Ярослав Пілунський: «Екрані образи є пріоритетом…»

Бесіду веде Лариса Брюховецька

Ярослав Пілунський (н. 1.03.1972, Сімферополь) – український кінооператор і режисер, громадський і просвітницький діяч. 1997 року закінчив КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого за спеціальністю «оператор-постановник». Творчу діяльність почав з відеокліпів та рекламних роликів. Зняв фільми: «Оранж лав» (2006), «Інді» (2007), «Вій» (Росія, Німеччина, Чехія, Великобританія, Україна, 2014). Найвагомішим досягненням як кінооператора став фільм «Брати. Остання сповідь» Вікторії Трофіменко за мотивами роману «Джмелиний мед» шведського письменника Торгні Ліндгрена (2013) – його робота була відзначена спеціальним призом на Трускавецькому МКФ «Корона Карпат» у 2014 році. Навесні 2014 року під час анексії Криму разом з Юрієм Грузіновим провів шість днів у полоні кримської «самооборони», а згодом оголошений «персоною нон ґрата» в Росії. Режисерська робота: документальний фільм «Перша сотня» (спільно з Юрієм Грузіновим та Юлією Шашковою, 2018). 2016 року ініціював волонтерський проєкт «Жовтий автобус»: кіно- та медіапросвітництво для підлітків, яких торкнулась війна, переселенців з тимчасово окупованих територій, дітей ветеранів і волонтерів. Лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка за цикл історико-документальних фільмів про Революцію Гідності (разом з режисером Володимиром Тихим, операторами Сергієм Стеценком та Юрієм Грузіновим, 2018).

– Ваш педагог Сергій Опанасович Лисецький – надзвичайно авторитетний кінематографіст, чудовий кінооператор та інтелектуал. Він готував вас як кінооператора, але, мабуть, впливав і на формування світогляду?
– Це було разом – і професійна, і культурна освіта. Але професійна неповна, тому що оператор – це художник. Недоліки нашої освіти загалом у більшості випадків у тому, що люди не йдуть по культурному напрямку розвитку і це біда нашої культури.

– Коли ви вступали в 1992-му, ви сподівалися, що зможете знайти роботу за фахом?
– Я був молодий і був упевнений, що знайду роботу за фахом. У 1992 році ходила така анекдотична історія: студент-режисер пішов пляшки здавати у пункт склотари, й там один бомж запитав, де він навчається, і коли почув де, то сказав, що він теж у Карпенка-Карого навчався, але на оператора… Ми сміялися, але молодь розуміла, що держава не забезпечить нас постійною роботою. Та ми працювали, знімали музичні кліпи, рекламні сюжети. Самі шукали роботу. Але заробітки на телеканалах я відкинув відразу, тому що вони насамперед вбивають культурне сприйняття. Тому вирішив, що краще працюватиму над музичними кліпами, але буду незалежний від телеканалів і розвиватимуся творчо.

– Завдяки активності шоу-бізнесу в 1990-х, кінематографісти, які не хотіли йти на телеканали, знаходили собі роботу. Самоствердження вас як кінооператора відбувалося в країні, де кіно не знімалося…
– Так, у нас був крутий шоу-бізнес у плані музичного відео. Тому той, хто намагався робити кіно, перекваліфіковувався на цей жанр. Коли до нас приїжджали зарубіжні фахівці й дивилися наші музичні канали, вони були вражені.

– А які зняті вами кліпи вам самому подобалися?
– Гурт «Танок на Майдані Конго» – кліп «Восени», гурт «Армада» – кліп «Атлантида», Ірина Білик – кліп «Дорога», гурт «ВІА Гра» – кліпи «Квітка і ніж», «Поцілунки»… Їх так багато було!

– А коли ви зацікавилися творчістю оператора? Обрали цю професію, а не режисера, тому що вас більше притягував технічний бік кіно?
– Це сталося випадково. Взяв у руки камеру, це ще у Севастополі було, провів з нею цілий день і вирішив, що навчатимуся на оператора. Я ніколи не відчував у собі такого творчого потенціалу, щоб реалізовувати свої проєкти, а от працювати над зображенням… Мені цікаво відтворювати на екрані образи. Це було пріоритетом, і хоча відтоді минуло чимало часу, я і тепер, відчуваю це. А режисерська робота дуже важка психологічно, треба вести за собою людей, що непросто. Я ставлю фільми – тому що вмію це робити, але набагато комфортніше відчуваю себе оператором.

– Індивідуальний стиль в операторському мистецтві – питання інтригуюче. Я такий стиль побачила у фільмі «Брати. Остання сповідь», де сильно впливав візуальний компонент. А як на вашу думку, що таке індивідуальний стиль оператора?
– У фільмі «Брати. Остання сповідь», по-перше, матеріал дав мені змогу розправити крила. Ця драматургія, у порівнянні зі сценарною майстерністю в нашій країні, – велика рідкість. Для мене там – повне розкриття операторської роботи. Воно трапляється тоді, коли є зрозуміла драматургія і коли герої в розвитку, тобто коли є всі складові драматургії, й коли вони працюють, то і мені вони дають можливість розкривати ті образи від початку і до кінця. А в нас таких вимог режисери не дають, тому що у більшості випадків освіта їм цього не дозволяє. От щойно я працював з італійським режисером. І коли працюю над сценарієм, тобто коли в мене є драматургічне завдання на кожний кадр, тоді я можу розкривати своє бачення. Це мої постійні вимоги. Тут я хочу подякувати Сергієві Опанасовичу, що він дав мені такий напрямок розвитку в культурі, він вимагав знайомства з класикою – живопису, літератури, кіно, адже те, що ти робиш – для глядача. Через таку вимогливість у мене постійний конфлікт протягом усієї моєї кар’єри. У відповідь на побажання «зроби красиво», я кажу, що можу зробити десять варіантів красивого, але про що я говорю? А от матеріал на «Братах» дав мені можливість розкриватися. В нас був плідний час для підготовки – ми півтора місяці малювали, і так як Вікторія була ще на початку своєї роботи в кіно, то в мене була можливість впливати на художні вирішення. Бо найчастіше режисер диктує свої погляди, які не ґрунтуються на драматургічній базі – це руйнує будь-яку якість оператора. Тобто це досить болюче для мене питання.

– Під час перегляду «Братів» на великому екрані вразив ще один аспект – потрібна була неабияка фізична витривалість, щоб в умовах бездоріжжя, серед глибоких снігів піднімати в гори знімальну техніку. Як вам це вдалося?
– Завдяки продюсеру Максиму Асадчому, який також виклався. Знімали ми біля Синевіру. Були збудовані східці – 680 сходинок, щоб піднімати обладнання. Ми піднімалися кожного дня вгору, механіки тягнули обладнання. На самому початку, коли Вікторія вибрала цей об’єкт, я продюсерові сказав, що це красиво, але цей об’єкт з точки зору виробничого процесу неможливий. Коли йому пообіцяли, що прокладуть дорогу, я намагався зупинити, бо ніяка техніка туди не пройде, збудувати дорогу в Карпатах неможливо. Але він все одно пішов на вимоги режисерки. В цьому проєкті – подвиг продюсера нашої країни, тому що він вклав свої гроші на будівництво дороги, але пройшов дощ і її змило. Це була жертовність у повному розумінні цього слова. Я також дуже вдячний Максиму, що він дозволив зробити все, щоб фільм був твором мистецтва.

– Які ще зняті вами фільми можете поставити поряд з цим?
– Для мене виробнича перемога – «Вій» у 3D (2014). Там були дуже круті можливості по бюджету.

– Це пригодницьке кіно з величезним бюджетом спільного виробництва кількох країн стало прибутковим фільмом 2014 року. Чи справді в процесі роботи відбувалися містичні речі? Там багато спецефектів. Знімав ще один оператор – Володимир Смутни. У вас був розподіл завдань? Розкажіть про цю роботу.
– Для мене нічого містичного в цьому проєкті не відбувалося, була просто важка, але дуже цікава праця. І великий міжнародний досвід. Як сприймали глядачі, мені теж невідомо, тому що я дивлюся на цей фільм як на виробничий майданчик. Оператор Смутни знімав ще на кіноплівку частину проєкту до замороження знімального періоду у 2008 році. Коли проєкт відновився, він не зміг узяти в ньому участі, й тоді режисер запросив мене і основну – найскладнішу – частину вже знімав я. Після цього був ще один багатообіцяючий задум – «Максим Оса», але через неготовність сценарію я відмовився там працювати.

– Ви стали лауреатом Національної премії ім. Тараса Шевченка за документальне кіно. Ваш перехід від ігрового до документального кіно був зумовлений Революцією Гідності. У рецензії на фільм «Перша сотня», де йшлося про сотню самооборони, я наголошувала на екслюзивності матеріалу [1]. Хочу нагадати ваші слова, які я взяла епіграфом: «Вони вийшли проти криміналу пліч-о-пліч опиратися тим, хто намагався зробити їх рабами. На цьому ідея закінчувалася. Перебуваючи всередині цього процесу, ми розуміли, що далі має бути розвиток подій, які ми повинні відстежувати для історії і розуміння. Почалася війна, ми поїхали за нашими героями на фронт. З ідеєю цього фільму ми жили кілька наступних років».
– Над стрічкою «Перша сотня» ми з Юрієм Грузіновим працювали без сценарію. Юрій Грузінов – з Москви, в кіно працює як самоучка: режисер монтажу, а потім уже як мій учень і помічник, тобто він освоював професію в процесі роботи. Фільм є хронікою подій на вулиці Інститутській взимку 2014 року. Сотня самооборони сформувалася на Майдані й першою рушила на Донбас захищати нашу землю. Фільм ми завершили тільки у 2018-му. Для мене це робота етапна, але вона пройшла майже непомітно. А от наш досвідчений кінооператор Едуард Тімлін сказав мені, що потрібно ще двадцять років, аби її оцінили. Сатисфакцією стали перегляди фільму за кордоном. У Парижі глядачі після перегляду не відпускали мене годину, розпитували, як нам вдавалося в тих небезпечних умовах знімати, ставили професійні питання, наприклад, що таке творчий підхід. Тоді, коли ми це знімали, я згадував слова фронтового кінооператора Ізраїля Гольштейна, який також у нас викладав: «Мальчики, когда вы снимаете з горящего танка, зрителю насрать, откуда вы снимаете…». Нашим завданням було – показати важливу і сутнісну річ – формування громадянського суспільства. Там, на Майдані, воно було закладено. Ми хапали інформацію – в нас накопичено шість терабайтів матеріалу. І наша інформація про громадянське суспільство – на рівні ДНК. На жаль, ми, українці, ще не готові дати кінцеву відповідь – ми все ще на шляху. Ми маленький крок зробили, але питання залишилися. Ми стали заручниками не до кінця сформованого суспільства, проблеми з популізмом залишилися. Ясна річ, зняли ми дуже багато, але все охопити неможливо, події ці ще треба перетравити. І я продовжую цю роботу. В нас уже є сценарна команда й ми пишемо сценарій фільму, присвячений Криму. Події, які тоді не здавалися важливими, в сценарії набувають своєї ваги. Це має бути ігровий фільм, уже є потенційне фінансування (15%). Мені допомагає в роботі над сценарієм досвід мого батька[2].

– Ваш унікальний «Жовтий автобус» став широко відомий – до цієї ініціативи прикута увага представників ЗМІ. Це справді дуже благородна справа: проводити майстер-класи з кіномайстерності для дітей з прифронтової зони, а також для дітей переселенців і ветеранів. Чи не важко поєднувати волонтерство і творчість?
– Ідея навчати дітей виникла в 2016 році. Я не міг піти на війну, тому що була вагітною моя дружина. Тому таке волонтерство – це мій шлях. Ми, команда однодумців – професіонали кіно і журналістики, режисери, оператори, продюсери, художники, волонтери, які розуміють важливість нашого проєкту, співпрацюємо з «Патріотом», який надає обладнання до «Жовтого автобуса». Кожна наша експедиція триває 10 днів. На майстер-класах діти зі справжньою кіношною технікою та професіоналами-інструкторами навчаються творити кіно: пишуть сценарії, обговорюють сюжети і монтують. За 5 років на «Жовтому автобусі» побувало більше 4000 дітей. Їхні сюжети про звичайне життя, адже війна їх втомила. Взагалі розглядаю нашу діяльність як стартову, наступний наш крок – робота з повнолітніми, з ними разом дійти до готового фільму.

– На завершення не можу не запитати вашу думку про сучасне українське кіно, адже десь у 2017 році воно відродилося, з’явилася низка успішних фільмів, були вагомі нагороди на міжнародних кінофестивалях…
– Загалом у мене критичне ставлення до сучасного українського кіно, його розвиток стихійний. Чимало таких, що працюють без фахової освіти. Значною мірою воно депресивне. Але мені імпонують деякі автори. Можу назвати Наталю Ворожбит, якій притаманний культурний погляд, є пошук, бажання знайти національний стиль. Валентин Васянович – чудовий професіонал, я дуже поважаю його працьовитість, але бачу в нього декоративні прийоми, які особисто мене відштовхують, – в його фільмах не вистачає драматургії, розмови з глядачем. Але загалом перспективи у нашого кіно непогані, звичайно, якщо йому не перекриють кисень.

10 січня 2022