Сергій Опанасович пішов
Великий майстер. Він навчив мене всьому найголовнішому в нашій операторській професії: бачити все наскрізь, від драматургії та мотивації кожного персонажа фільму до якості кожного відтінку кадру та місця його у тілі фільму та підсвідомості глядача.
Думати часом фільму, аркою емоцій, яку автор заклдає, занурюючи глядача у свій світ від першого кадру до останнього.
Думати про глядача, про найпотаємніше в ньому, не стелячись перед його рефлексами, а розкриваючи його вищі духовні потреби.
Я був непокірний учень, часи були важкі (початок 90-х) і я швидко усвідомив, що інститут мені не допоможе ні у працевлаштуванні, ні в сучасних технологіях, я відчував, що більшість предметів інституту мені не дають зростання – треба шукати роботу й багато практикуватися. З третього кусу я був зайнятий завжди. Я працював у фотостудії, мав доступ до сучасного обладнання та кращих фотоплівок, мав напрацьовану клієнтську базу, знімав музичні кліпи, де міг повноцінно розкритися у своїй практиці і, звичайно, закинув інститут. Півроку я не відвідував лекції Лисецького. Й одного разу ми зустрілися з ним на пішохідному острівці Лівобережної площі. Ми простояли і проговорили з ним 3 години, прямо на світлофорі у центрі перехрестя. Ми говорили про високе звання художника в операторській справі, про великих майстрів живопису та кінематографа, про моє бажання піднятися на їхній рівень та його бажання бачити у своїх учнях таких майстрів. Повз нас йшли пішоходи та проїжджали автомобілі, але нам це не заважало. Я не пам’ятаю, щоб навіть виникло бажання десь присісти, випити кави. Він віддав мені все до останньої краплі, а я вбирав усе, це було найголовніше, що згодом давало мені зростання як художнику.
Протягом усієї моєї кар’єри, щоразу коли з ним зідзвонювалися, ми говорили до відключення дзвінка оператором мобільного зв’язку. Мені здається, я пам’ятаю всі наші розмови, ми дихали одним повітрям, одним ритмом, одним бажанням. То був дух Відродження, Ренесансу, Нової хвилі. Він надихав, коли опускалися руки, і давав стусана, коли волочилися ноги.
Останнім часом ми говорили з ним про Школу, якою вона має бути, щоб Культура прогресувала, а не котилася у порожнечу. Ідея проєкту «Жовтий автобус» – це сублімація його таємного бажання, культурного виховання підлітків до університетського віку. Необхідний культурний базис для ефективного навчання у вищій школі. Він завжди підтримував наш проєкт, але продовжував критикувати і вчити і одразу ж зізнавався що «миє мені мозок своїм старечим кректанням», а я жадібно хапав кожне його слово, відчуваючи що це свято живого спілкування триватиме недовго.Кремінний характер, блискучий гумор, нещадний і до світу, і до себе.
І дивовижна тверезість думки до останнього дня життя. Дякую, Майстре! Твоїми настановами творять вже і мої учні, твої онуки!
Спочивай з миром, справа твоя живе, і стусани твої працюють!
Ярослав Пілунський, кінооператор, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка