу вказівку про те, щоб кінорежисеру С. Й. Параджанову не давати постановку фільмів і щоб він взагалі краще виїхав з України[1].
Важаю за свій обов’язок більш докладно проінформувати Вас про ситуацію, яка створилася навколо Параджанова».

Далі С. Іванов інформує хто такий Параджанов, що на студії він працює уже 22 роки, що його фільм «Тіні забутих предків» після довгої перерви знову вивів українську кінематографію на міжнародний екран, одержавши багато призів на фестивалях, був проданий більш, як у 30 країн, що «радянська і світова преса вважає фільм «Тіні забутих предків» визначним явищем і називає й досі ім’я Параджанова поряд з іменами видатних режисерів світу». Згадавши «Київські фрески» та «Колір граната», він пояснює, що Параджанов працює в ключі поетичного кіно і що його творчі можливості не викликають сумнівів. Правда, в нього нелегкий характер і в мистецтві він іде складними шляхами. «Параджанов мав знімати в цьому році фільм «Інтермеццо» за новелою Коцюбинського. Після великої роботи Кінокомітет схвалив сценарій, але відділ культури ЦК КП України заперечує проти цього сценарію і проти дальшої роботи Параджанова.

Параджанов вже шість років не ставить фільми на студії ім. О. П. Довженка, де він перебуває в штаті, не одержує зарплати. Серед кінематографістів як митець він користується великим авторитетом, багатьом з них абсолютно безкорисливо допомагає в роботі над їх фільмами, і громадськість студії гостро ставить питання про нетерпимість і трагічність його становища, тим більше, що зараз він почав хворіти – втрачати зір на одне око.

Дальше перебування його в такому становищі, відмови в постановці фільмів, на мій погляд, може викликати дуже небажану реакцію громадськості, особливо інтелігенції, що буде використано закордонною пресою і радіо, і ми загубимо талановитого режисера, потрібного для українського кіно, для якого він зробив багато хорошого. Прошу ваших вказівок з цього приводу»[2].

У цей час свою допомогу Параджанову запропонував письменник Павло Загребельний – наступні варіанти сценарію будуть уже за двома підписами. 4 березня 1971 року студія подала перероблений, згідно зауважень Держкіно, сценарій з проханням розглянути його і включити до темплану студії на 1972 рік, а 10 травня 1971 студія визначає виробничо-економічні показники кольорового фільму «Інтермеццо» для його випуску 1972 року.

11 червня 1971 року в. о. головного редактора Держкіно Д.Прикордонний надсилає в. о. головного редактора кіностудії ім. О. Довженка В. Г. Ковтуну листа, де докоряє студії, що та надсилає їм недороблені сценарії й комітет їх повертає, внаслідок чого виникає потреба в нових обговореннях, що «дезорганізує роботу і вносить атмосферу безвідповідальності». Так, мовляв, сталося і з розрахованими на провідних режисерів сценаріями «Інтермеццо» і «На поклони!» На листі резолюція В. Ковтуна: «Обговорено на редколегії 16.06. 1971 року. Прикордонному дано відповідь, відмічено необґрунтованість претензій до редколегії студії по сценаріях «На поклони!» та «Інтермеццо». Це вже було схоже на бунт. 4 серпня акт прийому чергового варіанту сценарію Параджанова підписує редактор студії В. Борщов. Рік 1972-й починається обнадійливо.10 січня на ім’я В.Цвіркунова надходить лист з Москви від голови Держкіно СРСР А. Романова (туди подавали сценарій на затвердження). Постановку найвища інстанція дозволяє, але зі «скромною» припискою: «Сценарий фильма просим согласовать с ЦК КП Украины». 20 січня Держкіно УРСР дає зелене світло – запустити сценарій в режисерську розробку. Нарешті! Отже, у Параджанова є надія, що фільм він таки зніме. Та він, очевидно, не здогадувався, що його виступ у Мінську перед творчою і науковою молоддю 1 грудня 1971 року, де він не дуже поштиво висловився про картини офіційно визнаних радянських режисерів, уже опрацьована у кабінетах КДБ і що до відомств України вже надійшли відповідні циркуляри.

17 лютого 1972 року засідає ІІ Творче об’єднання студії, де обговорюють режисерську розробку. Вже сам склад виступаючих не дуже обнадіював. І справді, після виступу редактора фільму В. Борщова і похвальних слів Суламіф Цибульник Володимир Довгань дав гарматний залп: він позбавив Параджанова права на власну інтерпретацію творів Коцюбинського – вправно зманіпулювавши, піддав сумніву сам задум (не згадуючи шедевр письменника): мовляв, чому в 1972 році столипінську реакцію вносити в план студії? Тимофій Левчук, який любив підпілля і партизанів, радив Параджанову показати, як зароджується підпільна боротьба проти столипінської реакції. Далі йшло переливання з пустого в порожнє – одним бракувало гімну «Вічний революціонер», інші вимагали більшої ясності. В.Цвіркунов нарікав на відсутність внутрішньої логіки[3]. Сценарій пускали по новому колу переробок з метою досягнути «ідейної чіткості». У Параджанова була сильна інтуїція і він, розуміючи марність, відмовився. Сценарій закрили.

Півтора роки роботи й очікування дозволу. Хороший творчий темп змінювався нападками редакторів Держкіно, щоб, зрештою завершитися недовірою до нього колег по студії. В характері того фінального обговорення відчувалося небажання ризикувати. Щоправда, далі певною сатисфакцією для Параджанова стала співпраця з Віктором Шкловським на замовлення Центрального телебачення – він звернувся до ще одного улюбленого автора – підготував сценарій за поемою Михайла Лермонтова «Демон», а після цього написав сценарій про казкаря Андерсена. Й коли вже мав починати знімати, його арештували в Києві наприкінці грудня 1973 року.