Життя, яке плине само собою. Сюзанна Бір
Лариса Брюховецька
«Поліцейські виявили немовля в квартирі батьків-наркоманів. Воно було в умовах, несумісних з життям. Дитину врятував один з тих поліцейських, таємно викравши й усиновивши її. Однак через дуже короткий час...». Так починається анотація фільму «Другий шанс». Ця кримінально-детективна драма закінчується благополучно – через кілька років головний герой випадково зустріне в магазині доглянутого хлопчика років чотирьох, того самого, що міг загинути у своїх батьків, якби він його не викрав. Але красти чужих дітей заборонено. Як бачимо, проста історія, але складна колізія, а фіналу передує досить закручена інтрига, підсилена проблемою наркоманії в бездоганному акторському виконанні, а заодно й проблемою невмотивованих злочинів на грунті незрозумілих психічних розладів.
«Другий шанс» Сюзанна Бір створила за сценарієм знаменитого Андерса Томаса Єнсена, данського сценариста і режисера. Плідну співпрацю з ним вона почала ще 2002 року фільмом «Відкриті серця», продовжила у фільмах «Брати» (2004) і «Помста» (2010, удостоєний «Оскара» як найкращий іноземний фільм). Далі була романтична комедія «Любов – це все, що тобі потрібно» 2012-го і «Другий шанс» 2014-го. А нині Сюзанна Бір ставить фільми у США.
Обжиті (чи не зовсім обжиті) оселі, буденний побут, стосунки в родині, емоції й почуття людей, здавалося б, у пла нетарних масштабах – це тісний світ. Але людина в цьому світі живе – радіє і страждає. Європейські кінематографісти, йдучи за традицією літературної класики своїх країн, роблять цей родинний світ безмежним і невичерпним. І тільки в безмірно жорстокій країні Рад усіляко намагалися переконати митців, що увага до приватного життя – це дрібнотем’я, що глядач сучасний вимагає показу на екрані трудових і ратних подвигів, що кожна конкретна людина є членом колективу і саме в колективі тільки й може себе реалізувати. З цих позицій і лунала критика зарубіжного кіно – за безідейність і занепадництво.
Нині, маючи доступ до зарубіжного кіно, можемо переконатися в його розмаїтті й широкому спектрі проблем, які нам близькі. А Сюзанна Бір ставить цей домашній світ, його незаперечну цінність, у центр людського життя.
Сюзанна Бір народилася 1960 року в Данії, навчалася в Ізраїлі, після чого закінчила Академію мистецтв на батьківщині й почала кар’єру кінорежисера. Стартувала в кіно 1995 року. Перші стрічки – «Пансіонат “Оскар”», 1995, «Кредо», 1997, «Єдиний», 1999 – свідчили про народження митця уважного до житейських подробиць, проте не виходили за межі своєї країни. Ці перші спроби не відзначалися оригінальністю й не обіцяли чогось надзвичайного. Відтоді минуло 27 років і ця продуктивна, завзята постановниця, знявши півтора десятки фільмів, здобула міжнародне визнання, відколи 2010 року удостоїлася «Оскара». Сьогодні вона завойовує (з перемінним успіхом) кіноіндустрію Голлівуду, знімаючи у своїх стрічках яскравих зірок. Але в цьому портреті йтиметься про її європейський період.
Успіх Сюзанни Бір – надійний, тому що, на відміну від свого амбітного земляка Ларса фон Трієра, вона не намагалася досягати його ексцесами та скандалами. Інформації про неї в мережі обмаль, схоже, самопіаром вона не переймалася, її цілком задовольняла улюблена робота на знімальному майданчику, сам процес створення картин. З іншого боку, вона не цуралася скандальних тем, які б привернули увагу глядача, але ненав’язливо, без моралізаторства показувала, що розпутний спосіб життя не приносить ні щастя, ні задоволення. Характерною рисою її творчості є постійне випробовування героїв на міцність – і в дотриманні кодексу честі, і в здатності казати правду.
Уже в першому повнометражному фільмі 1995 року можна знайти основні мотиви подальших фільмів: родинне життя, загроза родині там, де здавалося, загроз не передбачалося, вплив на пересічну людину зовнішніх чинників та опірність загрозі. Разом з тим у «Пансіонаті “Оскар”» образ гея-спокусника Петруса як чинник негативного впливу інтерпретується не однозначно. Бодай тому, що його підкреслену тілесність і непереконливий демонізмо можна сприйняти і як уособлення внутрішніх демонів (назва яким – безумство), що прагнуть вирватися – і врешті вириваються – в чиновника, хорошого сім’янина і батька трьох дітей. Стрічка віддалено нагадала «Продавця чотирьох пір року» Фассбіндера – таке ж не зовсім зрозуміле стороннім невдоволення життям і собою.
У стрічці «Пансіонат “Оскар”» не без гумору показано буденність мешканців типових будиночків. Благополучна пара з трьома дітьми рушає у відпустку на морське узбережжя. Пансіонат –глухомань без особливої розкоші. Живуть там трохи дивні люди, які чимось віддалено нагадують персонажів Кіри Муратової 1990-х, щоправда, більш адекватні й менш токсичні. Подружжя вдає, що все чудово й налаштоване на позитивні емоції. Ідилія порушується, бо замість сонячної благодаті починається вітер з проливним дощем. Попри дощ, головний герой іде на берег, де бачить юнака, з яким познайомився напередодні: той купається в холодному морі. Аби Петрус не застудився, намагається вкрити його своїм плащем. Так між ними починаються стосунки.
Тема гомосексуалізму в той час набула поширення в зарубіжному кіно. Сюзанна Бір препарує цю тему, не відходячи від реалізму і психологізму, але разом з тим накручує довкола молодого спокусника усіляку чортівню, тим самим надаючи стосункам іронічного відтінку. Молодий гей у пансіонаті працює прибиральником, збентеженому чоловіку він показує фокуси, навіть вдається до гіпнозу. Схоже, що він захотів розважитися, але його жертві після того, як їх застукав господар пансіонату, все-таки вдається вирватися, і родина покидає пансіонат раніше терміну. Минає кілька місяців, і чоловік раптом кидає свій дім, дружину і, прихопивши найменшу дитину, їде в пансіонат. Звісно, нікого, крім господаря, там немає. Тоді він прямо в одязі купається в холодних хвилях. А на резонне зауваження дитини, що можна застудитися, тішиться власним безумством, Та є надія, що він повернеться до родини. Дружина головного героя намагалася не зважати на внутрішні суперечності й тріщини, які дало їх спільне життя. Але її реакція на вчинок чоловіка вибухова й показана теж не без іронії.
Як же запобігти рутині спільного життя? Сюзанна Бір, шукаючи причину появи у чоловіків «демонів», або, навпаки, внутрішньої порожнечі, намагається знайти ліки від цих хвороб. Для чоловіків, як випливає з її стрічок, потрібен екстрім. І вона надає цю можливість своїм героям повною мірою: чоловіки відлучаються від дому або в гарячі точки, як офіцер Міхаель із фільму «Брати» (2004), що полетів в Афганістан, добре знаючи, що «там стріляють по всьому, що рухається», або в Індію, як учитель (Мадс Міккельсен) у фільмі «Після весілля», або в пустелю Африки, як лікар Антон (Мікаель Персбрандт), герой фільму «Помста» (2010), котрий вже не один рік надає медичну допомогу біженцям. Кожен із них – офіцер, учитель, лікар – виконує свій професійний обов’язок за покликом сумління. І якщо перший не тікав від домашніх проблем, навпаки, в нього кохана дружина Сара і дві чарівні донечки, з якими важко було розлучатися, то інших двох спіткала криза в коханні.
Йдучи в руслі сучасності й облюбованого простору родинних стосунків, який Сюзанна Бір освоює дуже ретельно, вона кожного разу змінює жанрову тональність, що надає її роботам живого дихання. Класики кіно змінювали історичний час і жанри у своїх історіях, залишаючись у наміченому руслі проблем і зацікавлень. Тут також мистецькі висловлювання маємо в різних жанрових аспектах. Але в межах власних зацікавлень. Нерідко кажуть, що режисер все життя знімає один і той фільм. І досить часто це відповідає дійсності. Чи не найкращі стрічки Сюзанни Бір – «Після весілля» і «Помста» – також про родину. У «Помсті» лікареві Антону після тривалої розлуки закриті двері до рідної домівки. Він спілкується зі своїми двома дітьми, і хлопчики дуже люблять його, але дружина йому не прощає (що саме – залишається здогадуватися, тому що навіть телефонну розмову, в якій Антон хоче їй щось пояснити, вона обриває). Та він продовжує її любити. Як і в інших картинах Бір, у фіналі його надії на кохання справджуються.
З приводу режисерської майстерності та світоглядної позиції Сюзанни Бір у «Помсті» слушно висловився один із глядачів: «За моїм досвідом, незвично, коли жінка показує, наскільки самовідданішим може бути чоловік за його дружину, але саме це і маємо тут. І це досить освіжає. Але розмах і широта цього фільму цілком задовольняють самі по собі, від Африки до сучасної Данії. Без сумнівів рекомендую всім цю роботу» [1].
Після соціально важливої і психологічно напруженої «Помсти», Бір залишається послідовною прихильницею драми. 2012 року вона ставить стрічку «Кохання – це все що тобі потрібно» зі всесвітньо відомим участю в бондіані Пірсом Броснаном та данською акторкою Тріною Дюрхольм, яку чомусь хочеться сприймати як альтер-его самої постановниці, оскільки її жіночі образи позиціонують, на перший погляд, поступливих і всепрощаючих жінок, а насправді – сильних у своїх внутрішніх переконаннях, здатних робити правильний вибір у житті. Ця стрічка про життєву кризу героїні, але подану з романтичним і навіть комедійним забарвленням. Іда застукала вдома свого чоловіка з коханкою, і замість вибачень той почав переконувати дружину, що це сталося через її хворобу, він переживав за неї і мусив себе чимось розрадити. Вона ніби готова погодитися з його аргументами, але щось відбулося у свідомості безповоротне й коли згодом зрадливий чоловік повернеться до неї, заваливши помешкання розкішними трояндами, і проситиме вибачення, Іда, за інерцією ще продовжуючи родинне життя, думками вже з іншим. Филіп, з яким виникли стосунки, розшукав її, й хоча отримав откоша, кохання переможе – вона раптово покине свого благовірного і поїде в Сорренто, в той лимонний сад, в маєток, де мала жити її донька, що виходила заміж за його сина. З весіллям не склалося (весілля – ще один мотив її фільмів, як і згадана спокуса гомосексуалізму, бо саме через цю спокусу воно у цій стрічці розладналося).
Звісно, фінал щасливий: Іда одужала, і слова освідчення, які Филіп їй говорить, вистраждані й виважені. Чудово показано еволюцію цього персонажа – від сухого ділового боса до закоханого і щиро-емоційного чоловіка. І сталося це під впливом чудової жінки – обоє акторів остаточно переконали у неминучості щасливого фіналу. Ця стрічка дозволяє припустити, що саме любовні історії найкраще вдаються жінці-режисеру, ясна річ, тому що вона обирає якісні сюжети і вміє гідно їх втілити. Фільм удостоєний фестивальних нагород і премії «Роберт» Данської кіноакадемії. До речі, несподіване кохання заможного до звичайної жінки – лейтмотив численних мильних опер, але Сюзанна Бір разом з чудовими акторами показала, що мелодрама може бути мистецтвом, яке не тільки збагачує досвідом, а й приносить естетичне задоволення. 59-річний актор Пірс Броснан говорив: «Я захоплений тим, як Сюзанна обіграла таку складну тему. Центральною в стрічці є історія жінки, чиє життя буквально розвалюється. І в таких умовах вона змогла зробити наших персонажів смішними і трохи божевільними». А сама Бір у відповідь на негативну реакцію критики, яка віднесла картину до масової культури, сказала: «Саме в цьому фільмі практично немає межі між тим, хто я є, і тим, як удався фільм. Нехай він сповнений кліше. Кліше – це частина нашого життя, головне – переконатися, що персонажі реальні, що вони складаються з плоті і крові» [2].
Безперечно, в цьому фільмі є елемент казки зі щасливим фіналом – й дивуватися не варто, адже Данія – батьківщина одного із найзнаменитіших казкарів – Ганса Крістіана Андерсена. Бір не відкидає таких елементів і в значно жорстокіших історіях, намагаючись узгодити фантазію з цілком реалістичним наративом. Прикладом цього є фільм «Брати», де герой, чия загибель є більш, аніж очевидною, виявиться живим.
…Данського офіцера армії Майкла (Ульріх Томсен) посилають на три місяці в Афганістан, в Міжнародні сили сприяння безпеці для участі в операції. Його перша місія – знайти молодшого радар-техніка, який кілька днів тому пропав. Під час пошуку, вертоліт, в якому летів Майкл, збивають, він вибухає. Родині повідомляють про його загибель. Він же потрапляє в полон. Його дружина Сара (Конні Нільсен) і молодший брат Яннік (Ніколай Лі Кос) глибоко сумують за ним.
Тим часом офіцера й молодого техніка маджахеди утримуть в полоні без їжі та води. Після того, як Майкл показав їм, як заряджати зенітну ракету, ті вирішили, що технік більше не потрібен, і Майкла, заради власного порятунку, змушують убити його свинцевою трубою. Майкла рятують і повертають до Данії. Винний у скоєному, він мучиться, але бреше й дає помилкову надію на те, що технік, можливо, ще живий. Майкл стає нестабільним – починає погрожувати дружині, знущатись над нею та руйнувати будинок.
Нарешті втручається поліція. Чоловік надмірно реагує і його беруть під варту, Яннік допомагає Сарі ремонтувати будинок. Згодом Сара відвідує Майкла у в’язниці, де той нарешті признається в тому, що він робив в Афганістані.
Можливо, саме за цей психологічно складний образ, в якому контраст між люблячим чоловіком і батьком і доведеним до крайньої межі безвихідним становищем полоненим, готовим убити бойового побратима, фільм і був відзначений у Санденсі призом глядацьких симпатій в категорії Драматичний фільм.
Завдяки широкому географічному охопленню місць, де розгортаються події, Бір показала жорстокість і насильство над беззахисною людиною чи то афганських маджахетів, чи африканських бойовиків. Жінка-режисер твердою рукою знімає сцени жорстокості. Але за цими сценами – біль за людину, яка опиняється в безвиході і стає жертвою (особливо виразна ця колізія у «Братах»).
А «Другий шанс» (2014) – інший жанр – драма разом з трилером. Тут постають нові лики зла, які не перестають її цікавити. Колізія з викраденням немовляти і гірка доля люблячого батька також показана з високим градусом напруги. Актор Ніколай Коста Вальдау, який зіграв цього батька-поліцейського, підкреслив: Сюзанна Бір має міцну руку. Вона вміє звільняти підсвідомість виконавців.
Так, її режисерське вміння – в досягненні повної самовіддачі акторів, особливо, коли йдеться про сцени, де персонажі переживають екстремальні ситуації. Вона вміє трима-и напругу, використовує ефект порятунку в останню мить (наприклад, коли у фільмі «Помста» Антону вдається врятувати хлопчину, що збирався покінчити з собою). Деякі її персонажі нагадують стійкого олов’яного солдатика зі знаменитої казки Андерсена, і вона переконує, що завжди є шанс, тому її герої активно шукають вихід з тупикових ситуацій. Дивлячись її фільми, неможливо передбачити розв’язку – і це результат її співпраці зі сценаристами.
На завершення наведу слова автора електронної книги «Путівник по світу кіно» Олега Яськіва, написані з приводу фільму «Помста»: «Найталановитіші митці намагаються своїми творами врятувати людину. Повернути їй опору та впевненість. Нагадати, що нанотехнології, гендерна та інші рівності малого варті, якщо зникне милосердя, терпимість». І з цим не можна не погодитись.
Сюзанна Бір у фільмах, створених у Данії (нерідко у співпраці з іншими країнами), саме такі цінності утверджувала, не шкодуючи випробувань для своїх героїв.