Мельпомена ПростоНеба: сон осінньої ночі
Вікторія Котенок
Міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії» пройшов восени на відкритих майданчиках у форматі офлайн. Рішення авторитетного журі й херсонський фестиваль у цілому, героїчно проведений поміж двох хвиль пандемії командою Олександра Книги, викликають повагу, навіть захоплення.
Замість десяти днів, як це бувало у травні, у вересні 2020-го «Мельпомена» тривала всього чотири. Через карантинні обмеження до програми увійшли вистави лише одинадцяти театрів із шести міст України (Київ, Миколаїв, Херсон, Одеса, Харків, Маріуполь), адаптовані під відкриті майданчики. Тож аналізувати повноту і якість художнього образу було складно. Тому головних відзнак (зокрема за найкращу сценічну роботу й режисуру) не присуджували. І все ж акторські роботи журі розгледіло і не поскупилося на нагороди.
Відзнаку за найкращу жіночу роль отримала Лариса Кадирова, народна артистка України, в спільному проєкті Херсонського музично-драматичного театру ім. М. Куліша та Національного театру ім. І. Франка «Не плачте за мною ніколи» за твором Марії Матіос (режисер Сергій Павлюк). Нагороду за найкращу чоловічу роль присудили Віталію Бондарєву, заслуженому артисту України, акторові театру Одеського розливу «ЛанжеронЪ» (Харків) за моновиставу «Моня» за твором Е. Севели (режисерка Галина Панібратець). Виставу «Сон літньої ночі» В. Шекспіра (постановка Євгена Резніченка) Херсонського театру ім. М. Куліша, в якій творчо використано природний ландшафт бази відпочинку «Чумацька криниця», удостоєно відзнаки за «Творчий діалог мистецтва і природи». У категорії «Найкраща жіноча / чоловіча роль другого плану» за ролі Пака і Горошка у цій виставі нагороди отримали Вікторія Кирильченко й Сергій Мевша. Найкращим акторським ансамблем визнано акторів Дикого театру (Київ) у виставі «Кайдаші 2.0» за п’єсою Наталії Ворожбит у постановці Максима Голенка. Найкращим акторським дуетом – Віолетту Мамикіну та Андрія Карая у виставі «Лавка» за п’єсою О. Гельмана Миколаївського російського драматичного театру. «Віртуозне акторське партнерство» проявили Денис Фалюта, Владислав Костика, Ганна Мільошина у виставі «Старі» А. Ніколаї Театру на Чайній (Одеса).
Яскравими виявилися й паралельні програми. Зокрема, в театральному дворику першого дня фестивалю продемонстрували фільм про Василя Стуса «Заборонений», на показі якого були присутні автори сценарію Артемій Кірсанов та Сергій Дзюба, а наступного дня тут же глядачі побачили фільм «Східняк» Андрія Іванюка з Богданом Бенюком у головній ролі. Після обох стрічок відбулись змістовні обговорення. У Потьомкінському сквері біля театру працювала музично-літературна сцена, де українські автори презентували свої нові твори, звучала жива музика тощо. Видовищним еквівалентом традиційної карнавальної ходи став річковий парад під прапорами «Мельпомени», в якому взяли участь близько восьмидесяти яхт, катерів, байдарок, човнів. Ця акція стала справжньою віддушиною для містян і гостей фестивалю – тих, які скучили за видовищами, й тих, хто звик до естетичних розваг.
Веселою, запальною, по-справжньому театральною стала фінальна точка фестивалю – капусник за сценарієм українських письменників братів Капранових, що відбувся на Лісовій сцені «Чумацької криниці». Трагікомічний сюжет своєю енергією наповнили актори, режисери, артисти балету, вокалісти, хореографи, оркестр у повному складі Херсонського театру ім. М. Куліша. Капусник став цікавим поєднанням акторської ігрової стихії й строгої драматургічної структури: глядачі побачили сюжетне самобутнє дійство.
Те, що відбувалось у капуснику, дивним чином нагадувало те, що ми переживаємо у країні: запропоновану владою тотальну «оптимізацію» суспільства – скорочення простору життя, ускладнене пандемічною кризою. В театральному світі також лютує пандемія. Її «глобальний виклик» полягає в тому, що великому колективу пропонують «скоротитися» – самостійно прибрати «непотрібних». Коштів на всіх однаково не виділять: їх вистачить лише для «обдарованих». Тож герої отримують домашнє завдання: запропонувати те, що утримає на плаву весь творчий колектив; а всіх аутсайдерів буде скинуто в прірву небуття або просто застрелено на сцені. Починається боротьба за виживання – масштабний творчий кастинг у жанрі веселого трешу, ускладнений лихоманкою Вірусу, в ролі якого виступив головний режисер театру та постановник дійства Сергій Павлюк. Використавши талант, інтелект і присолені жарти, Єдиний Культурний Фронт у фіналі впевнено здолає обидві пошесті – медичну й політичну.
На цій же Лісовій сцені, а також на кількох галявинах поблизу, актори Херсонського театру розіграли ще одне довгоочікуване дійство – шекспірівський «Сон літньої ночі» в постановці режисера-дебютанта Євгена Резніченка. Але, незважаючи на те, що актори намагалась бути веселими та моторними, сценографія – сліпучо-оптимістичною (використано чимало факелів і вогню), іскру божественної поезії з легендарного шедевру висікти не вдалося. Загальна переускладненість форми, проблеми логістики та звичайного мізансценування, «гра з вогнем», що підточувала акторські сили, вторгнення побутових елементів у таїну умовного дійства (особливо під час переходів персонажів і глядачів з однієї локації в іншу), хронічні «відволікання» в намаганні освоїти «багату натуру», а також не «безперервність руху» та не «замкнутість дії» унеможливили увагу акторів до шекспірівського змісту. А глядачів – до слів драматурга. Вся філософська схема чуттєвої казки загубилась уже в середині акту в трьох еротичних соснах. Натуральний ліс, що мав би допомагати виконавцям, був усе-таки надто натуральним, аби витримати конкуренцію з Лісом шекспірівським – уявним – і з самою природою акторського існування, у якій трапляються дива. В натуральному лісі дива не сталось. Але саме намагання до нього доторкнутись, як і пошук нових форм сценічної виразності та актуального експерименту в освоєнні нетрадиційних сценічних майданчиків (доречного в умовах пандемії), заслуговує на повагу.
Практика підміни краси в кожному «кадрі життя», на той, що проникає в усі шпаринки людського мозку – «конвеєр квартальної бездарності», кадри з якого мовчазно мерехтять на телевізійному екрані під час вистави «Кайдаші 2.0» – стала діагнозом хвацькій філософії сучасних сільських мешканців, яких у всій бридоті морального розкладу та духовної деградації показали актори Дикого театру. По ходу дійства складалось враження, що небезпений вірус всеосяжної «квартальності», зробивши крок з екрана в приватну оселю, заповнював своїми токсинами мозкові клітини сучасних обивателів. Й тому у фіналі доля їх була вирішеною: ліків не було (бо вони потребують духовної роботи), але мешканці виглядали ще живими. Втім, це були останні спалахи розуму перед походом у небуття[1].
Контрастною нинішнім кайдашам – світлою стороною українського всесвіту – стала пам’ять сільської бабусі з моновистави «Не плачте за мною ніколи» у виконанні Лариси Кадирової. Такого роду спектаклі, незважаючи на психологічний спротив, помітно піднімають морально-художню планку глядача. Думка про чисте життя як підготовку до красної смерті не готує його до угоди зі смертю. Попри вік, на відміну від прагматичного сімейства Кайдашів із начисто стертою пам’яттю, баба Юстина має чудову пам’ять і матеріалізує її в дії. У фізичному сенсі побожна бабуся самостійно споряджає себе в останню дорогу, яка в українській традиції має бути вишуканою і естететичною. Вишита сорочка, хустина з китицями, свічка з ароматного воску, ягоди калини та висушені квіти, покладені на своє місце в заздалегідь заготовлену домовину – окрім функціонального, всі атрибути життя, що має намір перейти в інші виміри, мають точне символічне значення. Разом із простими фізичними діями баба Юстина аналізує життєві шляхи померлих і живих – грішних і праведних – своїх односельців, знаходячи прямий зв’язок між змістом людського життя й формою його смерті. Через призму бачення однієї бабусі вся новітня історія українського народу за годину промайне перед глядачами: колективізація, голод, діти, народжені мертвими внаслідок непосильної праці батьків, інші не менш трагічні сторінки зовсім недавньої історії. Проте весь пережитий досвід Юстини дійде до глядача не через сльози чи нарікання – й тому прості конкретні її слова багатьох проберуть до сліз. Незважаючи на екзистенційну тематику, Лариса Кадирова наповнює дійство величезною енергією сюжету – могутньою силою вікової традиції, котра змушує тих, хто цінує мудрість понад усе, забути і східну ностальгію, й принади «євроремонту» та впевнено рухатись у напрямку рідних душ.
Виставу показали у пам’ятці архітектури – напівзруйнованому Палаці культури в центрі Херсона, стіни якого, виявляється, пам’ятають Панаса Саксаганського й Марію Заньковецьку, Оксану Петрусенко й футуристичні вистави Володимира та Давида Бурлюків. У червоній цеглі під ногами й умитих дощами проймах велетенських вікон, ніби в дзеркалі безжального часу, пародуючого міфи про українську долю, відобразились гротескові реалії сьогоднішньої України, здатної уміщувати в собі й депресивну філософію манкуртів, і живу екзистенцію баби Юстини. І це означає, що боротьба мистецтва з безкультур’ям за людські душі триватиме – зокрема, й завдяки завжди очікуваній «Мельпомені Таврії».