«Зозуля»: довга дорога до Раю

Юлій Швець

Єдиним джерелом натхнення для самовпевнених жінок, чия молодість припала на сімдесяті, була побудова «комуністичного раю»; для менш упевненої їх частини – облаштування індивідуального райського гніздечка для майбутнього кохання. На це Зозульки сімдесятих витрачали всю свою вітальну енергію. Справа в тому, що в їх стомлених серцях не залишалось місця для любові – тобто очікуванням, томлінням, зітханням, несподіванкам, духовним та чуттєвим відкриттям. Вульгарний матеріалізм був стрижнем часу – в ставленні всіх до всіх, у тому числі – чоловіків до жінок, і навпаки. Головною цінністю вважалася користь. Час заперечував життєву ірраціональність, а найвищий суспільний ідеал – стабільність – продукував стереотип сімейних стосунків. Це й викликало до життя подвійний «ідеал»: хатинка й дитинка – з одного боку; веселе безвідповідальне парубоцтво – з іншого. Звичайним жінкам тих часів, відтворених Валерієм Шевчуком у повісті «Місяцева зозулька з ластів’ячого гнізда», на барикадах кохання протистоять «вічні парубки», спорадичні приступи бадьорості в яких викликає жага функціонального задоволення та горілки. Їх не цікавить ні «доля країни», ні «продовження роду»…

Вистава Малого театру сколихне в душах тих, хто знайомий з творчістю письменника-шістдесятника Валерія Шевчука, теплі почуття й гостру цікавість: як сучасний режисер обійдеться з жіночою матрицею піввікової давнини, як використає її у пост-феміністському суспільстві. Справді, всі жіночі характери у цій «неземній історії про земне» режисер Андрій Білоус делікатно насичує співзвучною літературному джерелу любовною спрагою. Він розкладає ролі й функції на кілька ансамблів персонажів, аби доповнити й зробити чітким і пронизливим основний наратив, який висвітлює пересічні долі жінок і те, як вони сприймають неочікувану істину: кохання немає, принаймні, його не знайти в соціальному «зрізі» їхнього життя. Але… потрібно брати на себе відповідальність: щось вигадувати, продовжувати людське існування, а для цього – будувати гніздечко, народжувати дітей – хоча б і від одного з «космонавтів», якого унаочнює місцевий хлопчина з ДЦП (Станіслав Весельський) і від якого вагітніє сусідка героїні (Лариса Шелоумова) – якщо рідні «земляни» милостей дати не бажають.

Означений «дует безкорисливих» яскраво візуалізує ту саму ірраціонально-чуттєву основу, яка народжує нове життя. Виконавиця ж головної ролі (Вероніка Шостак) акцентує в характері своєї героїні якийсь надприродний інтелектуалізм і надзвичайно тонке розуміння «парубочої природи» своїх опонентів. Ніби міфологічна спокусниця, вона притягує, подаючи свої жіночі принади у відкритому вікні під лагідним місячним сяйвом – йдучи тими ж шляхами, якими до неї йшли мільйони жінок, обділених чоловічим натхненням. Її чарівність заохочує й диктує, зваблює й спалює у місячному полум’ї всіх легковажних метеликів, котрі трапляються їй на шляху.

Навряд чи можемо Зозулю судити. У режисерській інтерпретації ці «пристрасті» – готовність віддатися будь-кому за рулон рубероїду чи за двері заради вирішення свого «квартирного питання» – в результаті повертаються проти самої героїні, кидаючи її в обійми заслужено-незаслуженої кари. У фіналі Зозуля ридає через те, що доля іноді безпричинно обділяє людину. В цьому риданні – щось незбагненне і навіть страшне. Режисер зберігає в характері жінки таємницю, що робить мистецтво сцени магічним. Сучасні мотиви підключаються до сценічної оповіді ніби поверхово, напівтонами. Наприклад, коли серед будівельних дощок – основного компоненту сценографії і маркерів брутального часу – ми бачимо мейнстрім нинішнього «парубоцтва»: важке заробітчанство в комплексі з незмінним культом горілки й сексу, агресивне домінування тваринного на тлі панорами зоряного неба на чорному заднику сцени. Цей контраст «дощатого» та «зоряного» у сповненій ніби чисто комічних перипетій історії генерує вічний трагедійний смуток. Надзвичайно вдала постановка Андрія Білоуса «еротичний», за всіма ознаками, конфлікт, що видається на початку неглибоким, якщо не курйозним, у фіналі трансформується в питання життя та смерті нації.

Що сценічно дієвіше: режисерська «метафора» чи акторська «психологія»? Можна скільки завгодно розмірковувати над цією «дилемою», але зрозуміло, що сьогодні «сценографія» досить часто витісняє «психологію» на другий план; традиційне уявлення, що таке театр, стає іншим. Але незмінним залишається бажання бачити на сцені людину, яка «розказує» історію під зоряним небом. Саме на таких історіях акцентує увагу Малий театр.