Зміна долі
Юлій Швець
Після великої творчої перерви Джейн Кемпіон знову зняла фільм, який полонив серця не лише європейських інтелектуалів, а й надзвичайно широкого американського загалу, який віддав стрічці цьогорічний «Оскар» (за режисуру). До цього картина отримала кілька відзнак, зокрема приз за режисуру на минулорічному Венеційському кінофестивалі, два «Золотих глобуси» (за найкращий фільм і режисуру) й дві премії BAFTA (за найкращий фільм і режисуру). На сайті-агрегаторі Rotten Tomatoes фільм має рейтинг 94% на основі 331-ї рецензії із середнім балом 8,4 із 10-ти; «збірний вердикт» критики сформулювали так: «Влада пса» підтверджує, що автор сценарію і режисер Джейн Кемпіон є «одним із найкращих режисерів свого покоління». Значна кількість провідних видань включили фільм до списку найкращих 2021 року, а «Guardian» і «Time» назвали його «фільмом року». За підрахунками Metacritic саме цю стрічку критики найчастіше включають у список найкращих у 2021 році.
Що ж спонукає фахівців з часто протилежними естетичними поглядами й тематичними уподобаннями до єдиної по суті оцінки двогодинної картини, яку чимало глядачів продовжує вважати дещо нудною й трохи затягнутою. Напевне, не участь у ній «зірок» масштабу Бенедикта Кембербетча й Кірстен Данс… Вочевидь, стрічка торкнулась якихось надзвичайно актуальних проблем, або ж знайшла несподіваний кут зору на існуючі. Спробуємо зрозуміти – на які саме?
В центрі сюжету – однойменний роман американського письменника Томаса Севіджа «The Power of the Dog» 1967 року, дія якого відбувається у ще більш далекому 1925-му році. Вийшовши друком, роман спочатку не отримав гідної читацько-критичної уваги, однак, у 2000-них наратив книги значно актуалізувався (оскільки тема ЛГБТ вийшла із «підпілля») – роман був перевиданий і отримав схвальні відгуки значно ширшого кола поціновувачів.
На початку стрічка нагадує якісну екранізацію: заможні співвласники ранчо брати Філ (Бенедикт Кембербетч) і Джордж (Джессі Племонс) під час відпочинку на заїжджому дворі знайомляться з його господинею Роуз (Кірстен Данс), чоловік якої, лікар, неочікувано покінчив життя самогубством. Добросердечний Джордж закохується у вдову й, щоби не сердити дещо «експансивного» брата, незабаром таємно з нею одружується. Нахаба Філ, вихований покійним нині наставником – «справжнім ковбоєм» на імя Бронко Генрі – саркастично сприймає їх шлюб, зневажає дружину брата, вважає, що жінку вабить заможність їхньої родини, привселюдно принижує її дорослого сина Пітера (Коді Сміт-Макфі). Останній, на нещастя, маючи вельми жіночні манери, важко контактує зі «справжніми» чоловіками, захоплюється створенням вишуканих штучних квітів, хоча вчиться у місті лікарській справі й із легкістю препарує на письмовому столі кролика, котрого хвилину тому ніжно пестив. Випадок допомагає Пітеру упевнитись, що Філ не такий вже й натуральний ковбой і має свої слабкості, тож між двома чоловіками зав’язується міцна дружба. Роуз не може знайти собі заняття на ранчо, хронічно деградує, активно зловживаючи алкоголем, а її стосунки з новоспеченим другом сина з кожним днем погіршуються…
Більшу частину фільму може здаватись, що режисерка пропонує глядачеві чергову серію так званого «актуального» кіно. Щось на кшталт культової картини «Горбата гора» (2005), яка у вельми поетичному ключі досліджувала тему «латентної й болісної» ковбойської гомосексуальності. Однак, Джейн Кемпіон, яка у 1993-му році уславилась вельми провокативною стрічкою «Піаніно» («Золота пальмова гілка» Канн, «Оскари» за оригінальний сценарій, жіночі ролі – головну й другого плану), йде значно далі й заново вигадує «свою Америку» – не ту суворо-живописну, яка, возвеличена вестернами, крізь десятиліття виглядає ще більш чарівною й привабливою. Й навіть не ту, яка проти означеного кіноміфу протестує.
У новій стрічці австралійки Кемпіон знову з місця на місце тягають клавішний інструмент, на якому тепер ніхто не вміє вправно грати, а звуки з його родича – піаніно із заїжджого двору Роуз – видобуває якийсь премудрий механізм, захований у його нетрях. Крізь щільне мереживо музичних дисонансів, доволі тривіальних картин природи, напружених фабульних перипетій і кримінальних загадок, режисерка (котру дехто чомусь зараховує до табору феміністок) акцентує в першу чергу не присутній у стрічці дійсно стрімкий сюжет, а утаємниченість характерів, котрі виявляються такими ж оманливими, як ї їх фізична зовнішність, як і їх непостійна стать.
Так, актор Коді Сміт-Макфі, в надтонких рисах обличчя якого можна угледіти Сатану й його Жертву водночас, грає тут неймовірно раціонального злодія – в надзвичайно віртуозній, продуманій до нюансів емоційній «упаковці» – котра розгортається перед глядачем лише у фіналі (на останніх секундах фільму), демонструючи нове обличчя диявола, яке нагадує персонажа Алена Делона в картині «На яскравому сонці» (1960) Рене Клемана. Однак прірва між обома неймовірна: у Тома Ріплі не було й натяку на раціонально-сатанинську зневагу до людей і їх слабостей, яка від психологічних страждань розвивається в Пітері.
Прямолінійній жорсткості й педантизму дорослого Філа у стрічці протиставлена лукава сутність молодого Пітера. Згодом здібний учень перевершує вчителя: маючи лікарські знання, за кілька «ходів» Пітер віртуозно заражає Філа сибірською язвою, від якої останній помирає (ця смерть, звісно, в дещо іншому контексті висвітлює «незрозуміле самогубство» батька Пітера). Хоча помста завершується, сюжет, однак, продовжує дивувати: заражені вірусом рукавички матері, батіг вітчима й холодна посмішка Пітера, що здалеку – через вікно – спостерігає за обома… Раціонально вбиваючи все недосконале на своєму шляху, перфектний юнак отримає чималу спадщину й, вочевидь, поєднається з ровесником-другом, з яким вони разом вчаться лікарській справі. Однак, чи зупиниться майбутній лікар на «досягнутому»? Вірус сибірської язви, що «відчуває» запах свіжої крові, принаймні, жодного разу не зупинявся.
Маючи за плечами чималий творчий досвід, цього разу Джейн Кемпіон дозволила собі загалом невластиве американському мейнстриму «патріархальне кощунство» – в’їдливо звинуватила одного представника «дискримінованої меншини» в радикальній дискримінації (вбивстві) кількох представників іншої «меншини», можливо, навіть «більш дискримінованої». Збірний портрет жертв «раціоналіста» Пітера – окрім віку, емоційності й звичних людських слабостей – не має певних родових ознак, не належить до правих чи винуватих, мякосердечних чи жорстоких, не має виразної гендерної приналежності.
Отже, в простій і ясній формі режисерка привертає суспільну увагу до ейджизму, до тих простих істин, згідно з якими ніхто, враховуючи навіть попередньо перенесені страждання, не може мати соціальних преференцій, зараховувати себе до касти обраних і в якості компенсації, використовуючи довірливість, творити з представниками іншої соціально-вікової групи все, що заманеться. Зрештою, слово «power» у назві фільму можна перекласти не лише як «влада» (як його зазвичай, перекладають), але й як «енергія, сила, міць» (кожна з версій дає можливість по інакшому розглянути тему).
Нагадаємо контекст: пальму фестивальної першості в світовому кінематографі наразі отримує тенденція, так би мовити, ювенільно-маскулінофобна, котра, однак, виразно формулює жагу окремих суспільних груп до домінування – гендерного, вікового, соціального, тощо. Найбільш програмно проблему «батьків і дітей» в руслі «нової етики» озвучила позитивно-молода героїня однієї «фестивальної» стрічки: «Моє особисте щастя настане тоді, коли усі ці старі (ідіома) вимруть». Тож зрозуміло, що задля торжества суспільної гармонії агресивний ейджизм кінематограф має компенсувати стрічками найвищого ґатунку. Режисерська сміливість, з якою Джейн Кемпіон осмислила проблему за допомогою класичного твору справді унікальна, оскільки декларативна боротьба з цим явищем підривається практикою сучасного кінематографу. Джейн Кемпіон – із «сюжетом» вишуканим і метафоричним, з якого просвічує надзвичайно сильна позитивна політична енергія, – дає шанс суспільству перейти із статичної – в якісно нову – живу культурну ситуацію.