Від «бонапартика» до «мученика»: образ Петлюри в кіно

Анастасія Канівець

Розмову про Петлюру в кіно слід почати з того, як загалом відображалися в кінематографі Перші визвольні змагання. В радянському кіно вони були складовою ключової теми революції і т. зв. «громадянської війни» – тож увага до них була особливою. Зрозуміло, що за представниками українських національних сил закріпили статус ворога, та репрезентація їх мала свої особливості: в кіно просувався образ Української держави, незалежно від форми устрою, як квазі-державного утворення без майбутнього. Іронія ставала одним із основних прийомів у зображенні Української революції та її діячів, котрі не мали сприйматися всерйоз, як гідні супротивники (цю роль відвели провідним державам Заходу та російським імперським силам): радянський вибір для України мав виглядати безальтернативним. З’явилися стереотипні образи Грушевського, Винниченка, Петлюри, що викликали не тільки і навіть не стільки ненависть, скільки сміх. Поговоримо про Петлюру – постать, що втілювала чи не все ненависне в Українській республіці для російських імперіалістів і старого, і нового зразка.

Петлюра в радянському кіно: демон Української революції
Перший образ постав ще по свіжих слідах подій, більше того, волею обставин – у рік загибелі Петлюри: у 1926 році вийшов фільм «П. К. П. (Пілсудський купив Петлюру)» Георгія Стабового й Акселя Лундіна, де роль Петлюри зіграв Микола Кучинський. Дія стрічки розгорталася навколо Другого зимового походу та поразки української армії. Петлюра тут поданий продажним політиканом і авантюристом, що за польські гроші погоджується спорядити українське військо проти більшовиків. Водночас українську продукцію (ширше – «національні багатства України», ще ширше – «Україну») передають на відкуп іноземним союзникам. Звідси і назва фільму – іронічне переосмислення абревіатури «П.К.П.» («Polskie Koleje Panstwowe», тобто Польська державна залізниця). Негативного забарвлення образу додало і зображення «низького морального рівня» Петлюри: «світський раут» керівництва Директорії постає як розгульна вечірка. З’являється і важливий та популярний у подальших репрезентаціях мотив конкуренції та розбрату українських лідерів, тут представлений опозицією Петлюра – Тютюнник. Останнього зіграв сам Юрій Тютюнник, тоді співробітник ВУФКУ, і він же у своїх записниках писав: «Центр ваги цілком природно мав бути перенесений на наш табір. Треба було загострити суперечності поміж дієвими особами з нашої сторони. Отже, треба було шукати “добро” в таборі, де за загальною політикою “освіт” мало бути лише “зло”.
Таким чином у Лундіна та Стабового виникла думка поставити в центрі інтриги Тютюнника і Петлюру: боротьба за владу!» [1]. Тютюнник же як консультант брав участь і в доборі виконавця на роль Головного отамана: «...я вибрав Кучинського, бо він був найменше схожий на живого Петлюру. Насамперед Кучинський майже вдвоє більший від Петлюри і з екрану на глядача безумовно робить приємніше враження, ніж робив би сам Петлюра. При моїй допомозі відбувалися і репетиції цього актора» [2]. Зрозуміло, що образ вирішено в досить гротесковому ключі – що, втім, було типовим для тодішньої подачі негативних образів на екрані.
У наступному десятилітті Олександр Довженко виводить Петлюру у «Щорсі» (1939, Петлюра – Г. Полежаєв), створюючи, мабуть, найбільш карикатурний його образ. Тут це епізодичний персонаж – істеричний, недолугий лідер, впевнений у перемозі над більшовиками та приречений їм програти.
З 1950-х кількість екранних репрезентацій Петлюри зростає. Найперше згадаємо «Правду» (1957, реж. Віктор Добровольський та Ісак Шмарук). У стрічці про події 1917 р. українське керівництво в особах Грушевського, Винниченка й Петлюри «продає Україну», обіцяючи національні багатства в концесію Франції в обмін на підтримку.
Петлюру особливо цікавить питання поставок зброї, і недарма. Адже він тут – військовий очільник із бонапартистським коплексом і схильністю до «шапкозакидательства»: «До чорта більшовиків! Я розгромлю їх, як Юлій Цезар розромив варварів!» У «тріумвіраті» немає єдності: між Петлюрою і Винниченком стійка взаємна неприязнь, що мала передавати внутрішні суперечності українських національних сил. Характерний їхній діалог: «Вас, пане Петлюра, не бояться не тільки більшовики – вас не боїться навіть цей істерик Керенський!» – «До чорта Керенського! На Україні я сам собі Керенський!» – «Mania grandiosa!» Петлюра у цій сцені постає такою собі пародією на полководця: біля мапи, за плануванням бойових дій – от і Винниченко прямо назве його «паном бонапартиком». Іще однією показовою рисою екранного Петлюри є хизування власною жорсткістю і невблаганністю, ефектні й порожні заяви: «Я їх вилікую […] вогнем і кров’ю!», «Я багнетами розжену цей з’їзд!» Погрози ці мають мало не комічний ефект, оскільки глядачеві дають зрозуміти, що вони нездійсненні: Петлюра гучними фразами явно компенсує фактичне безсилля. За цим лекалом створено Петлюру і в «Киянці» Тимофія Левчука (1 серія – 1958 рік), навіть грає його той самий актор – Юрій Лавров.
Неодмінною рисою образу став зв’язок із Заходом, що мало виглядати як ознака слабкості й залежності України; зокрема, в «Киянці» йдеться про таємні перемовини з німецьким урядом («Сьогодні лише німецька зброя може допомогти нам, панове!» – фраза, яка по-новому звучить сьогодні; тим часом, у сучасників вона, вочевидь, мала викликати асоціації з радянським міфом про національний український рух як спільник Німеччини у Другу світову). Не забули і про трагічну загибель Петлюри на чужині: в стрічці «Кров людська – не водиця» (1960, реж. Микола Макаренко, Петлюра – Олександр Ануров) отаман Палилюлька, що його Головний отаман наказує повісити, виголошує: «Знайшов чим лякати, Іуда Іскаріотський! Мене рідна земля прийме, а ти зогниєш у чужій землі». Ця фраза, відсилаючи до майбутньої еміграції й загибелі Петлюри, звучить як чи то прокляття, чи то пророцтво. Відзначимо також прив’язку українського проводу до «чужої землі», що вказує на його «чужість» українському народу, заперечує право виступати представником останнього.
У наступні десятиліття образи Петлюри стають розмаїтішими і складнішими, хоча, звісно, незмінно негативними. У «Родині Коцюбинських» Тимофія Левчука (1970 рік) Петлюра у виконанні Костя Степанкова в цілому продовжує традиції зображення цієї постаті: нервовий, войовничий, схильний переоцінювати свої сили і недооцінювати більшовиків та загалом приречений на поразку. Разом із тим, цей Головний отаман подекуди викликає в глядача мало не симпатію (явно не заплановану авторами) – значною мірою завдяки особистій харизмі виконавця, що передалася й персонажеві. Порівняно з іншими фільмами, тут більшу увагу приділено діям Петлюри як військового очільника, показано його командування під час оборони Києва від війська Муравйова. У цій стрічці більш завуальовано «десакралізується» образ Петлюри як «українського наполеона»: то він не вбачає реальної сили в більшовиках, демонструючи недалекоглядність, то, програвши, ганебно тікає (чим і завершується його участь у цій історії).
Цікавішу картину пропонує «Мир хатам, війна палацам» за дилогією Юрія Смолича (1970, реж. Ісак Шмарук). Тут, зокрема, показана політична гра Петлюри (Євген Зубовський), спрямована на створення української армії, а в підсумку – й України як держави. Щоправда, ціною цього має стати відправка українських частин на фронт Першої світової. Застосовуючи популярний в радянських творах прийом – об’єднання в сюжеті різних ворожих більшовикам сил в одному таборі, – його роблять спільником то Керенського, то Каледіна. В цілому, цей Петлюра виступає цинічним і безжальним політиком: саме він виголошує, що «немає кращого солдата, ніж у 16 років. Діти не знають, що таке смерть, і нехтують небезпекою в бою» («плоди» такого підходу можна буде бачити згодом, в епізоді, де легко впізнаються Крути). А ще він любить віддавати злочинні накази: про ліквідацію ватажків опозиції, про поповнення під загрозою розстрілу лав січових стрільців полоненими галичанами... Не обійшлося й без мотиву «бонапартизму», коли Петлюра диктує відозву: «... я беру на себе всю повноту влади на території всієї України, котра проголошується вільною республікою»... Та завершується все знову ж таки втечею: «Ми маємо зберети армію й себе! Наказую відступ».
Не так з ненавистю, як з гумором сцену за участі Петлюри вирішено у багатосерійному фільмі «Стара фортеця» (1972–1973, реж. Михайло Бєліков, Олександр Муратов). Петлюра – не військовий очільник, не політик-інтриган, а разом із представником польської сторони почесний гість на показовій виставі в гімназії. У напівкомічній сцені персонаж не промовляє ні слова, а проте демонструє досить вдалий образ нудьгуючого високопосадовця. Знову ж таки, за рахунок харизми виконавця (Головного отамана зіграв «зірковий» Євгеній Євстігнєєв), цей образ, хоч і поданий іронічно, немає традиційного гротесково-зловісного характеру. Натомість звернемо увагу на інший момент: вистава завершується скандалом (Шевченковим віршем на тему пригноблення українців у Речі Посполитій), проте вимагає покарання для винуватця представник польської сторони: Петлюра і його почт лишаються пасивними, такими, що не хочуть (чи не можуть?) взяти ситуацію під свій контроль. І наостанок – «перебудовний» фільмі «На вістрі меча» (1986, реж. Олександр Павловський), що має в основі історію операції чекістів по заманюванню Юрія Тютюнника в радянську Україну. Петлюра з’являється у сцені, де українські високопосадовці в екзилі марно намагаються потрапити на прийом до французького військового міністра. Їхньою метою є військова допомога, при цьому Петлюра зізнається соратникам, що готовий заради справи іти на домовленості будь із ким (нова варіація мотиву залежності, несамодостатності національних українських сил, їх приреченості). Після відмови Петлюра їде. Тут відзначимо повне ігнорування принципу портретної схожості (виконавець – Володимир Талашко), натомість порівняно м’яке, майже співчутливе зображення українських лідерів, зокрема Петлюри.
Підсумуємо. У радянському кіно Петлюра показаний переважно у складі «тріумвірату» Грушевський – Винниченко – Петлюра, де як противник більшовиків є найбільш непримиренним і небезпечним, хоч і самовпевненим та по суті бездарним. У 1920–50-х його образ досить карикатурний, згодом стає складнішим, хоч і однозначно негативним. Неодноразово показаний з «комплексом Наполеона». Часто підкреслюється його роль у міжнародних зв’язках України зі знаком мінус, як запроданство чи союз із ворогами українського народу.

Петлюра в українському кіно: спроби реабілітації
Щодо ігрового кіно доби Незалежності, тут звернень менше: Перші визвольні змагання не мають великої популярності ні в кінематографістів, ні в Держкіно. У 2018 році, до 100-річчя вибореної тоді державності, виходять дві стрічки, котрі презентують різні бачення Петлюри – і цим його присутність у повному ігровому метрі наразі обмежена.
У «Крутах 1918» (реж. Олексій Шапарєв, Петлюра – Дмитро Ступка) українські очільники, серед них Петлюра, показані маловиразними політиками, на яких певною мірою можна покласти відповідальність за крутянську трагедію. Спершу Петлюра навіть особисто наказав відправити на фронт студентську сотню (момент, що зберігся у першому трейлері до фільму). Через піднятий істориками скандал цю далеку від історичної реальності, а проте показову в ідеологічному плані сцену прибрали. Фільмовому Петлюрі це не дуже допомогло, зате показало, що радянські традиції зображення Української революції 1917–1920 років, по суті, живі.
В «Таємному щоденнику Симона Петлюри» (реж. Олесь Янчук, Петлюра – Сергій Фролов), навпаки, помітна тенденція до ідеалізації. Сама структура фільму, де визначальне місце займають спогади Петлюри та детальний переказ процесу над його вбивцею, якого виправдав суд Парижа, його назва – все покликане розкрити діяльність героя і реабілітувати його. Петлюра Янчука «грішить» по-своєму: цей герой дещо одноманітний в своїх повсякчасних рефлексіях – хоча, слід віддати належне авторам, і пропонує геть новий образ, пориваючи з радянськими стереотипами. Безперечне значення цього фільму в тому, що він нарешті пропонує український петлюрівський наратив.
Наостанок згадаємо про цікавий спосіб зображення Петлюри в російському фільмі, що демонструє, наскільки загрозливим і навіть травматичним цей образ лишається для новітньої російської імперської традиції. У кількасерійній «Білій гвардії» за Булгаковим (реж. Сергій Снєжкін, 2012) Петлюра не показаний напряму, зате присутній повсякчас як найбільша загроза для світу героїв, як втілення українського революційного первня. Зрештою, це стосується до репрезентацій Петлюри різних періодів: політичний і військовий діяч з прозахідною орієнтацією, особливо небезпечний і, отже, ненависний для більшовиків.
Наразі не скажеш, що Петлюра гідним чином представлений у кіно: і кількість фільмів, й образи Головного отамана в них мало відповідають реальним масштабам цієї постаті. Тим не менш, навіть ці спроби подачі його на екрані свідчать про той глибокий слід, який він, попри все, залишив у суспільній свідомості.