Про російське кіно не «поза політикою» для світового глядача

Анастасія Канівець

«Культура не винна» і «Чому митці мають страждати?» – ті послання, які російські (і, на жаль, не лише російські) митці послідовно транслюють від початку війни… а точніше, широких санкцій проти росії. Гасло «Мистецтво – поза політикою» лицемірно прикриває цілком політичні цілі, навіть коли митцям ідеться не стільки про «долю Вітчизни», скільки про власний комфорт. Яскравим прикладом став виступ на Каннському МКФ Кірілла Сєрєбряннікова: режисер закликав Захід пожаліти не лише російських олігархів як спонсорів російського фестивального кіно, а й… родини російських окупантів, що бідують в умовах санкцій.

Утім, схоже, питання про ступінь відповідальності російської культури починають собі задавати (знаходячи не завжди приємні відповіді) і за кордоном. Російське фестивальне кіно – тема окрема, хоча, якщо як слід придивитись, далекі від демократичних цінності можна знайти і там. Та існує й потужний масив російського масового кінематографу. Маючи на вибір десятки голлівудських блокбастерів, пересічний західний глядач навряд чи бачив «Адмірала». А тим часом, російське кіно досить відверте в своєму шовінізмі, і знайомство з ним чимало відкриє уважному оку. Зокрема і про витоки нинішньої війни.

Перед нами – англомовна стаття Іллі Гладштейна «Як російське кіно дегуманізовувало українців і заклало підґрунтя для нинішніх воєнних злочинів» на інтернет-порталі «UkraineWorld» [1]. Нинішня війна, окрім усього іншого, продемонструвала засилля у світі російських наративів, зокрема про Україну. З’явився і запит на наративи українські – звідки проєкти, подібні до «UkraineWorld».

У статті йдеться про низку російських фільмів, кожен з яких так чи інакше долучився до створення потрібної російській пропагандистській системі картини світу. «Ми з майбутнього-2» (2010), де українці постають тупими нацистами; «Матч» (2012) з українцями-колаборантами (що казати, якщо автором сценарію є одіозний Тимофій Сєргєйцев – автор статті «Що Росія має зробити з Україною» [2]); «Адмірал» (2008) з українцями-зрадниками; серіали «Ліквідація» (2007) з усе ж тими націоналістами-колаборантами та «Моя прекрасна няня» (2004–2009) з нарешті позитивною, але безнадійно провінційною головною героїнею, українкою (з Маріуполя!) у Москві – довгий та неповний список, що формував образ українців в очах росіян[3]. Від себе додамо: чимало цих фільмів та серіалів успішно циркулювали і в українському медійному просторі, активно підсилюючи комплекс неповноцінності колишньої колонії та виховуючи страх і ненависть до «українського націоналізму» (так і кортить додати «буржуазного» – радянський штамп, що, власне, майже без змін до російського інформаційного простору і перейшов). Роль цього кіно у формуванні вже справжнього – тільки не з нацистами, а з рашистами – українського колабораціонізму варте окремого дослідження.

«Останніми десятиліттями російське кіно слугувало не лише «мистецтвом», але й інструментом пропаганди, котра дегуманізувала Україну й Захід, готуючи російських громадян до поточної війни», – таким засновком відкривається стаття. Тут можна хіба додати, що це було характерно зовсім не «останніми десятиліттями»: генезу таких наративів можна сміливо виводити принаймні з радянського кіно від його початків (і це якщо говорити лише про кіно).

Кінематограф не лише долучився до поширення імперіалістичних ідей – він давав їм і оформлення. Генезу фрази «Справжня сила – в справедливості і правді», що прозвучала в путінському проголошенні «спецоперації», Гладштейн виводить із крилатого «В чому сила, брате? Сила в правді» з кінострічки «Брат-2» Олексія Балабанова. Путін любить цей вислів і частенько його цитує; став він і одним із гасел нинішньої війни. Як і загалом російського реваншизму.

В чому ж провина фільму? Звісно, не в одній влучній фразі, з якою, зрештою, не посперечаєшся. Проблема в контексті, а саме, в специфічному російському баченні «правди». «Брат-2», кримінальний бойовик за жанром, заімпонував широкій російській аудиторії далеко не лише гострим сюжетом. А популярними стали репліки не тільки з «вічними істинами», як уже згадана, а й цілком злободенні, котрі задовольняли відчуття національної зверхньості. Нагадаємо, що центральний персонаж Данило Багров, «герой покоління – архетипний бунтівливий росіянин», за визначенням автора статті, бореться з українською мафією в Нью-Йорку. І в обличчя останній його брат кидає майже так само знамените: «Ви мені, гади, ще за Севастополь відповісте!» Фільм був випущений у 2000 році; у 2014 Крим, включаючи той самий Севастополь, був захоплений росією. І мало змінилося з тих пір російське бачення Заходу як лицемірного, корумпованого, словом, «прогнилого».

«Навіть якщо творці «Брата-2» не планували, що фільм став маніфестом нової російської геополітичної доктрини, все одно, він використовувався і використовується таким чином», – підкреслює автор. І дійсно: Балабанова не слід сприймати буквально, він радше відчував дух часу і створював його портрет. Але гра з національними комплексами небезпечна: її можуть сприйняти як заклик до дії.

«”Брат-2”, звісно, не єдиний фільм, застосований у війні з Україною. Володимир Ленін колись описав кіно як найважливіше з мистецтв. Всі радянські лідери працювали над тим, щоб втілити цю доктрину, використовуючи кіно як головний інструмент пропаганди і для міжнародного, і для внутрішнього застосунку. Ленінський тезка, Володимир Путін, продовжив цю традицію і віддав фінансоване державою кіно на службу своїй політиці. Поширювати його правду.

Сотні фільмів і серіалів, вироблених в Росії з 2000 року, наситили населення токсичною ностальгією, нападали на саме існування української нації, уславлювали і подавали як норму війну, мілітаризували російське суспільство і віншували російську велич. Російське кіно (разом з медіа та іншою культурною продукцією) стало інструментом, котрий допоміг путінській еліті лишитись при владі, промивати мізки народу, і в той самий час здобувати міжнародне визнання через участь у кінофестивалях».

Найруйнівнішим наслідком російського кіно автор вважає те, що воно психологічно підготувало населення до війни, уможливило в його очах її, ті військові злочини, що відбувалися і відбуваються, та підтримку населення – згідно зі статистикою, 83% росіян підтримують агресію проти України.

На жаль, міжнародна кіноспільнота ще не усвідомила це до кінця. Коли росія вторглася в Україну, українські кінематографісти закликали колег з усього світу бойкотувати російське кіно. У відповідь прозвучало все те саме застереження про те, що «мистецтво має бути поза політикою». Наскільки це твердження відповідає дійсності? Відповідь очевидна, але наостанок все ж дамо ще одну розлогу цитату від пана Іллі: «Як виявляється, російське кіно є ефективною та смертельною зброєю, і ставлення до нього повинне бути відповідним: воно має бути ізольованим та роззброєним. Все кіно путінської ери має бути досліджене, токсичні елементи російського імперіалізму визначені, а їхні творці засуджені. Будівничі російської спонсорованої державою пропагандистської машини кіно й автори найбільш руйнівних пропагандистських творів повинні приєднатися до своїх товаришів з політичного естеблішменту, армії та ФСБ перед міжнародним трибуналом. І тоді ми можемо дозволити знову ставити деякі російські фільми».

Що ж, навряд чи воєнні злочинці мистецького фронту займуть повноцінне місце на лаві підсудних. Але, пам’ятаючи про повоєнні долі багатьох митців Третього Рейху, котрі співпрацювали з нацистським режимом, матимемо надію: безкарними вони не залишаться.