Уособлення непохитної стійкості та іронія над російським царатом
50 років фільму «Пропала грамота»
Анна Устенко
Раб хоче прирівняти всіх до себе, адже в душах, що не знають волі, свобода іншого сіє страх. Вбачаючи у прагненні до самоствердження акт непокори, російський царат щоразу відповідав лише приниженням. Ієрархальній примітивності російського самодержавства, висвітленій у роботах українських кіномитців ХХ століття, протиставлена інакша нація, яка, попри трагедію власного поневолення, береже пам'ять про минувшину та шану до своєї землі.
У драмі Володимира Денисенка «Сон» та комедії Бориса Івченка «Пропала грамота» зображено безглузду манірність російських царів. У фільмах царату протиставлено відважність та непокірність українців, обділених свободою, але не скорених. Іван Миколайчук втілив головних персонажів обох кінокартин, які, хоч і відрізняються за жанром, мають спільне ідейне підґрунтя.
Тема волі української нації, а не лише окремої людини, посідає важливе місце в обох картинах. Втілюючи образ сміливця та гуманіста Тараса Шевченка у фільмі «Сон», Іван Миколайчук промовляє в одному з епізодів: «Це не воля, це сон, я не можу бути вільним коли в неволі весь мій народ».
Дія фільму розгортається на чужині. Життя головного героя залежить передовсім від примх панів, а не від його вмінь, намагань та праці. Власну трагедію молодий поет Шевченко втілює у своєму мистецтві, за що дістає несправедливе та жорстоке покарання.
Для прислужників російського царату воля людини не є уособленням цінності, відтак, моральна та духовна прірва між ними та головним героєм неодноразово підкреслена у кінострічці. «Ми заборонимо тобі писати і малювати, гарненько подумай», – одна з погроз Шевченкові через висловлювання неповаги до царської влади у його поезії. Та примусити героя, втіленого Миколайчуком, коритися цареві й панам не стало снаги персонажам кінокартини.
Шевченкова трагедія, зображена у кінострічці, – це прояв беззмістовності вертикалі російського самодержавства, побудованого на засадах політики приниження безсилих та усунення мислячих. Наприкінці фільму головному героєві проголошують вирок – заслання без права писати та малювати. Останній епізод наштовхує на думку про зв'язок людської стійкості та свободи. Чи може одна існувати без другої?
Хоч і засуджений, Шевченко не скорився, бо сила ієрархії російського царату насправді позірна. Володимир Денисенко промовисто це проілюстрував в останньому епізоді драми, коли царські прислужники, немов якусь нагороду, уперіщували один одному ляпаси.
Іронії над російським самодержавством присвячена і кінокартина Бориса Івченка «Пропала грамота». В ній сміливий сюжет про побут та звичаї українського козацтва, зображений крізь призму комедійного жанру, було втілено чи не вперше на кіноекрані. Розв'язкою ж фільму став приїзд козаків до царського двору щоб передати гетьманову грамоту імператриці. Втім, столиця виявилася радше примарним місцем, насправді порожнім.
На відміну від фільму «Сон», у «Пропалій грамоті» тема російських вельмож залишилася майже поза контекстом. Натомість картина наповнена сюжетами про життя козаччини, яка вже під владою російського царату зазнавала поступового занепаду.
Зрештою, історичний період, зображений у фільмі, знайшов також відгук вже за реальних обставин його створення. Оскільки цю «Пропалу грамоту» після її завершення було вилучено як «ідеологічно» неправильну, то лише у 1980-х вона змогла постати перед широкою аудиторією.
Попри жанрову відмінність, згадані фільми єднає важлива риса – мистецьке втілення української ідентичності, яка протиставлена гнітючій реальності – прагненню російського самодержавства до її духовного поневолення. Вже у ХХІ столітті ті мистецькі доробки слугують нащадкам свідченням про непохитну стійкість української нації, яка століттями виборювала право існувати, про її славну минувшину та хоробрих людей.