Пам’ятай («Ізгой»)

Богдан Марченко

Будь-який більш-менш обізнаний глядач знайомий з відомими й великобюджетними шедеврами кіно, присвяченими темі Холокосту: «Список Шиндлера», «Піаніст». Їхня поява пов’язана з об’єктивними факторами у світовій політиці кінця 1980-х. Починаючи зі зникнення Варшавського блоку та Радянського Союзу з політичної карти світу, питання Холокосту та увічнення пам’яті про цю жахливу трагедію ХХ століття все більш актуалізується. Важко було говорити про загальнолюдські цінності при існуванні двополярного світу, до того ж в ситуації коли епіцентр трагедії – Центральна та Східна Європа – перебували під важким ідеологічним тиском. Як тодішній правлячий режим в СРСР, так і влада радянізованих Польщі, Угорщини, Чехословаччини, замовчували єврейське питання. Причиною була доктрина, згідно якої, слід було остерігатися сплеску сіонізму на підконтрольних територіях, що був прирівняний до інших національних рухів і об’явлений буржуазним. З 1990-х років починають виходити дослідження і фільми на тему Холокосту. І серед усього цього можна знайти й український погляд на трагічні події Другої світової, що стосувалися звичайних людей та їхніх життів. Фільмом, який розкривав трагедію, став «Пам’ятай» Володимира Савельєва, випущений 1991 року.

Варто зазначити, що в російськомовному варіанті фільм відомий під назвою «Ізгой». Це екранізація оповідання класика української літератури Анатолія Дімарова «Симон-різник». Фільм розповідає історію однієї єврейської родини, біженців з Галичини, які переїжджають у пошуках кращої долі у невеличке село Вергуни, на Полтавщині. Але початок німецько-радянської війни, яка застала головних героїв зненацька, обертається для сім’ї фатально. Головну роль Шимона/Симона блискуче втілив на екрані відомий ізраїльський актор Йоссі Поллак, а роль його товариша – дядька Гриба – зіграв Борислав Брондуков. У картині знялися також Маргарита Вишнякова (дружина Симона Бася), Микола Сльозка (голова колгоспу та староста села) і білоруська акторка Стефанія Станюта, що зіграла бабцю Ганку. На роль головного антагоніста – жорстокого німецького підприємця Крюгера – ідеально підійшов литовський актор Валентінас Масальскіс. Кожний актор викладається на повну, грає напрочуд переконливо. Особливо це стосується Йоссі Поллака, який показав цілий спектр емоцій, від щирої інтимної любові до своєї екранної дружини, до глибокого горя в очах знедоленого протагоніста в кінці фільму. Однак з технічної точки зору в фільму не все так на славу, як з акторської. Хоча, здавалося б, над стрічкою працювало кілька кіностудій, не лише України, а й «Свеа Сов Консулт» Швеції та «ССС – Фільмкунст» Німеччини. Однак головною була одна з перших приватних кіностудій України «Фестземля», заснована Савельєвим спільно з Юрієм Іллєнком. Помітно, що фільму не вистачало бюджету. Зйомки проходили в справжньому полтавському селі, за участі його мешканців, що стало несподіваним досвідом для місцевих жителів. Оператором виступив відомий за роботою з Іваном Миколайчуком у «Вавилоні ХХ» Юрій Гармаш, але сказати, що тут було щось надзвичайне, за винятком кадрів мальовничої наддніпрянської природи та фіналу картини, – важко.

На мій погляд, найсильніше у фільмі – це його історія та той емоційний відгук, який він викликає в глядача. Картина за своїм гуманістичним посилом сильна, але суть не тільки в тому, що фільм відкриває для нас якусь нову грань Холокосту, а й в тому, як правильно й чітко вибудувана драматургія. На перший погляд, це можна сприйняти за простоту, але деталі та певна символіка в самій історії підсилюють психологічний ефект. Мабуть, за це насамперед слід подякувати літературному першоджерелу. Фільм яскраво та влучно показує насилля, яке вчиняють над людьми тоталітарні режими та нелюдська жорстокість, виплекана тими режимами. Симон та його сім’я поступово проходять всі етапи дегуманізації як особистості в очах навколишніх. Спершу в Симона забирають до колгоспу коня, завдяки якому той разом з сім’єю дістався до цього острівця безпеки на Полтавщині. Радянська система позбавляє людину права на приватну власність, та все ж залишає можливість на соціалізацію і влиття в людський колектив. Але коли в кінці село захоплюють нацисти, то Симона, як єврея, самого перетворюють на чиюсь власність. Його використовують замість коня, запрягаючи у візок, тим самим демонструючи зневажливе ставлення нацистської системи до людського життя. Симона буквально перетворюють на їздову тварину. При цьому, автори показують і гріхи радянської влади (сцена, як військове командування наказує стріляти з артилерійського знаряддя по мосту, через який збираються переправлятися радянські військовополонені). Голова колгоспу Безверхий, який розмовляє на зросійщеному суржику, з приходом німців швиденько змінює свою політичну орієнтацію, та улесливо прислуговує окупантам, стає старостою села. З цього стає зрозуміло, що партійна номенклатура на місцях насправді не вірила у політичні приписи, особливо коли мова йшла про порятунок власної шкури. Ну й на останок, у фільмі побіжно, але все ж таки, згадується Голодомор 1930-х.

«Пам’ятай», здається, єдиний фільм, у якому показано євреїв у контексті соціуму. Навіть у «Списку Шиндлера» Спілберга та «Піаністі» Полянського страждання євреїв, здається, стосуються лише самих євреїв. Вони ніби ізольовані в гетто, від навколишнього суспільства. «Пам’ятай» – це фільм, я б сказав, не про Холокост як такий, а більше про ті взаємини, які були між українцями та українським єврейством.

Звісно фільм можна критикувати за стереотипне зображення українського села, за дещо пришвидшений розвиток драматургії в кінці, та присолоджені сюжетні ходи, але якось не хочеться цього робити. Тому що в ньому присутня справжня душа його авторів. Чесно кажучи, «Пам’ятай» це один з небагатьох фільмів, за останній час переглянутих мною, який викликав емоції не в першу чергу за рахунок свого жахливого за жорстокістю та правдивого фіналу. На жаль, у час свого виходу ця українська стрічка пройшла повз Україну, хоча згодом і потрапила у список 100 найкращих українських фільмів. І це справді сумно, бо таке кіно варто пам’ятати.