Дорога додому
«Зачарована душа. Книга життя і творчості кінорежисера Роллана Сергієнка» – таку назву має книга-меморіум про учня Олександра Довженка – режисера Роллана Сергієнка (1936–2020), яка зусиллями його родини та друзів вийшла друком минулого року. Багато хвилюючого, тривожного, натхненного і практично цікавого відкриє вона читачам. Не тільки фахівцям, а й усім, кого хвилює доля українського кіно та його видатних постатей другої половини ХХ століття.
Дванадцять розділів масштабного видання склалися з архіву режисера: щоденників, робочих зошитів, нарисів, режисерських нотаток, сценаріїв, рецензій, сценарних планів-заявок, монтажних листів, творчих задумів, малюнків та фотографій, які розміщені на 670-ти сторінках. Це не зовсім хронологія життєвих і творчих перипетій режисера, не послідовний аналіз знятих ним фільмів (всього їх 32: 19 знято у Києві, 10 – у Москві, 3 – спільного виробництва). Це передовсім сповідь чоловіка, який з юності «заглядав у себе».
Перші розділи складаються зі споминів Ролана Сергієнка про коріння родини, про любов до матері, яка працювала вчителькою й гарно грала на фортепіано, про батька, який пропав на війні, двох старших братів й молодшу сестричку, – про життя родини, яка постійно переїжджала з місця на місце в пошуках роботи, про своє дорослішання в умовах війни. Вдумлива дитина змалку вдивлялася в усе навкруги й уже тоді, коли відмічала черговий переїзд на мапі України, замислила «написати власне життя».
Однією із «зупинок» було містечко Сосниця, звідки родом батько Ролана й де народився і жив Олександр Довженко. Постать геніального українського кінорежисера осяяла подальше життя юнака. Наступні розділи книги – спомини про Довженка – Людину й Вчителя (на єдиний курс якого в інституті кінематографії був зарахований Сергієнко), а також про своє вдіківське покоління (Микола Вінграновський, Джемма Фірсова, Отар Іоселіані, Лариса Шепітько, Георгій Шенгелая). Ця поетично-щира новелістика існує поряд з «лабораторією режисури» – документами й записами тієї пори, у яких просвічує сила аналітичних і критичних думок, професійні знання та зріла громадська й естетична позиція молодого учня Майстра.
Творчий шлях Ролан Петрович почав у «роки відлиги» на Київській студії ім. Олександра Довженка, де в той час, завдяки керівництву, було створено умови для творчої праці. Однак, уже дипломний фільм у співавторстві з Миколою Вінграновським («Світ без війни») режисеру зняти не вдалося. Робота на інших студіях (Укркінохроніка, Київнаукфільм, Укртелефільм, ЦСДФ) також складалася з величезними перепонами. Болем і гнівом наповнені розповіді режисера про вимушені письмові та словесні «бої» з чиновною «активністю зла», яке «нанесене нам, зачепило не тільки нас, а вплинуло на наше діло, наших друзів (…) інколи вплинуло смертельно».
Знакові стрічки Сергієнка не вкладалися в усталену радянську колію, їх шлях до глядача завжди був тернистим. Особистісні риси характеру режисера, духовна чистота, поетичність та метафоричність його світовідчуття (що корелювали з довженківським), схильність до широких філософських узагальнень ішли врозріз із зашореним матеріалізмом часу. Так, наприклад, стрічка до 250-ліття Григорія Сковороди «Відкрий себе» (1972), яка знайомила глядача не тільки з філософією Великого Українця та ключовими віхами його життя, а й була налаштована на переосмислення основ життєдіяльності радянської людини, закликала її замислитися та позбавитися суєтності свого існування, спочатку була прийнята в Держкіно. Однак, секретар з ідеології ЦК КПУ, котрий тоді завзято викорчовував усе «поетичне» в українському кіно, приїхавши з відпустки, наказав повернути всі копії фільму з обласних кіноуправлінь і змити з них емульсію. Авторську копію режисеру вдалося зберегти. У 1991 році фільм став знову доступним для глядача та отримав Шевченківську премію.
1986–2005 роки віддані Ролланом Сергієнком темі Чорнобиля. Великий розділ присвячено циклу з дев’яти його фільмів про явище, у якому «бачу я якщо не трагічну долю всього людства, то, у крайньому випадку, трагічну долю мого народу, мого краю, моєї України». Деякі фільми цього циклу через сміливість художніх і політичних узагальнень були покладені на полицю, хоча неофіційно вони все ж розійшлися по світу. Наприклад, «Дзвін Чорнобиля» (1986) «став першим і наймасштабнішим кінотвором на цю тему. Стрічка була занесена до Книги рекордів Гіннеса як «фільм, продемонстрований в усіх країнах світу, де є телебачення» (зі звернення Президента «Курчатовського інституту» академіка Є. П. Веліхова до Президента України В. А. Ющенка).
Людська щирість Роллана Петровича, котра помітна вже у його дитячих щоденниках, згодом трансформувалась у його особистісний жанр «кінематографічної сповіді». До століття Олександра Довженка режисер створив «Сповідь перед Учителем» (1995), яка насичена щоденниковими записами Майстра й думками студентів його майстерні про широке коло ключових питань, – таким чином у фільмі відбулося зіставлення поглядів двох поколінь. У Ролана Сергієнка воно прочитується, зокрема, в таких словах: «Після лекції, зіткнувшись у студентській сутолоці в проході між рядами, він поклав руку на плече і попросив бути завжди охайним, завжди поголеним. А я стояв й мовчав. А він якось гірко усміхався... І ось тільки зараз я розумію ціну тієї усмішки». Учні були «такими молодими й нечутливими», а він «здавався молодим і міцним. І ми не могли тоді ні осягнути його печалі, ні хоч чим-небудь допомогти йому»…
Ще одна стрічка «Микола Вінграновський – у синьому небі. Сповідь перед другом» (2006) присвячена однокурснику, з яким Ролан прожив у кімнаті гуртожитку всі роки навчання, – улюбленому учню Довженка, геніальному поету – «голосу України середини ХХ – початку ХХІ століття». У книзі наводиться фрагмент дикторського тексту до фільму, з якого стає зрозумілою та безмірна міра відкритості та щемливої ніжності, з якою порядні люди мають ставитись один до одного. «Коли нікого не було в кімнаті, співали українські пісні. Завдяки Миколі я не забув рідну мову. Завдяки Миколі я звик слухати, бачити, як народжуються вірші (…), я постійно був присутнім при народженні Мистецтва. Хіба тільки за це одне не можна полюбити людину на все життя – навіки!»
Всю книжку пронизують зримі і незримі слова вдячності людям, з якими доля зводила Ролана Сергієнка – Миколі Вінграновському, Володимиру Костенко, Валерію Квасу, Ліні Костенко, Миколі Шудрі, Олександру Ільченку, Олександру Ковалю, Володимиру Губі та багатьом іншим. І навіть просвічує деяке «відчуття провини» – перед тими, які змогли віддати йому в житті більше, ніж він зміг дати їм.
Ролан Сергієнко – українець за походженням, вихованням, світоглядом – натура надзвичайно чутлива, делікатна, детальна і вдумлива в аналізі життєвих подій і з дивовижною відповідальністю. Достойний учень, який успадкував від Учителя не тільки мову схвильованої поезії й складної асоціації, але й одвічне прагнення повертатися до рідного дому.
P.S. У соціальних мережах співробітники нашої редакції познайомилися з одним із редакторів видання, який займався редагуванням тексту, написаного Роланом Сергієнком українською мовою. Це – поет і письменник Віталій Крикуненко з міста Суми. Зауважимо, що однією з особливостей книги є її «двомовність» – те, як Ролан Петрович раптом переходить на рідну українську, яка дає змогу точніше висловити думки і почуття за певних обставин – і цей контраст мов інколи має винятковий ефект. Віталій Крикуненко люб’язно надав нам координати вдови режисера – Олени Олексіївни (котра з чоловіком проживала в Москві). Звісно, годі було очікувати, аби у напружені дні другої половини лютого цього року передача книги для українських користувачів відбулась у достойному форматі й так би мовити офіційно. Олена Олексіївна залюбки передала поки що два примірники родичу нашої співробітниці, а він поштовим відправленням надіслав їх у місто Бєлгород, аби потім переправити їх до Харкова й Києва (с перевізником вже було домовлено). Однак книги опинились у Бєлгороді 23-го лютого, а 24-го, звісно, доправити їх в Україну стало неможливо.
Тож книги відправили на Північний Кавказ, де в той час перебувала наша співробітниця у родинних справах. Потім літаками з пересадками у Сочі, Стамбулі та Кишиневі (з радикальним «очищенням пам’яті» у смартфоні задля впевненого проходження російського кордону) й далі автобусом до Одеси, один із примірників (два могли порахувати «товарною партією») дістався в Україну. Олена Олексіївна Сергієнко підписала цю книгу Ларисі Іванівні Брюховецькій (одне з її нечисленних інтерв’ю з режисером вміщене в цій книзі). Ще один примірник (із підписом Сергію Тримбачу) очікує оказії на Північному Кавказі, аби теж повернутися на батьківщину…
Маргарита Швець