Фільм напружених і живих діалогів
Анастасія Канівець
Погана дорога – звичайнісінька ґрунтівка, якою авторка – сценаристка, режисерка і авторка однойменної п’єси Наталя Ворожбит – поведе своїх персонажів, а з ними й глядача. Це така собі «дорога війни», що пов’язує території окуповані й звільнені, об’єднані травматичним досвідом; люди, котрі в тій чи іншій формі зазнали його, опиняються в центрі уваги. Тут немає війни зі стріляниною, вибухами, танками й диверсантами. Її показано через людські типи, психологію та стосунки: українські військові на блокпосту, що мають вирішити, чи відпустити затриманого водія без документів; місцеві дівчата, які гуляють з українськими вояками, – хто з любові, а хто заради подарунків; молода полонянка та її наглядач-сепаратист; жінка-офіцер медичної служби, що супроводжує тіло свого «фронтового чоловіка»… Кожна ситуація по-своєму екстремальна, кожна вивільняє в людині глибоко заховане – і переважно не «добре» чи «погане», а складну їхню суміш, де «добро» плавно переходить у «зло», і межу між ними провести все важче.
П’ять новел, п’ять ситуацій, більше похмурих і по-своєму жаских… проте і з гумористичними обертонами (чимало специфічного, воєнного, брутально-цинічного й водночас життєствердного гумору демонструють самі персонажі). Кожна з них автономна – проте історії переплітаються між собою, підхоплюючи теми одна одної, перегукуючись мотивами чи й окремими образами.
Історія про стосунки дівчат з вояками іде за вступною новелою про блокпост, де затриманий директор місцевої школи раптом запідозрює, що українські військові ховають у себе його ученицю (зрештою він сам, як і глядач, має вирішити для себе, чи вірити їм). Серед героїнь наступної новели цієї дівчинки немає, проте йдеться про тих самих юнок, яким хочеться кохання, і подарунків, і вечірніх прогулянок з хлопцями; яким, зрештою, просто хочеться відчути себе дорослими і хоч на короткий час забути про невеселе повсякдення. Цікаво, що для цього світу – чи то лояльний до української влади директор, чи то бабця, для котрої українські військові є «фашистами», чи то самі дівчата, що не зважають на колір уніформи коханого, – українська сторона по суті є «іншим», різниця лише в тому, дружнім чи ворожим.
Певним чином віддзеркалюють одна одну інші дві новели; на відміну від тих, що йдуть цілими епізодами, вони посценно чергуються, підкреслюючи свою спорідненість. Сепаратист приводить до приміщення колишньої оздоровниці полонену журналістку; через спілкування з нею садист і потенційний ґвалтівник поступово починає відновлювати людське в собі (що, зрештою, виявиться його ахіллесовою п’ятою). З іншого боку, ніжна й слабка жертва, щоб зберегти своє тіло й саме життя, змушена вдаватися до маніпуляцій, граючи і на темних, і на світлих почуттях свого вартового. Тоді, як він повертає собі людське обличчя, вона змушена задля виживання пожертвувати частиною власного людського «я».
У новелі про перевезення тіла, навпаки, розкривається образ героїні – від майже монструозної «бой-баби» до постаті трагічної та по-своєму смиренної. І її вчинки, що на них ми дивимося очима носія «норми», військового-водія, виходять за межі цієї самої норми; утім, ми розуміємо, що це тип, сформований – а точніше, деформований – війною, яка за природою своєю є порушенням нормального життя.
Остання історія – «мирна», універсальна, родом із класичних оповідок-бувальщин. Заможна жінка, проїжджаючи селом, випадково збиває машиною курку. Її власники, на позір мирні й сумирні; але поступливість присоромленої, готової відшкодувати збитки винуватиці розпалює їхні апетити, що починають рости загрозливими темпами. Ця новела не пов’язана з іншими, вихопленими з буднів війни (хоча присутні в ній образи – збитої птиці та консервованих помідорів – згадуються і в новелі про полонянку, що виглядає свого роду «переморгуванням» двох історій). Утім, вона так само показує вивихи людської натури, наочно демонструючи, чому для завершення війни недостатньо «просто перестати стріляти».
Наостанок варто сказати кілька слів про мову. Якщо «Атлантида» – це насамперед візуальні образи, то в «Поганих дорогах» головним художнім засобом є слово. Недарма авторка фільму – драматургиня, що звикла мислити діалогами й через них передавати дію. Діалоги у стрічці напружені й живі, причому для передачі середовища авторка активно послуговується обсценною лексикою, показуючи характер огрублених персонажів; чимало в мовній тканині твору і російської мови, панівної в регіоні. Для такого фільму особливо важлива акторська гра, і тут виконавський ансамбль, навіть маючи у своєму складі непрофесійних акторів, цілком впорався зі своїм завданням. (Варто згадати премію Венеційського кінофестивалю Circolo del Cinema як «найбільш інновативній стрічці в конкурсі».)
Так, військова тематика продовжує тримати надійні позиції у вітчизняному кіно, пропонуючи і вартісні роботи. «Погані дороги», з їхнім неоднозначним наповненням, болісними інтонаціями і водночас глибинною життєствердністю, безперечно належать саме до таких.