Сергій Михайловський: «В акторській професії я поєднав усі свої бажання»
Сергій Михайловський (н. 1978) – актор театру і кіно, заслужений артист України, провідний майстер сцени Херсонського музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша. Народився у селі Дар’ївка Херсонської області. Закінчив Училище культури (вик. Лимаренко Лідія Іванівна) та Державний університет у Херсоні. Сценічну діяльність розпочав у 1998 році на сцені театру ім. Миколи Куліша, де працює і нині. Створив більше 30 ролей, серед яких Левій Матвій та Афраній у «Понтії Пілаті» за мотивами роману «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова, Чорт у фольк-рок-мюзиклі «Ніч перед Різдвом» за Гоголем (реж. обох Сергій Павлюк), Джиммі у ліричній комедії «Продавець дощу» Річарда Неша (реж. Влада Бєлозоренко), Батько у комедійній трагедії «Баба Пріся, або На початку і наприкінці часів» (автор і режисер Павло Ар’є) та ін. Має у доробку дві моновистави – «Get happy» за п’єсою Алессандро Барікко «Легенда про піаніста» (Він) і «Юда» за п’єсою Лесі Українки «На полі крові» (Юда). Лауреат семи премій, серед яких Акторська премія імені Євгена Матвєєва, «Краща чоловіча роль» за виконання ролі Джиммі у виставі «Продавець дощу» на Міжнародному фестивалі «Мельпомена Таврії», гран-прі за виставу «Юда» на Міжнародному фестивалі «Atspindys/Відображення» (Литва). Знімається у кіно.
Бесіду веде Вікторія Котенок
– Сергію, з якої вистави почалася ваша робота в театрі?
– Вона почалася з концертів (усміхається). Десь через рік після приходу в театр мене хотіли звільнити через профнепридатність… Бо коли виходив на сцену, щось відбувалося з моїм голосом – сипів, хрипів, не було посилу. Але завдяки музиці і вокалу, які я дуже люблю, зажим вдалося побороти.
Спершу я грав ліричних героїв – Ромео, Лукаша, Андрія у виставі «Тарас Бульба», художника Рауля в опереті «Фіалка Монмартру». Я був струнким, симпатичним, мав довге волосся… Хтось навіть називав секс-символом театру. Згодом, після показаної комедійної сценки на театральному капуснику, режисери почали запрошувати на характерні ролі. Їх було стільки… що я в них просто купався.
– Які ролі стали для вас етапними?
– Я би відзначив кумедну пророчицю Сивіллу з «Енеїди». Дуже мені подобається грати Чорта у мюзиклі «Ніч перед Різдвом». Не менш цікавою була робота у виставі «Рольові ігри» за п’єсою Тетяни Іващенко. Це історія про психіатра, який методом рольових ігор лікує пацієнтів. Я грав одного з пацієнтів, який в житті був дуже сором’язливим і ніяк не міг освідчитися своїй коханій. А в іграх він поводив себе як Елвіс Преслі. В результаті він таки сказав своїй дівчині: «Я тебе кохаю».
Нині граю багато татів і дідів, хоч це ще не мої вікові ролі. А все тому, що наприкінці 90-х років актори середнього віку, яких і так було небагато, покинули театр і зараз майже немає акторів старшої вікової категорії.
– А ще ви граєте дві моновистави «Юда» і «Get happy».
– Так. Обидві поставив Сергій Павлюк. Для мене це дуже складний жанр. Коли ввечері моновистава, то я того дня граю її тричі: зранку вдома, потім вдень у театрі на репетиції і ввечері, коли граю виставу. Після показу почуваю себе просто вичавленим…
Першою була «Get happy», де мій герой – колишній музикант, який ремонтує музичні інструменти. У житті я володію трьома інструментами: баяном, акордеоном і гітарою. Для цієї вистави вчився грати на трубі. Хоч тексту було на півтори години простого читання, я вивчив його за тиждень. А коли режисер приїхав з відрядження, ми за два дні дію розвели на сцені. Це був складний, але цінний досвід, який підняв мене на сходинку вище.
Трохи згодом Сергій Павлюк попросив мене про допомогу: для моновистави Влади Коваль прочитати уривок монологу Юди з «На полі крові» Лесі Українки. Я вивчив і прочитав. На що режисер сказав: «Ні, Владо, не буде у тебе Юди. Буде ще одна моновистава у Сергія» (сміється).
У режисера виникла ідея, що Юда – гончар. Але він настільки грішний, що в нього нічого хорошого не виходить. Усю виставу я сиджу за справжнім гончарним кругом і роблю з глини горщики. Для цього я спеціально навчався гончарству й у мене непогано почало виходити. Але мого героя глина не слухається, тому всі вироби ламаються. І навіть останній горщик, який нарешті йому вдався, він від радості стискає у руці. Гончарний круг у нас символізував колообіг нашого життя, гріхи наші, за які ми просимо вибачення, а наступного дня знову повторюємо.
– З цією виставою ви побували в різних містах і країнах…
– Так. Навіть була одна курйозна ситуація… Я капітан нашої футбольної театральної команди. У 2018 році ми посіли навіть друге місце у Театральній футбольній лізі. Я дуже азартна людина, тому ми беремо участь у всіх можливих змаганнях. Окрім футбольної, у нас в театрі є ще волейбольна команда. А ще ми зробили собі спортзал у театрі!
Так от, на одному з матчів я порвав собі аххіл. А через п’ять днів ми мали летіти з «Юдою» на гастролі до Португалії. А я саме праву ногу пошкодив, яка має крутити робочий гончарний станок. Зателефонував і повідомив директору. «Нічого, – почув у відповідь, – щось придумаємо». І мені наші бутафори переробили станок під ліву ногу. Я відіграв п’ять вистав у п’яти різних містах Португалії! Тепер Олександр Андрійович у критичних випадках завжди жартує: «Якщо Михайловський з поламаною ногою зміг, то і ти зможеш…» (сміється).
– Розкажіть про ваші найновіші прем’єри в театрі.
– На «Мельпомені Таврії» відбулася прем’єра документальної вистави «6.5», яку поставив Андрій Май. Вона створена з реальних історій людей, які виїхали з Донецька 2014 року. Деякі з них працюють у нашому театрі. У виставі наш саксофоніст Григорій Воронін розказує власну історію. Я був настільки зосереджений на своїх текстах, що до прем’єри не чув інших історій. І коли на здачі почув «Я – Григорій, народився в Донецьку…», мене так пройняло…
Хоч про бомбардування він пригадував з посмішкою, але в інтонації відчувалося, що йому болить, що його рана ще не загоєна… «Нічого, адаптуюсь, переживу…» – каже хлопець в кінці. А мені стало так важко на серці, на душі… Я знав, що у залі сидить його мама і дружина… Потім не міг перемкнутися на свої ролі.
У виставі грає 8 акторів і кожен розказує одну або кілька історій. Я розповідаю історії двох переселенців – Кирила і Слави, а також власну історію «Артист-таксист».
– Ви ще працюєте таксистом?
– Так, на жаль, мушу підробляти. Але ця робота є досить зручною, адже я можу таксувати саме в той час, коли не зайнятий у театрі. Причина цьому проста: недавно у мене народилася третя донечка. Жінка пішла у декрет, тому я мушу працювати за двох. А ще знімаюсь. Восени були зйомки у повнометражному фільмі «Редакція» Романа Бондарчука. Я зіграв депутата міської ради Василя Сіренького – підлого брехуна, який обманює і наживається на своїх виборцях. Чимало ролей у мене було в серіалах. Але одною зі значних на сьогодні є робота у фільмі Ан дрія Іванюка «Східняк», де я зіграв роль другого плану – військового.
– Чи усвідомлено ви обрали професію актора?
– Чому став актором я зрозумів лише через 15 років роботи в театрі: в цій професії я поєднав усі свої бажання. Бо саме на сцені я можу бути і комбайнером, і футболістом, і моряком… Тобто приміряти на себе професії, про які мріяв і не мріяв.
– Хто чи що вас надихає на творчість?
– Люблю техніку, мотоцикли, водний транспорт, кататися на водних лижах, риболовлю. Загалом, я постійно вигадую собі хобі, від яких кайфую. А ще мене надихає моя родина. Я неймовірно щасливий, коли приходжу додому і мене зустрічають мої маленькі принцеси.
Від автора: Поки інтерв’ю готувалося до друку, в актора відбулося дві прем’єри. Восени у трагедії «Криваве весілля» Федеріко Гарсія Лорки (режисер Каха Гогідзе) він зіграв добродушного і трохи кумедного Батька, який дуже любить свою доньку, бажає їй лише щастя, тому так наполягає на її весіллі. Взимку у музичній комедії «12 стільців» за романом Ільфа та Петрова (режисер Сергій Павлюк) – жадібного, боягузливого і водночас ліричного Кісу Вороб’янінова, відносно молодого і завзятого чоловіка, який бачить щастя лише в багатстві, через що, зрештою, і божеволіє.
А 24 лютого 2022 року в Україну прийшла війна, яка перекреслила плани усіх українців. У Херсонському театрі готувалася низка прем’єр, серед яких «Вічність і ще один день» Милорада Павича (режисер Сергій Павлюк) та «Кінь» про Калігулу у постановці Кубілая Ерделікара. А наприкінці весни планувалося проведення 24-ої «Мельпомени Таврії»... Від 2 березня Херсон і область опинилися під окупацією російських військ. Працівники театру і жителі міста неодноразово виходили з українськими стягами на мітинги і мирні акції протесту до адміністрації. За що директори обох театрів були ув’язнені, але, на щастя, згодом відпущені на волю.
Щодо Сергія Михайловського, то війна застала його в лікарні: за три дні до початку йому прооперували коліно. 28 лютого, не знявши шви, він з родиною виїхав до стареньких батьків у область. Акторську професію довелося змінити на оборонну. І нині, спільно з односельчанами, він, як і всі українці у різних куточках держави, наближає нашу країну до перемоги. Слава Україні та її героям!
– Найстрашніше, коли людина не бачить свого майбутнього під час війни. Ще на початку я спитав своєї дружини: «Ти бачиш?». А вона відповіла: «Ні». Кажу: «То це що значить? Що ми помремо?». «Та ні, не може такого бути…» – чую від неї. Згодом ми трішки адаптувалися до цієї ситуації і стало легше. І зараз у мріях що-небудь грати, будь-яку виставу, аби тільки не було оцього жахіття. Сьогодні я вже вірю у те, що все буде добре і ми повернемося до мирного життя. Українці зараз об’єдналися як ніколи і довели собі й усьому світові, що ми – сильна нація.
7 квітня 2022 року