Іронія як метод містифікації
Богдан Басій
Давид Черкаський – без перебільшення – визначна постать в українській анімації. Так і хочеться назвати його символічним батьком: художник, режисер-постановник культових «Капітана Врунгеля», «Лікаря Айболитя», «Острова скарбів», людина – уособлення унікального еклектичного анімаційного стилю. Режисер та художник понад 15 анімаційних стрічок, народний артист України, засновник анімаційного фестивалю «Крок», член анекдот-клубу «Золотий гусак»… На його роботах виросли покоління. І головне, що це добра і світла людина.
Фільм Сергія Волкова «Зірка Давида Черкаського», попри те, що він задекларований як «фільм-портрет», не може бути віднесений ані до цього, ані до жодного іншого жанру. Він не є фільмом-портретом, адже подає лише публічний образ, маску Давида Яновича. Факти, фрази про героя, навколо яких ґрунтується фільм, нерідко анекдотичні. Це нагромадження повторень, «загальне місце».
У фільмі табуйоване «розрідження» образу героя, кінокамера ігнорує простір відвертості – у неї немає наміру проникнути в інтимний простір, за «вівтар», де існує драма героя, ані у конфлікт середовища і героя.
Фільм створено як подарунок. Це чудовий фільм-комплімент чи фільм-бенефіс для застілля: «Від вдячних колег і учнів для Давида…»
Давид Янович Черкаський перенісся у Божі засвіти 30 жовтня 2018 року – його з нами фізично вже немає. Але він лишився як той, хто започаткував, родоначальник. Київська кіностудія науково-популярних фільмів, де він працював, нині – спогад про автентичну українську медіа-культуру. Але contra omnes стиль, традиція і золота доба «Київнаукфільму» існують.
Фільм Сергія Волкова за побудовою нагадує міф про батька. Це компенсаторний міф, з якого, за Фройдом, через тотем як уособлення батька народжується культура.
І саме в цьому пророча актуальність кінострічки. Через цей фільм Давид Янович заповідає нам метод українського мистецтва – незламного духу, навіть у ролі блазня або лакея. Цей метод – іронія. У цьому цимес, квінтесенція золотої доби київської анімації, і саме це прекрасно вдалося відтворити Сергію Волкову.
Що можна сказати про Давида Черкаського з фільму? «Додік», бабник, єврей, пірат? Що він перетворився на зірку? Що можна сказати про фільм Сергія Волкова? Це ностальгія за минулим чи щось абсолютно кардинально нове? Це спокута чи святотатство? Сміх над горем чи сміх над собою?
Особисто для мене цей образ надзвичайно український. Він органічно поєднується і з «Енеїдою» Котляревського, і з «Каменярем» Франка. І з «щоб не плакать, я сміялась» Лесі Українки. І з поезією Василя Стуса, і з творами Сергія Жадана.
Породило це не артикульоване в масовій культурі, замовчуване правило: Київ не може бути кращим. Першою завжди має бути Москва. «Київнаукфільм» за задумом ідеологічно не міг створювати кращі й глибші картини за «Союзмультфільм». Він був приречений на вічне друге місце політично.
А якщо рахунок заздалегідь відомий, і не брати участі в «соціалістичному змаганні» не можна, а суть творчого начала – це свобода?
Творці цього унікального стилю, іронії як містифікації ще, дякувати Богові, живі. Ще живі чарівники і є школа тих, хто знає секрети алхімії, тих, хто може за відсутності всього відтворити золоту епоху, суть якої весело і легко нести світле і добре. І фільм Сергія Волкова «Зірка Давида Черкаського» є, у певному сенсі, презентацією цього уміння, виґартуваного до рівня технології, – шоукейсом.