Містичний акцент у фільмі Максима Тузова

Лариса Іванишина

Жанр стрічки «Праведник» – психологічна драма, трилер. За усталеними канонами – це справді так, адже тут розкрито психологічну драму головного персонажа – судді Подільського суду міста Києва, котрому випало виносити вирок безнадійному злочинцю – ґвалтівнику і вбивці Олексію Валаміну (Олег Прімогенов). Напередодні на телекамери він обіцяв, що винесе законне рішення і не допустить затягування процесу. Але злочинець, прикинувшись, що «йому погано» прямо в залі суду, зриває процес, і суддя змушений відтермінувати засідання (до речі, виникає запитання до режисера: чому карний злочинець, що вчинив дуже важкі злочини, сидить прямо в залі, а не в спеціальній кабінці, як це ми бачимо в репортажах із суду).

Але головний посил твору – в подіях, що розгортаються після цього епізоду: адвокат Валаміна – також злочинець (Сергій Калантай) наймає кілерів, які вбивають трирічного сина судді. Потім адвокат заводить в оману брата судді: призначивши зустріч вночі в лісі, вбиває, а суддю, який кинувся тікати, нещадно б'ють – сцена екзекуції показана натуралістично. Здавалося, фінал передбачуваний: злочинці знищили чесного суддю. Та події розгортаються далі – суддя приходить і виносить вирок, а персонаж Сергія Калантая кричить: «Тебе тут не повинно бути!». Й заключна кода: головний герой з дружиною і немовлям провідують могилу сина і брата. Завершення благополучне, період стресів минув, життя праведника триває.

Це фільм про випробування людини стражданнями, про її стійкість у боротьбі зі злом. Людина здатна вистояти, але чи це було б можливим без чуда, в цьому випадку без втручання надприродної сили, яку уособлює звичайний двірник з обличчям святого (Мішіко Кобалія). Очевидно, що ні. Виникає асоціація з класичним фільмом Карла Теодора Дрейєра «Слово» (1954), який вражає достовірним зображенням чуда – воскресіння померлої жінки. Максим Тузов робить перші кроки до освоєння цієї рідкісної в світовому кінематографі теми, але кроки ці досить впевнені, тому що вони підкріплені вірою дебютанта в можливість чуда.

Образ ангела-охоронця виникає кілька разів, як і зображення хреста. Але рятівника не можна назвати послідовним, він не рятує дитину судді, не попереджає його про небезпечну зустріч. Він приходить на допомогу пост-фактум, коли ці нещастя вже сталися. Він простягає стражденному руку, дає чудо зцілення, врятує ледь живого праведника для того, щоб він таки виконав свій обов’язок: виніс справедливий вирок злочинцеві.

Своєрідність цієї позірно реалістичної драми у тому, що вона оперує символами, що умовність мови символів виростає з реалістичного ґрунту, аби показати біблійну картину боротьби добра зі злом, що точиться впродовж існування людства. Режисер «одягнув» її в одежу нашої реальності, коли в житті надто багато очевидного зла, яке залишається безкарним, і вирівняти цю загрозливу ситуацію може тільки втручання божественної сили, яка підтримує баланс. Людство могло б уже давно загинути, якби не люди-праведники, що протистоять злу і яким допомагають вищі сили.

Саме цей містичний акцент як пропозиція виходу із затяжного марафону світового кінематографа в зображенні насильства, тобто виходу зі стереотипів – і є тим новим, що запропонував Максим Тузов.

Щодо характеристики стрічки як твору, то тут, по-перше, значним позитивом є інтенсивність подачі. В короткому обсязі вміщено чималий наратив, спрямований на гострі проблеми, зокрема, на проблему безкарності злочинців. По-друге, у студентському фільмі знялися відомі актори-професіонали – Олександр Печериця, Олег Прімогеном і Сергій Калантай – в роботі з ними режисер проявив уміння. Композиційний компонент зберігає баланс сцен нуару зі світлими сценами родинних стосунків, які розкривають доброту і щирість головного героя. Світове кіно в зображенні саме темних сторін посилює інтенсивність, нерідко смакуючи сцени насильства і тим самим нав’язуючи думку про безперспективність боротьби зі злом. Фільм цьому протистоїть і це також нове слово, чого так бракує сучасному кіно. «Праведник» показує вихід: коли людина робить добру справу, домагається справедливості, їй допомагає Бог. Тим самим робота юного кінематографіста пропонує вихід з пастки, в яку себе загнав кінематограф, продукуючи потік зла.

І насамкінець слова Максима. «Ще з першого курсу я знав, що мій дипломний фільм буде на тему книги Йова. Мій вчитель Савчук Віталій Володимирович мені дуже сильно допоміг розкритися в Євангельскому посилі». Тому новаторським є заключний кадр стрічки – вдячність учителю – Віталію Савчуку і зображення його портрета. Обличчя праведника промовить багато для тих, хто не знав цієї дивовижної людини, а для тих, хто спілкувався з цим геніальним актором і духовною людиною, це засвідчить, що пам’ять про нього житиме.