Мистецька хроніка № 4, 2022

«Татові кросівки» визнано у Ризі
Ґран-прі Ризького МФ короткометражного кіно 2Annas ISFF отримав к/м фільм Ольги Журби «Татові кросівки» «За майстерне виконання чутливої теми та бездоганну режисуру; за детальне відтворення реальності через живу дію». Це історія 13-річного Саші, який з інтернату для дітей, позбавлених батьківського піклування, має вирушати жити в американську прийомну родину. Ролі у фільмі виконали непрофесійні актори Богдан Зенченко, Ігор Олійник, Дмитро Бучек, Ольга Любарова, Олена Осіна, Корі Ен Джейсон. Авторка сценарію та режисерка – Ольга Журба. Оператор – Володимир Усик. Продюсери – Максим Асадчий та Сашко Чубко (Pronto Film). Прем’єра відбулася торік на 74-му МКФ в Локарно (Швейцарія) в конкурсній програмі Pardi di Domani («Леопарди майбутнього»).

«Мельпомені» бути!
Двадцять шість театрів із Польщі, Грузії, Румунії, Португалії, Туреччини та України подали заявки на участь у 24-му Міжнародному театральному фестивалі «Мельпомена Таврії», який за свою багатолітню історію жодного разу не скасовувався. Але цього року в умовах війни фестиваль змінює формат проведення. Отож із 10 по19 червня кожен театр-учасник представлятиме виставу у власному приміщенні, в своїй країні. З українських міст, зокрема, долучаться Хмельницький, Житомир, Дніпро, Кривий Ріг, Коломия, Івано-Франківськ, Львів та Київ. А головною метою цьогорічного фестивалю є солідарність із тимчасово окупованим Херсоном, аби кожен театр зробив свій творчий посил в підтримку Херсона та Херсонського театру.

Євгену Сивоконю 85!
Є люди, які всупереч рокам залишаються молодими. Євгена Яковича, якого вже чимало років знаю особисто, я завжди сприймала людиною молодою. Його незмінну молодість пояснюю вродженим даром: у ньому поєдналися креативність, проникливий погляд на життя й людей і почуття гумору. Звідси – одержимість творчістю.
Його сповнені гострої думки й дещо сумної іронії анімаційні стрічки подобалися багатьом. Він може пишатися тим фактом, що за радянських часів його лаконічні, але художньо виразні притчі викликали у влади підозру в благонадійності, а тому він був чи не єдиний з режисерів анімаційного кіно, чию стрічку заборонила цензура.
А до розпаду СРСР він уже став класиком анімаційного кіно, увінчаним нагородами міжнародного масштабу. От тільки його рідна студія почала занепадати – і він залишався знову-таки унікальним: чи не найдовше протримався, випустивши талановиту й дотепну «А у нашого Омелечка…» за українськими жартівливими піснями, а згодом – журливі екзистенційні стрічки «Засипле сніг дороги…», що передавала настрій прощання – і з рідною студією, і з рукотворною анімацією, яку витісняла всюдисуща «цифра», і «Врятуй і збережи».
Але знову-таки, оптимізм не залишав Майстра – він продовжував себе в учнях, викладав мистецтво анімації в Інституті екранних мистецтв КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого та інших вишах. Радів успіхам своїх учнів, а вони віддячували йому любов’ю.
А ще Євген Якович написав і видав кілька книжок, присвячених улюбленому мистецтву – це були мандри-подорожі в часах минулих. Висловлені, знову-таки, з гумором.
Я вдячна Євгену Яковичу, що він знайшов час для нашої бесіди, результатом якої було інтерв’ю, що називалося «Лев – це лев», де йшлося про його фільми. Це можна прочитати в журналі «Кіно-Театр» і в книзі «Українська анімація», що вийшла 2019 року і на презентації якої він сказав дуже теплі слова з приводу її появи.
Якщо, шановний читачу, тобі захочеться інтелектуально-естетичного бенкету, знаходь у мережі фільми Євгена Сивоконя. Аура Євгена Яковича і його фільми благотворно впливають на людину. Вони несуть гуманний посил, тому житимуть довго.

Лариса Брюховецька

Воїни полку «Азов»
У межах кіноринку Marché du Film у Каннах було презентовано документальні проєкти з України. Один із них має назву «Залізна сотня», роботу над яким розпочато два роки тому на основі записів інтерв’ю з воїнами полку «Азов». Згодом фільм трансформувався: зараз це фільм-триптих про добровольців-ветеранів, які демобілізувалися з війни на сході України у 2015–2017 роках, повернулися до цивільного життя, але змушені піти на війну у 2022-му. Цей фільм про те, як змінюються люди, якщо в їхній дім прийшла війна. Через призму трьох героїв стрічка показує зріз українського молодого покоління та демонструє розвиток громадянського суспільства, що яскраво виявило себе в перші тижні повномасштабного російського вторгнення 2022 року. Фільм показали 21 травня у межах секції Cannes Docs, що входить до програми «Україна у фокусі».

Фільм Мантаса Кведаравічюса отримав спецнагороду в Каннах
На Каннському МКФ в категорії L’Oeil d’Or присуджено спецнагороду фільму «Маріуполіс 2» литовського режиссера Мантаса Кведаравічюса, вбитого російськими загарбниками у Маріуполі на початку квітня. «Цей фільм абсолютно неможливо ні з чим порівнювати, він гостро виділявся, ніби лежав на окремій полиці; бив під дих до чорноти в очах. А знаючи також усе, що лишилося за кадром... Литовський режисер Кведаравічюс приїхав до Маріуполя в березні, знімав там цивільних, жив з ними, але зрештою потрапив у полон, його катували і вбили», – зазначила Ірина Цілик. За її словами, наречена режисера змогла вивезти з Маріуполя не лише його тіло, а й зняті ним матеріали. Друзі, колеги делікатно склали докупи відзняті кадри і зробили з цього фільм. Вона зазначила, що президент журі L’Oeil d’Or Аґнєшка Холланд, вручаючи нагороду, оголосила хвилину мовчання за жертвами війни росії в Україні, зокрема за режисерами, журналістами, фотографами, представниками інших творчих професій.

Укрінформ

«Тіні забутих предків» на великому екрані
Фільм, якому виповнилося 57 років, кінотеатр «Жовтень» показує з 19 травня по п’ять сеансів кожного дня. Cхоже, що київські глядачі скучили за нашим українським кіно. А тим більше, за нев’янучим шедевром молодих Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Івана Миколайчука, Георгія Якутовича, Мирослава Скорика, Лариси Кадочникової. Інтерес до цього фільму ніколи не зникав, а тим більше сьогодні, коли українці відстоюють свою державу і свою національну ідентичність у боях з російським агресором.

Відзнака Вілену Новаку
У травні фільм «Чому я живий?» українського режисера Вілена Новака здобув перемогу в номінації Best Feature Film Director на Каннському фестивалі Silk Road Film Awards Cannes.

Наближається 300-річчя Григорія Сковороди
Григорію Савичу – мудрій людині та унікальній особистості, фатально не таланило в кіно. Ігровий фільм «Григорій Сковорода», поставлений Іваном Кавалерідзе 1958 року на кіностудії ім. О. Довженка, не став удачею українського кіно: драматургія рихла, постать не дуже виразна, тексти штучні, нерідко пафосні.
А талановитий документальний «Пізнай себе» Ролана Сергієнка (1972), де тексти Сковороди озвучував Іван Миколайчук, а дикторський текст – Костянтин Степанков, партійні функціонери заборонили – і тільки наприкінці 1980-х стрічка з'явилася на люди й здобула Шевченківську премію. Не вписався фільм про нього і в плани нинішнього Міністерства культури та інформаційної політики, адже не можна сказати, що бракувало цікавих пропозицій. Останній сценарій поета Івана Драча, написаний спільно з Вірою Мельник та за її ініціативою, називався «Варсава».
На жаль, не знайшлося режисера, котрий би взявся за його постановку. Українському філософу присвятив сценарій і Сергій Маслобойщиков, проте не вдалося знайти фінансування. Тож відзначатимемо цю дату більш, аніж скромно.