Чи здатен Гестас стати Дісмасом?
Олександр Саква
«Беріть мене, глибини, бо вас не збагнути!»
Іван Максимович
Як знаємо від Луки, Гестас лишився затятим вбивцею, а Дісмас на Голгофі покаявся й опинився в раю поряд з Богом. В очах Сина Божого таке перетворення можливе і бажане. А ось в людських? Цим питанням, схоже, й «захворів» Олег Сенцов, бо зняв фільм «Носоріг», в якому спробував не умоглядно, а мовою кіно з’ясувати засяги теми.
На цьому полі – бій суперечливих суджень. Приміром твердять, що совість вигадали підступні люди, аби добрі нею мучились й не заважали злим творити свої ниці справи. З цим, однак, простіше – собі людина вірить. І знає певно: совість – є.
Далі ж все складніше й заплутаніше. Та Сенцова це не зупиняє. Він питає знову і знову, втрапляючи в царину біблійних вимірів. Робить це, дійсно, наївно і прямо, часом поза природою художнього, а в людському запиті, що прагне знати: чи є межа звиродніння особи, за якою нема вороття? Це інтимне питання Олега Сенцова, його особистий шлях пізнання. Хто вправі митцю відмовити в ньому? Тому, мабуть, він і не зважає на відверту простецькість способу, в якому питання намагається вирішити.
Наскільки переконливо це зроблено, аби збентежити глядачів – відповідати кожному. Режисер благає про одне: давайте подумаємо! Бо це не пусте. Хоч добре знає, яка масса людей обуриться: я маю перейматись гризотами вбивці і нелюда? В нас інших проблем мало?
Я теж не певен, що маю відповіді на питання, що постають в «Носорозі» Сенцова – як і в тому, що в змозі на чомусь наполягати. Та прослідкувати нехитру смислову параболу цієї стрічки нам до снаги: автор від нас нічого не приховує, лише прагне бути максимально почутим. Чому не прислухатись?
Фільм засновано на реальних подіях «лихих» 90-х, переконує пресреліз картини. Та й режисер свідчить, що знав людину на прізвисько Носоріг з кримінальних кіл того часу. Все інше, звісно, авторське узагальнення, а вже визначальна проблема твору – й поготів. Кінозображення в «Носорозі» достатньо вірогідне, аби переконати глядача в ймовірності історії. В фільмі відсутня будь-яка романтизація бандитського світу, середовище відтворено впізнавано та без любування, а горезвісний кодекс бандюків подано як відверто ниций, геть знецінюючий людське життя.
Сенцов прагне одягти кінооповідь в шати притчі. Йому важливі витоки натури свого героя, і він пришвидшено проганяє епізоди-знаки його дитячих і юначих літ. Та, крім стрімкої театралізації фабули, що набуває самоцінного значення, цей хвацький прийом нічого не кладе на карб прояснення стрижневого питання, яким переймається автор. Тип – як соціальне явище, схоплений, та в становленні Дісмаса заявити риси, з яких в подальшому постане Гестас, постановнику несила. Клініку лютого озвіріння й жахкого розлюднення фільм демонструє, право на прощення Носорога лишається в сфері дискурсу.
Ось і виходить: хочете – вірте, хочете – ні! Досягти тяглості і неухильності художньої логіки стрічці, на жаль, не вдається. Однак з’ясується це значно пізніше, а поки що сюжет летить кадр за кадром, втрачаючи енергію розвитку. Причина його занепаду на поверхні. Притча – не міф, в неї локальний характер, легко вичерпний зміст. Вона потрібна як повчання, тож інструментом пізнання є обмеженим. Сенцову для власних завдань в цьому фільмі потрібна амбівалентність прочитань, а він тяжіє до жанру, куцого смисловим потенціалом. Потрібна трагедія, а в режисера – спроба новітнього мораліте, хоч і з прагненням до біблійності, бажання дати людині шанс. Але яка це людина? Тут все як в байці Глібова: «Є каяття, та немає вороття». Герой фільму бандит Носоріг коїв жахкі злочини: вбивав, катував, жив розбоєм. Та з певного часу почав терзатись: навіщо живе? Додавали ран і втрати: брата, батька, мами, з його вини, по суті, загинули дружина з донькою. А він продовжував вбивати, грабувати, впадаючи то в лють, то в оргії пиятики й розпусти. Марно. Гнітюче відчуття вини не відпускає Носорога, формуючи нагальність спокути. Нам це стає відомо з діалогів бандита з чоловіком в автівці, що рефреном проходять в стрічці. Насправді це розмова з власним сумлінням, завершенням яких є рішення Носорога замовити власне вбивство двом зарізякам, що на його вимогу всаджують в тіло замовника ножі, а він коментує: цей удар за одного, ним убитого, цей – за іншу убиту. Носоріг живучий: кілери, зробивши справу, йдуть геть, а він повзе по фотографіях своїх жертв, що випадають з валізи – їх багато…
Чи можливе подібне переродження вбивці – аж до самосуду? Питання, зрештою, на розсуд окремо кожного. Але й питання, погодьмось, неймовірної тяжкості. Хоча Достоєвський у «Злочині й карі» припустив, що душа вбивці може воскреснути – через подвиг любові. Я в цьому не певен, та й Носоріг – не Раскольніков. Втім, ухилятися від болісних, нуртуючих питань християнській душі небезпечно. Бо як здогадався один унятливий священник, за порогом життя, Бог, що розкриває нам Свої обійми, може запитати нас: «Де ж ваші рани?»