Коли шлюб є пасткою
Лариса Іванишина
Привід для розгортання сюжету «Історії моєї дружини» може бути тестом для виявлення жіночої реакції на несподіванки: молода симпатична жінка сидить за столиком у кафе в очікуванні на призначену зустріч. Несподівано поруч сідає незнайомець і пропонує їй вийти за нього заміж. Мабуть, не кожна прийняла б таку пропозицію – і не дивно, а раптом це маніяк, що видає себе за капітана вантажного судна? А Ліззі тут же погодилася. Вона прийняла блискавичне рішення в силу свого характеру, схильного до авантюр, а ще завдяки вмінню оцінити людину за обличчям. Ми, глядачі, так і не збагнемо, що рухало її вчинком, бо Ліззі у фільмі відведена роль подразника, такого собі родинного провокатора. Авторка фільму зосередилася на головному героєві, Якобі Штерру, отому, що так оригінально обирав собі супутницю життя, ризикуючи, як випливає з фільму, більше, аніж його обраниця. Фільм, власне, і побудований на його розповіді, що не тільки зображена на екрані, а й звучить за кадром.
Ільдіко Еньєді звернулася до угорського письменника Мілана Фюшта, здійснивши екранну адаптацію його роману, написаного 1942 року. У творі фігурують конкретні деталі й нюанси взаємин. І не вигадані: таке детальне дослідження психології складних почуттів можливе тільки, коли автор сам пройшов крізь усі ці сумніви, муки ревнощів і розчарування, вічні пошуки щастя.
І хоча в анотації до фільму Ліззі подають як легковажну, насправді це класичний образ жінки-вамп. Він був досить поширений з часів німого кіно, ідеально втілений в образі Лулу зі «Скриньки Пандори» Пабста. Головне в такому образі – дар беззаперечної влади над чоловіками. Жінка в іпостасі владичиці не була чимось абсолютно новим, якщо згадати знамениту єгипетську царицю Клеопатру, перед чарами якої ніхто не міг встояти. Таємниці чарів залишалися незбагненні, але дієві. З часом такий образ, здавалося, зник з екранів, але правильніше буде сказати, що він трансформувався в образ повії Лоли з фільму «Лола» Райнера Вернера Фасбіндера, яка зуміла звабити порядного солідного чоловіка і звести його на манівці. Жіноча зваба – то могутня зброя, – переконував постановник. Справді, можна робити спеціальне дослідження того прейскуранту можливих і неможливих варіантів означеного типу.
Інше питання: чому Якоб Штерр – мужній капітан далекого плавання, стриманий і чесний – так легко довірився незнайомці, повірив у можливість життя з нею? Вона ж, спостережлива і недурна, з першого погляду оцінила його прямоту, чесність і надійність як партнера. Адже оригінальність не в тому, що чоловік побився об заклад зі знайомим, що одружиться на жінці, яка першою переступить поріг кав’ярні, а в тому, що чоловіка не збентежила блискавична згода Ліззі. Як не збентежило те, що вона чекала на іншого. Це той випадок, коли порядна людина без досвіду спілкування з жінками судить про інших по собі, думаючи, що іншими люди не можуть бути.
Ільдіко Еньєді, постановниця цього досить затягнутого фільму, подивилася на стосунки чоловіка і жінки під протилежним кутом зору, аніж у попередньому фільмі «Тіло і душа». Вона запропонувала психологічний експеримент: чи можуть ужитися дві особи, абсолютно протилежні за характером і ментальністю. Він її кохає, а вона з ним грається, немов з іграшкою, яку їй несподівано підкинула щедра доля. Ось ці нюанси стосунків, коли позірний мир і злагода змінюються зневагою Ліззі, яка спокійно і ліниво однією фразою чи жестом руйнує стосунки і так само майстерно їх відновлює.
Прямолінійний і відданий Якоб, можливо, й розуміє, що потрапив у пастку, але нічого не може вдіяти – пастка виявилася міцною. Щоправда, врешті таки настає відплата, коли Ліззі втекла з коханцем, і Якоб наздоганяє її вже в купе поїзда: спершу б’є її коханця, а потім вимагає в неї віддати вкрадені акції нафтової компанії, які йому подарував давній приятель, та ще й змушує дружину-злодійку написати зізнання у скоєному.
Мораль тут прозора: не можна «купувати кота у мішку», а тим більше, пов’язувати своє життя з першою-ліпшою, яка трапиться під руку. А тим більше, прив’язуватися. Шкода, що закохану в нього юнку, яка оцінила його мужність і витримку під час пожежі на судні, він не зустрів раніше. Але вона тверезо оцінила свої шанси: «Ти не покинеш свою дружину, тому що в тебе чесне серце».
Ліззі, навпаки, пускає в хід усі здібності, щоб збити Якоба з чесного шляху, щоб штовхнути і його на розпусту. Бо вважає, що саме так і мають жити люди. Як засвідчує французька класична література, подружня зрада – це свого роду традиція, а Якоб мав нещастя одружитися на француженці, та ще й на такій, яка не бажає працювати, але хоче вести світський спосіб життя.
Експеримент союзу чесного і порядного чоловіка з жінкою-вамп розглядається ретельно, з інтимними сценами, скандалами, коли розгніваний чоловік трощить усе в кімнаті, а у відповідь чує спокійно-зневажливе: «Ну що, відвів душу?». Отже, нам запропонували один із неймовірно розмаїтих варіантів шлюбу, а точніше, його подоби.
Вже згадувалося, що фільм затягнутий – проходи персонажів, морські хвилі і т. п. могли б спокійно вилучатися, але в постановниці, очевидно, були свої резони: на зміну повільній і спокійній течії життя приходять бурі й урагани – як в океані, так і в житті. Й це специфічне співжиття (скоріше, протистояння, хто кого) також підвладне стихіям, які вириваються назовні.
Точний вибір акторів – голландця Гійса Нейбра на роль Якоба і француженки Леа Сейду на роль Ліззі – довершив справу – і глядач майже три години провів у тривожному очікуванні розв’язки. Закадровий голос головного героя дає знати, яким був фінал: із розмови з невідомою для глядача жінкою він дізнається, що Ліззі померла через рік після того, як вони розлучилися…