Взірець людини, відданої своїй справі

16 січня перестало битися серце старійшини нашого кіно, оператора, режисера, педагога, заслуженого діяча мистецтв України Сергія Опанасовича Лисецького. Він зовсім трохи не дожив до 96-річчя, яке відзначив би 13 лютого. Сергій Опанасович – ветеран Другої світової війни, після якої ще кілька років відслужив в армії, й аж тоді вступив у ВДІК у Москві, який закінчив дуже успішно і прибув до рідного Києва працювати на Київській кіностудії. То був період малокартиння й не відразу йому дісталася самостійна робота, але вже після фільму «Солдатка» (1959) він знімав без пауз. А потім був фільм, що наближав українське кіно до правди життя, – «Ми – двоє чоловіків» Юрія Лисенка з Василем Шукшиним в головній ролі. Сергій Опанасович згадував про цю дивовижну мовчазну людину з глибокою повагою. Його великим мистецьким досягненням стала перша українська кіноопера «Наймичка» режисерів Василя Лапокниша й Ірини Молостової. Коли 2014 року виповнилося 50 років цій картині, під час тривожних подій на Майдані кіноспільнота відзначала цей ювілей в Будинку кіно. А ще згодом Сергій Опанасович розповідав про роботу над цим фільмом студентській аудиторії Національного університету «Києво-Могилянська академія», зумівши в короткому вступному слові налаштувати й зацікавити цим класичним фільмом складної художньої форми, де в кадрі були видатні оперні співаки Борис Гмиря і Лариса Руденко, де знялася в головній ролі відома тоді акторка Віра Донська-Присяжнюк, нагороджена за цю роль на Всесоюзному кінофестивалі. І робота у міжнародній продукції – «Перевірено – мін немає», де локація й умови зйомок були надзвичайно складні. Свою любов до професії учителя Сергій Опанасович висловив у режисерській постановці – фільмі «Прелюдія долі», в основі якого – історія шляху до широкого визнання Анатолія Солов’яненка, нашого знаменитого тенора.

Був час, коли Сергій Опанасович як режисер і оператор зняв чимало просвітницьких фільмів, присвячених українській культурі, народному мистецтву. На превеликий жаль, знімав на «Укртелефільмі» й навіть у записів на дисках цих стрічок не можна було знайти.

В роки Незалежності, коли кіновиробництво фактично припинилося, він передавав своє творче вміння і професійний хист молоді, і його учні вдячні йому за це. Він залишив після себе не тільки візуально досконалі фільми, а й багато талановитих учнів, які сьогодні вже стали відомі й тримають рівень операторської майстерності. Він гостро реагував на лінощі й невігластво молоді, від якої почув «афоризм»: «Зараз легше знімати, ніж говорити». Він не терпів невігластва, домагався від своїх учнів повної самовіддачі, протистояв навалі кічу. Був переконаний, що тільки освіченість людини, яка стоїть за камерою, знання нею здобутків світового мистецтва, естетичний смак можуть забезпечити художну цінність фільму. У наших телефонних бесідах, коли я хотіла більше дізнатися про факти його життя, – нічого не виходило, він не говорив про себе, навіть ніколи не вживав займенник «я», а постійно повертався до проблеми деградації суспільства, нівеляції національних начал, говорив про те, що з поля зору нових поколінь зникають багатства української культури. Й говорив таким тоном, що співбесідник відчував свою відповідальність за ці негативні явища.

Сергій Опанасович любив Україну, але це була любов не декларативна, а діяльна. Авторитет у фахівців і шанувальників кіно він мав дуже високий і на останніх кількох з’їздах Національної спілки кінематографістів України йому надавали почесне право відкривати представницьке зібрання. 2019 року він став лауреатом дуже почесної премії ім. Івана Миколайчука, яку присуджує КМДА.

Зафіксоване мною 2006 року інтерв’ю з Сергієм Лисецьким, друкувалося в журналі «Кіно-Театр», а в 2020 році разом із коротким нарисом про Майстра увійшло до моєї книжки «Майстри кінозображення». Світла пам’ять благородній людині, фахівцю, відданого своїй справі!

Лариса Брюховецька