Кіноіпостасі Миколи Вінграновського

Анастасія Канівець

Миколу Вінграновського ми знаємо насамперед як поета, далі – як прозаїка та дитячого письменника. І куди менше як кінематографіста. Та кіноспадок його, хоч і поступається спадку літературному, вартий уваги. Микола Вінграновський – актор, режисер і сценарист – це своя сторінка «книги буття українського кінематографу».

Актор
Освіту митець отримав кінематографічну. І вчителем його став сам Олександр Довженко: він звернув увагу на студента Київського театрального інституту і забрав його до Москви, у ВДІК. За рік Довженка не стане, та вплив його на учня не зникне: «Іди та будь! Пребудь мені у мені! / Прощайте, дорогий… Так мало вас люблю… / Святиться та любов в моїм малім іменні – / Не поруйную і не попалю» («Учителю, уже ми вдвох з тобою…», 1976).
З учителевою спадщиною пов’язана перша – і зіркова – роль Вінграновського. У «Повісті полум’яних літ» Юлії Солнцевої за сценарієм Довженка він утілив Івана Орлюка – такий собі символ, ідеальний образ радянського солдата. Темперамент молодого поета цілком відповідав пафосу фільму. Власне, і сам твір нагадував «поему в прозі» (чи, точніше, «на плівці»). Можна сказати, що Вінграновський тут поєднав свої таланти актора й читця. За спогадами Анатолія Добролежі, митцевого товариша й художника-постановника низки його фільмів, Солнцева запросила студента, відкинувши перед тим з десяток кандидатів[1]. І правда, харизма юнака з його «українською», «степовою» зовнішністю й запалом поета тут доклалися до успіху фільму.
До Києва Вiнграновський повернувся знаменитим… що, втім, не розчинило перед ним настіж кар’єрні двері. Як актор він виступить ще кілька разів, та свого першого успіху вже не матиме (його творчі амбіції лежали в інших площинах). У 1961 він з’являється в епізодичній ролі в «Українській рапсодії» Параджанова – у сцені, втім, яскравій: поруйнований театр як тимчасове пристановище радянських бійців, залишки декорацій, і – рояль, на якому солдат грає «Місячну сонату» Бетховена. Наступного року – знову головна роль: «Сейм виходить з берегів» Ісака Шмарука й Віктора Добровольського за повістю Вілія Москальця розповідає про протистояння молодого фахівця Дончака (Вінграновський) та голови колгоспу Буслая (Віктор Добровольський), що з успішного керівника перетворюється на самодура.
А в 1967 – роль у вже власному фільмі. Вацлав Купка у «Березі надії» – молодий фізик-ядерник, адепт «мирного атому», що працює над проблемою опріснення води. Йому ж належить і любовна лінія, роман з Ліндою Шервуд (Аусма Кантане), донькою вченого, що розробляє атом «немирний». Одна із центральних тем – викриття західного світу – дозволила ввести у стрічку дещо несподівані ноти: «західний декаданс» знайшов прояв зокрема в розслабленій сцені із закоханими під відповідну музику та коктейлі в затишній напівтемряві. Тут Вінграновський проявив себе і в амплуа героя-коханця – правда, в соціалістичному варіанті. 1969 рік – «Дума про Британку» і новий образ. Несвятипаска у виконанні Вінграновського вже на візуальному рівні – втілення «степового», «козацького» духу. Такий собі «козарлюга», носій «народного» первня, Несвятипаска є покликанням на традицію, введенням до теми історичної. В ігровому кіно митець її так і не втілить, але зніме кілька документальних стрічок. Після «Думи про Британку» як актор уже не виступатиме. Звісно, якщо не рахувати його голосу у низці документальних стрічок. Голосу в прямому сенсі слова: митець застосовує свій вище згаданий талант читця, озвучуючи закадровий текст. І саме останній стає чи не головним героєм фільму, виголошуючи сокровенні думки О. Довженка («О. Довженко. Щоденник. (1941– 45)», 1992) чи переповідаючи епізоди з української історії (фільми з серії «Чотирнадцять столиць України»).

Режисерські роботи
Після ВДІКу Вінграновський влаштувався на кіностудію ім. О. Довженка, проте постановку дістав не одразу: «У відділі кадрів нас прийняли поштиво і зарахували до штату в якості помічників режисера третьої категорії з відповідною платнею – щось на зразок платні двірника»[2]. У пошуках роботи їде до Одеси[3], де стає другим режисером у стрічці Василя Левіна «Дочка Стратіона» (1964, за повістю Василя Земляка «Гнівний Стратіон»). У цій воєнно-шпигунській стрічці дочка командира партизанського загону стає дружиною героїчного офіцера, що виявляється німецьким розвідником і диверсантом; та почуття обов’язку тут перемагає особистісні відносини, і героїня без коливань зрікається чоловіка.
У наступному фільмі молодий кінематографіст був уже співрежисером. «Ескадра йде на захід» Мирона Білінського і Миколи Вінграновського (1965) розповідала про інтервенцію 1918–19 років. Оповідь про героїчну підпільну роботу француженки Жанни Лябурб та місцевих революціонерів спільно з «товаришами з Москви» тут мала характер пригодницької картини, досить динамічної та насиченої місцевим колоритом. Це і колорит одеський, з його впізнаваними історичними, міфологізованими постатями – Мішкою Япончиком, Вірою Холодною (поданої в дусі жінки «вамп»), і колорит самої інтервенції з її французьким присмаком: дипломати й військове керівництво як втілення прагматичної політики Заходу з одного боку та французькі моряки, звичайні хлопці, що мало розуміють, де й навіщо перебувають, – з іншого. І головне втілення «французькості» – сама Жанна Лябурб (Ельза Леждей), елегантна, дотепна, розумна, сповнена гідності й впевненості у собі та в своїй справі. «Ескадра» стала добротним зразком історико-революційного кіно, в обгортці пригодницького жанру і з домішкою французької «екзотики».
Ще два роки – і перша самостійна постановка, згаданий «Берег надії», цікавий і досить стильний зразок кіно доби й духу «холодної війни». У 1962-му поет випустив свою першу збірку – «Атомні прелюди», вже в самій назві якої закладено головні надії й страхи часу: атом з його потугою, що може бути скерована і на покращення життя людства, і на його знищення. Причому друге було (та й лишається) ймовірнішим: «Мені привиділось затемнення Землі: / Водневих бомб чорнолетючі зграї, / І людство, скорчене у попелястій млі, / І хмари, як папір, горять у небокраї» («Прелюд», 1960). У «Березі надії» однією з початкових сцен є картина ядерних випробувань, подана в апокаліптичному ключі (уривок з «Апокаліпсису» голосом Вінграновського і став закадровим текстом до неї). І цей «кінець світу», як всіляко підкреслюється в сюжеті, в руках людини. Безпосередньо в центрі сюжету – міжнародна конференція з ядерної фізики. Одні її учасники виступають за нарощення ядерного потенціалу, інші, як Вацлав Купка, працюють у руслі господарського використання ядерної енергії. Підтемою звучить ідея розплати: розробник ядерної бомби професор Шервуд (Борис Бібіков) сам стає випадковою жертвою її випробувань, майор Грізлі (Афанасій Кочетков) – збірний образ «виконавця», котрий колись скинув ядерну бомбу на Хіросіму, а тепер через докори сумління сам розпадається зсередини. Образ останнього – найбільш складний та цікавий у фільмі, тоді як інші хибують на схематичність. Загалом, стрічка за сценарієм Олександра Левади вельми дидактична; дещо компенсує це, переводячи увагу глядача на зображення, візуальна складова (оператор Юрій Ткаченко). Картина широкоформатна і широкоекранна, кольорова, з цікавим зображальним вирішенням, що обігрували мотиви клітчастої поверхні, котра асоціювалася з гратами («тема» Грізлі і частково Шервуда), прямі лінії, кола; природно, що режисер-поет ввів у тканину фільму й кілька візуальних метафор і паралелізмів. Відповідне значення має і назва фільму: дія відбувається на тихоокеанському острові, образ і океану, і узбережжя – лейтмотив; у стрічці згадується «берег надії», що до нього має прямувати людство у пошуках порятунку (у контексті сюжету, правда, це перетворюється на протиставлення двох «берегів» – капіталістичного й соціалістичного). Спроба «оживити» кінокартину зображальними пошуками та любовною лінією, втім, була прийнята прохолодно. Як дорікнули в рецензії: «Сама тема, заявлена авторами, зобов’язувала і до більшої вірогідності, глибокої психологічної розробки характерів, до строгості, до простоти. В образах же героїв фільму відчуваються певний схематизм, плоскісність. Режисера надто захоплюють суто постановочні ефекти і неправомірно висунута на передній план не вельми високого смаку історія доньки Шервуда, її любовних захоплень…»[4]. Тим не менш, фільм став цікавим документом свого часу – і щодо страхів перед ядерною загрозою, і щодо надій на прогрес, зокрема використання ядерної енергії для суспільного блага.
Далі Вінграновський повертається до революційної тематики, проте вже в іншому ключі. «Дума про Британку» 1969 року – екранізація однойменної п’єси Юрія Яновського, подана підкреслено епічно та поетично. Того ж року виходить однойменний його вірш з присвятою Яновському, де розгортається степовий пейзаж «волі у Британі» і виразно звучать фольклорні мелодика й образність: «Іде чорний сум, а за ним суми, / Ще й одна журба плететься / Та з-понад Дніпра, та з-понад Сули, / Та з-понад води, що й не зветься...» («Дума про Британку», 1969). Стилізація під думу присутня і в фільмі, щоправда, її подача була сприйнята по-різному: когось захопив епічний лад, в якому звучала стрічка[5], в іншій рецензії прозвучало зауваження: «Органічне вжиття автора в уявлюваний ним світ робить дуже схожим між собою за настроєм фільм «Дума про Британку» і твір поетичного слова. Не вистачило сил і снаги чи то за браком часу, чи якої іншої причини довести до кінця художньо-поетичну розповідь засобом мистецтва «рухомого кадру»»: недостатньо продуманим виявився сюжет, недостатньо «живими» – характери, недостатньо прозорою – ідея[6].
Втім, спроба «фольклоризувати» часи революції дала авторові вихід у ширший простір історичної пам’яті, передусім до козацтва. Покликання на козацькі традиції у фільмі досить відверті: це й образ персонажа Несвятипаски, це й стилізація повсталих селян під козацький табір – за спогадами художника-постановника Анатолія Добролежі: «Худраді заімпонував намальований на моїм ескізі об’єкт селянської оборони, збудованої на кшталт козацьких укріплень із возів, якими козаки огороджуються під час облоги. І справді, в тому укріпленні вдалося передати народний характер двобою ворогуючих сторін»[7]. Чимало могло сказати обізнаному глядачеві місце дії: в основу лягли історії революційних Висунської і Баштанської республік, котрі, подібно до козацьких січей, могли оборонятися проти будь-якого супротивника. У їхній історії – боротьба з денікінцями, з гетьманцями і з самими комуністами (про останнє, звісно, не згадували).

Закінчення в наступному номері