Витоки таланту, або Чи є у тебе історія, яку ти хочеш розказати?

Юлій Швець

В останні роки чимало кінематографістів, імена яких звучать на гловних кінофестивалях, звертаються до свого дитячого досвіду та оживляють на екрані власні або сімейні спогади. Наприклад, Павел Павліковський розказує історію своїх батьків у «Холодній війні» (2018), Альфонсо Куарон рефлексує своє дитинство в передмісті Мехіко під час безладу 1971 року в картині «Рома» (2018). Обидві стрічки, в фокусі уваги яких доля «маленької людини» на тлі «великої політики», отримали фестивальні відзнаки й викликали інтерес публіки. Їм властиві «територіальна прив’язка» (тобто все, що відбувається, може статися лише в означеному місці); мінімум відвертих маніпуляцій, натомість – інтимна і навіть у певному сенсі ідеальна щирість при спогляданні власного дитинства у взаємодії зі світом дорослих; чорно-біле «ретро-зображення», яке «документально» фіксує драматичне тло обох історій.

Безумними, гамірними, безтурботними – такими виглядають дні дитинства в сонячному Неаполі видатного режисера сучасної Італії Паоло Соррентіно. Жорстке, суворе, насичене насильством, але щасливе – згадує своє дитинство на вулицях охопленого «громадянською війною малої інтенсивності» Белфаста в однойменному фільмі один із найкращих постановників Шекспіра британець Кеннет Брана. Обидві стрічки здобули визнання на МКФ (у «Белфаста» головний приз 46-го кінофестивалю в Торонто, нагорода BAFTA за найкращий британський фільм 2021 року та «Оскар» за найкращий оригінальний сценарій; «Рука бога» – Приз Великого журі Венеціанського фестивалю 2021 року, номінація на «Оскар»).

Обидві стрічки – ніби звичайні «історії дорослішання», вони піднімають з глибин пам’яті саме щасливі спогади дитинства майбутніх режисерів. А що ще спільного у насправді діаметрально протилежних фільмах італійського й британського кінорежисерів? І чи здатні розрізнені «відблиски пам’яті» людини сповна захопити увагу іншої? Адже всі знають, що пам’ять часто діє подібно збільшувальному склу, яке переплавляє світлину в карикатуру, напівзабуту реальність у гротеск, а внутрішня структура дитячих спогадів завжди є субстанцією без чіткого наративу.

Переглянувши обидві стрічки, розумієш, що в них є внутрішній каркас, який не дозволяє окремим сценкам розсипатися. Але цементується він не «сюжетом дорослішання», а «історією народження таланту». Неаполітанський юнак Фаб’єтто (Філіппо Скотті) прагне здобути філософську освіту в Римі, але зустріч з кінорежисером Антоніо Капуано (Чиро Капано), ключове питання якого до юнака винесене у заголовок цього огляду, змушує хлопця переосмислити свій життєвий шлях. Дев’ятирічний хлопчик Бадді (Джуд Хілл) з Белфаста разом з батьками втікає від військового протистояння католиків і протестантів на «континент» – у Британію. Ріднить же героїв обох стрічок ексклюзивний талант спостерігача-співучасника. Не того «безпристрасного споглядальника», що гострим скальпелем аналітика препарує життя, а максимально зануреного у реальність оповідача, котрий будь-яку, навіть вигадану історію робить своєю. Обидва хлопці зрештою пов’яжуть своє життя з кінематографом, тому що зрозуміють: надто багато історій потребують, аби їх «від першої особи» розказали світу.

Становлення творчої свідомості майбутніх митців відбувається через ланцюг вельми тонких, часто майже невловимих для публіки рефлексій переважно на факти, які підкидає життя в режимі «prima volte», тобто «вперше». При цьому «перший досвід» зіткнення з соціальним насильством у «Белфасті» Кеннета Брани за амплітудою дитячих емоцій рівнозначний першому чуттєвому досвіду юнака у «Руці Бога» Паоло Соррентіно. Зіткнення з національною трагедією (можливо, враховуючи юний вік героя) у фільмі Брани носить особистий характер. Герой Соррентіно також відчує її безпосередньо: завдяки перегляду наживо матчу зі своїм футбольним кумиром Дієго Марадоною (що тоді грав за футбольний клуб Неаполя) юнак залишається живим (батьки в той час у заміському будинку випадково отруюються чадним газом).

Соціально-політичний дискурс фільму про дев’ятирічного «протестанта» Брана проявляється доволі рішуче: тут і конфлікт з квартальним «отаманом», і дружба з однокласницею-католичкою, і участь у дитячій «банді», яка цупить речі з крамниці. Соррентіно ж особистісне доводить до несвідомого фетиша, а весь соціально-політичний дискурс зводить до мінімуму. Та й чи могло бути інакше, якщо Брана народився у 1960-му році у робітничій родині на півночі Белфаста – сім’ї, в якій батько рідко бував вдома й яка нагадувала оточену вуличними безпорядками фортецю, й тому дитина зрештою прийшла до думки, що краще примирення за будь-яку ціну, аніж війна з домініоном на винищення. Дитинство ж Соррентіно, якщо не брати до уваги численних родичів-персонажів, пройшло серед молодих людей кримінальної зовнішності – контрабандистів портового Неаполя, які зрештою витіснили політично ангажованих представників бурхливих «свинцевих років» та їх «культуру» ультраправого та ультралівого тероризму.

Автобіографічна «маленька краса» Брана й Соррентіно не позбавлена й окремих родових вад, на яких наголошують критики. Збалансований вердикт на сайті-агрегаторі Rotten Tomatoes щодо фільму британця висловлено так: «Глибоко особистий проєкт режисера й сценариста Кеннета Брана «Белфаст» перемагає недоліки своєї оповіді завдяки сильному акторському складу й майстерності режисера». Особистий «амаркорд» Паоло Соррентіно після двадцятилітньої перерви хоча й потрапив до основного конкурсу Венеціанського фестивалю, однак порівняння Соррентіно й Фелліні у тій чи іншій формі повторюється чи не в кожній рецензії, й не на користь першого. Тим не менш, і Соррентіно, і Брана привносять своє у популярний нині жанр автобіографії. Їх оригінальний кінематограф досить самостійний, адже народжується із тисячі ніби незначних деталей, які, хоча й залишають шрами у свідомості маленької людини, навіть якщо вона просто катається на мопеді вулицями сонячного міста та радіє життю (як у кольоровій стрічці Паоло Соррентіно) чи тримає за руку відмінницю-однокласницю (як у чорно-білій стрічці Кеннета Брана), але не полишають надії, що суспільні негаразди ніколи не затьмарять творчого щастя.<