«Не хвилюйся, двері відчиняться»: всесвіт української електрички

Фільм Оксани Карпович створений з деталей: пляшка, яка не дає дверям зачинитися, вкрите пилом вікно, рука, що міцно тримається за поручень. Камера ловить невеликі, але яскраві фрагменти поїздки, деталі, які роблять картину реалістичною та близькою. Але в центрі уваги – люди. Кожен персонаж стрічки яскравий та колоритний, а про деяких з них можна зняти окреме кіно.

Створюючи стрічку для міжнародних фестивалів, Оксана Карпович пропонує аудиторії проїхатися українською електричкою в безпосередній близькості до людей, відчути та побачити все своїми очима. І кожен, хто хоч раз їздив електричкою, відчуває, наскільки влучно фільм передає атмосферу таких поїздок. Це виражається і в методах зйомки: камера не шукає ідеального положення для того чи іншого кадру, вона є одним з пасажирів. Усіх людей ми бачимо з такого ракурсу, ніби стоїмо поряд з ними чи сидимо навпроти. Реалістичності додає звук – діалоги часто приглушені і перекриваються шумом поїзду, так ніби їдеш і підслуховуєш розмови на сусідніх сидіннях.

Основною перевагою фільму є те, що Оксана Карпович дозволяє своїм героям говорити самим за себе. Герої стрічки, люди робітничого класу, розповідають про те, що їх дійсно турбує – когось турбує війна, когось щойно пофарбований паркан під дощем. Це є особливо важливим для фільму, який репрезентує малопредставлені в Україні групи населення. Текстові вставки також слугують цій меті – режисерка документує життя своїх героїв не тільки в аудіовізуальному, але й в текстовому форматі. Стрічка містить в собі і особисті мотиви: певний період життя режисерка була частиною представленої у фільмі спільноти. Досвід залученості до цього середовища, як і досвід виключення з нього, допомагає їй створити особливий погляд – позбавлений коментарів, але не безособовий. Хоча камера максимально близька до пасажирів, як посередник вона все ж зберігає дистанцію, що допомагає дивитися одночасно і зсередини, і ззовні.

Можливо, «Не хвилюйся, двері відчиняться» для більшості українців не відкриє нічого нового. Однак важливим є не стільки зміст фільму, скільки погляд, який він пропонує. Стрічка надає можливість подивитися збоку на ті реалії, які нас оточують, і прислухатися до голосів, які найчастіше залишаються за межами нашої уваги.

Анастасія Суворова

Фільм Оксани Карпович – антропологія повсякдення пасажирів українських електричок, колаж із облич людей, що не часто мають нагоду бути почутими. Їх сповідальний тон та інтимність на межі дискомфорту, прагнення близькості та відвертості у розмовах з незнайомцями-подорожніми контрастують із всезагальною недовірою до змін світу ззовні. Режисерка вдало зафіксувала характерний для нашого суспільства стан застиглості у часі. Сцени на екрані навіюють думку про розруху 90-х й маркерами, що вказують на сьогодення, стають лише деталі монологів про особисте-політичне. З часів перших років Незалежності для великого прошарку нашого суспільства мало що змінилося. Економічна вразливість й непевність у майбутньому – те, що передається у спадок, попри зміну поколінь. Авторка стрічки займає нейтральну позицію спостерігача, проте відзнятий матеріал все ж конструює висловлювання про певну неможливість перспектив. Смирення й прийняття як єдиний можливий вихід – основна емоція, яку ми споглядаємо впродовж екранного часу. У своїй нездатності вплинути на зовнішнє, персонажі звертаються до внутрішнього. Потяги для багатьох – рекреаційна зона, прихисток від хаосу буднів, де досвід випадкових людських інтеракцій є терапевтичним. Камера виступає тут лише додатковою можливістю знайти еквівалент співрозмовника, поруч з яким можна проговорити наболіле.

Назва фільму містить гірку іронію, адже для більшості героїв стрічки двері вже ніколи не відчиняться. Їх вікно можливостей звузилось до образу похмурої приміської сталості, що проноситься за шибками вагонів електрички Київ-Фастів. Виснажені буремністю часу й простору, в яких їм довелось жити, вони продовжують свій рух по колу без точки призначення. «Не хвилюйся, двері відчиняться» – дуже щира та людяна робота, яка, втім, залишає неприємний післясмак «східноєвропейської химерності на експорт», що досі вражає пещеного західного глядача. Для української аудиторії, ця стрічка – чергове дзеркало, що тикає носом в незручну реальність, до якої ми здебільшого звикли й прийняли як буденність, саме це – тривожний симптом, який фільм Карпович виносить на поверхню.

Таня Нагайко

Від редакції: Повний запис обговорення фільму, яке відбулася в Могилянському кіноклубі 30 жовтня 2021 року, можна подивитись на You-Tube каналі «Кіноклуб Могилянки» https://www.youtube.com/watch?v=VKsDm4Dgeq8&t=506s